"Не знаю, його називали не інакше, як "Резидент". То був чоловік середнього віку, з ріденьким русявим волоссям, і всі ми знали, що це людина майора Моліна. Він знаходив мене в гарнізонах".
"Ти міг би впізнати його в обличчя?"
"Так".
"Друже командир, — звернувся Ворон до Степового, — прошу дати мені два рої стрільців, і ми з Буркутом та Чарнотою обступимо школу, коли відбуватиметься педрада".
"Школу? Ти сказав — школу? — підвівся Степовий. — Цього ще нам не вистачало: нарід і так став все більше до нас насторожений, а школа для людей — як святиня… Хоча… я пригадав, як ти на першому допиті запитав Шполу про вчителя фізкультури. Маєш на нього підозру?"
"Маю".
"А коли помилишся, коли той, кого підозрюєш, виявиться невинним, що тоді скажемо вчителям, людям? Яка ж лиха фама піде по світу: партизани вдерлися до школи? Шукай іншого варіанта".
"Будь–який інший варіант приречений на провал, — промовив Буркут. — Якщо Гошоватюк — "Резидент", то він відразу відчує, що за ним стежать. А в досвідченого розвідника тисячі способів зникнути".
"Тоді дійте, — погодився Степовий. — Тільки щоб без зайвого шуму: жодного пострілу, жодної метушні".
"Будемо старатися, друже командир… А якщо зайде помилка, то ми пояснимо нашу появу в школі турботою про учнів, заарештованих у Яблунові".
"Гаразд".
Педрада в школі мала розпочатися о третій після обіду. Два рої стрільців залягли за високим живоплотом, що за–ступав фізкультурний майдан. Школа стояла на узвишші, обступленому з усіх боків закожушеними дикорослям схилами, які спадали до потічка, що обмивав горб, пробиваючись крізь верболози до Пістиньки, і тільки з одного боку провадила до шкільного будинку всипана шутром стежка.
Ворон, Буркут і Чарнота, а з ними й Василь Андрусяк, який конвоював Шполу, заховалися під дашком запущеного оборогу, що перехнябився над потоком; з нього давно ніхто не забирав сіна, і воно, вогке та плісняве, пахло гнилизною, — тут було безпечно, оборіг, видно, не мав господаря. Ворон крізь бінокль спостерігав: за шкільними вікнами снувалися силуети вчителів, що збиралися на педраду; вони ще не всідалися за столики, й Потурай думав, як розпочати акцію, щоб вона відбулася без галасу й стрілянини.
Втім відчинилося вікно вчительської кімнати, й на підвіконня сперся ліктями вчитель, він розминав у пальцях цигарку, довго тер сірником об коробку, й видно було — не дбав про те, щоб він засвітився, при тому сторожко пас очима кут між трапецією на лівому краю майдану і вершком оборогу, що виднівся праворуч, обмацував поглядом кущики живоплоту й вершечки тополь, що вистрелили з яру в небо, врешті прикурив цигарку, випустив з рота клубок диму й, ніби заспокоївшись від якоїсь тривоги, спер голову на зігнуту в лікті руку й незворушно вдивлявся у простір, що закінчувався березівськими горбами на обрії.
Ворон покрутив колечко на біноклі, наводячи різкість, і в полі зору чітко постало перед ним знайоме обличчя вчителя фізкультури, тоді передав бінокль Шполі, і той за хвильку прошепотів з притаєною втіхою:
"Резидент… Він!"
Буркут вихопив у Шполи бінокль, приклав до очей і тихо скрикнув:
"Болідов!"
Чарнота вмить зсунувся спиною з оборога, за ним зіщовгнули Ворон і Буркут, Василь трутив униз Шполу; почувся свист, з–за живоплота вибігли стрільці з автоматами напоготові; усе це вмить побачив Болідов, розштовхав учителів і вибіг з кімнати, залишивши сторопілих колег і директора школи, й зник, мов привид. За мить увірвалися до вчительської Ворон і Буркут, вони наказали вчителям стати під стіну й пройшлися повз них, заглядаючи кожному в обличчя. Врешті крикнув Буркут:
"Де Гошоватюк?! Він був тут!"
Директор зблідлий, мов полотно, проказав, тамуючи тремтіння губ:
"Він вибіг… Щойно вибіг!"
"Куди вибіг? Школа ж оточена!"
Пропустивши поперед себе Буркута, директор вийшов у коридор і показав на вузькі східки, що вели в підвал.
"Хіба там сховався", — сказав.
Буркут з наставленим револьвером перший збіг східками вниз, за ним Чарнота, Василь зі Шполою та два стрільці. Вони опинилися в темній пивниці, і в будь–кого міг вистрелити Болідов, однак панувала тут мертва тиша. Пивниця була подовгувата й завалена коленими дровами, а в кінці коридорчик скручував ліворуч; переслідувачі, тулячись до стіни, підійшли до вугла й уздріли віконце з виламаними ґратами. Буркут просунув крізь нього голову й побачив похилий глинястий обрив, що спадав до потічка.
"Прокляття! — застогнав. — Мав запасний вихід".
Чарнота вдарив на сполох: він тричі вистрелив уверх з револьвера, тоді із Завоєлів вирушила його сотня й курсанти старшинської школи, які чекали на сигнал.
Останніми вийшли зі шкільного підвалу Андрусяк і Шпола. Василь ніс у руках обшиту бляхою коробку й віддав її Воронові.
"Це радіонадавач, — сказав провідник. — Забери до штабу".
Тоді глянув на Шполу, який тремтів від страху й надії на помилування і благально дивився на Ворона.
"Відведи, Василю, цю мерзоту на Кляузу й там віддай йому револьвер, — сказав провідник. — Хай сам себе скарає. Або нехай живе, поки його не розстріляють свої. Не буду ламати обіцянки… А радіонадавач передай комусь із стрільців".
До самого вечора партизани прочісували село й довколишні ліси — Болідова не знайшли. Встиг, видно, вислизнути за Рунок: через застави пройшов з документом учителя космацької школи.
А вночі до кімнати, в якій мешкав Степовий, тихо постукав господар ґражди Пилип Гулейчук. Він довго стояв мовчки на порозі, переступав з ноги на ногу, витирав рукавом носа, шморгав і врешті видавив з горла:
"Перебули–сьте зиму в хаті, я й слова не сказав… А тепер потепліло, то можна і в лісі… Я гину зі страху, пане командир. Сохну на пні. Зробіть таку ласку!"
"Я вас розумію, ґаздо, — відказав Степовий. — Але як нас не буде, то й ви… Гаразд, почекайте ще трохи, ми виберемося від вас після бою".
IX
Зайшов Великий піст, і Ганна, як та відьмарка, чаклувала над бляшанками, в яких на гарячій плиті булькали червоний вивар з яблуневої кори, зеленина з луски соняшникових зернят та золотава гуща з цибулиного лушпиння, а ще розводила писанкарка в каламарі чорний купервас.
При цій роботі обличчя її було святкове й натхненне, й Ліда милувалася гідністю жінки, яка замінила їй матір. У кожному поруху Ганни, в усмішці, в печалі, закроєній підківками обабіч уст, в пісні, яка снувалася навколо писанкарки ледь чутною нутою, в зблиску очей, що висвітлювали втіху, або, запаволочені, відтінювали журбу, в спалаху радості, як тільки зачувала стукіт Чарнотиних пальців по віконному склі, в щасливій втомі після опівнічного повернення з–під гаджуг (Ліда тоді дбайливо знімала чатинки з Ганниної спини, а сама німіла від жіночої цікавості й незнайомої млості в лоні), у Ганниній тривозі, коли за селом сухо туркотіли автоматні черги — у всьому цьому Ліда вбачала тільки вроду рідної жінки й сама, прагнучи стати такою, як вона, горнулася до неї, й інколи Ганна відчувала, як до її живота грішно прикипає дівоче тіло, й сказала якось, провівши долонею по гарбузятах Лідиних грудей:
"Пора тобі до постелі, бо ти вже велика…"
"Це весільна коломийка, Анно… А то страшно?"
"То солодко, доню. Та й не те слово… Ніхто того солоду виміряти не годен. Бог дарував жінці шал тіла, щоб відшкодувати їй за біль, коли втрачає віночок, і за породільні муки. То велике свято, Лідо, якщо любиш… То мигдалик життя, дівчино, й до тебе прийшла пора розколотися, як зерняткові бросквині".
"Ще трохи почекаю, Анно, добре? І він най потерпить… Я хочу діждатися тієї хвилини, коли те, що в мені мліє, зможе спалахнути, немов у полум’ї достиглий колос…"
"І зупиняться тоді хмари над тобою, і зорепад тебе засипле й спалить… То рай, дитино, і треба його сповна зазнати на землі".
"Чарнота вас кохає?"
"Не знаю… Мене кохав Пилип. О, як він любив, як пестив, як тішився мною!.. А Данило дужий, мов Чорногор, і безжалісний, як опришко, мені здається, що він весь входить у мене, розриває на шматки, й моє тіло розсипається на гарячі вуглинки. Й коли вони потахають, я довго не можу їх позбирати, я в любові з Чарнотою розпливаюся солодом, стікаю гарячою повінню — ніколи і ні з ким не зазнавала такої любої муки, й коли він іде від мене, схололий і знову суворий, я знаю, кожен раз втямлюю, що то назавше, і це колись таки станеться. А тоді я спіснію, постарію, й відшумить мій молодий вихор".
"Ви так говорите, Анно, так говорите, що я вся млію, чекаючи свого весілля".
"Як він прийде, то справ собі свято, Лідуню. Не вичікуй, бо час такий, що може весільне деревце згоріти ще до того, поки Василь внесе його до твого ліжка".
(Продовження на наступній сторінці)