— А яка ваша кінцева мета? —запитав Єпіфаній, сподіваючись, що на це питання Поважний Карлик відповісти не зможе. — Ви стільки проливаєте крові, а в ім’я чого?
— В ім’я рівності і братерства! — виструнчився Поважний Карлик. — Ми хочемо зрівняти світ по своєму зросту!
— Але ж ви бідні, харчуєтесь з князівського стола, і нічого у вас нема, крім піску. Яка рівність може бути між вами і багатим зовнішнім світом?
— Ми зрівняємо всіх по бідності. Самі ж умисно створюємо жебрацькі умови для карликів, щоб вони мали природне бажання підкорювати людей, мудріших і більших, вивищуватися їх зростом, жити плодами їхньої праці і духа, руйнувати на завойованих землях й на чужих костях ставити своїх ідолів..
— Чи можна вас позбутися?
— Не можна. Куди ми ввійдемо, звідти більше не вийдемо. У вашій Малоросії ми залишимося навіть тоді, коли вона проголосить декларацію про незалежність. Ми ввійдемо ордою в душі малоросів, вони полюблять рабство, зречуться своєї мови, насміхатися будуть над своїми прозрілими дітьми і найбільшим щастям для них буде пити горілку й возити нас на своїх спинах… Ми — як воші в кожусі: коли хочеш нас позбутися, спали кожух… Але–від нас можна на якийсь час відкупитися: ми беремо хабарі. Це наш капітал, ми ж не вміємо нічого виробляти, крім піску. До того ж самі добре усвідомлюємо, що в Майбутньому Раю самі жити не можемо.
Ми й царів осідлаємо, зате завжди вірно служитимемо імперії. Це наше корито.
— А своє військо маєте?
— Ні, ми маємо тільки донощиків. Це наша стратегічна сила.
— І науки не маєте? Бо ж колоски без стебел і груші на вербах — це, звісно, дурниця.
— То не наука, то—мрія про світле майбутнє. Нам науки не треба, в нас є своє вміння, якого не має жоден народ. Ми вміємо самовихвалятися — і в цьому полягає головна перевага нашого ладу. Вміємо всіх зневажати й пишатися своєю ницістю, духовним убожеством і жорстокістю. А науки в нас нема, для чого нам цей клопіт?
— Ну, а карлики вірять у ваш Майбутній Рай?
— У Майбутній Рай вірять усі. принаймні — мусять так казати. Ваш Ісус теж обіцяв людям пшеничні стебла в п’ять китиць і виноградні дерева по десять тисяч лоз. Невірний Тома запитав Ісуса: "Коли ж це станеться?" — "Це побачать ті, які доживуть до тих часів", — відказав ваш Ісус. Так відповідаємо маловірам і ми.
— Але ж кожен просить: "Хліб наш насущний дай нам днесь"?
— А ми й дамо: наш оплот, наша опора і твердиня — медом і молоком текуча Малоросія.
Єпіфаній підвівся із землі.
— Я вислухав тебе, Поважний Карлику, і багато чого зрозумів. Але не до кінця. Чи можна мені буде розмовляти з вашими маленькими людьми?
— Цього тобі ніхто не заборонить, поки при владі Меншиков. Ти ж його сповідник. Але коли з ним щось трапиться…
Поважний Карлик не доказав, огрів ненависним поглядом Єпіфанія, потупцював, обійшов кілька разів довкола нього, смачно матюкнув, притьмом побіг до бурдеїв і зник.
Розділ восьмий
"Я потрапив у зовсім окремішній світ, тут, мабуть, і часові виміри інші; який рік минає там, за парканом, за ворітьми, де стоять гвардійці, не знаю; я не виберуся звідси ніколи, ніхто мене не випустить; за мою цікавість пізнавати бездуховну і злочинну сутність імперії, уздріти навіч зло у його первісній іпостасі я навіки поплатився волею; нині те зло я побачив і матиму змогу пізнати його до решти, але ж нікому мій досвід ні на що не здасться; звідси, подібно душі самовбивці, який зважився пізнати смерть, не зможу повернутися в попередній стан; ні з ким не поділюся пізнаним, нікого не застережу перед небезпекою, що затаїлася в наброді мізерного на перший погляд, зате всесильного наданою йому владою бездушності і беззаконня люду, а сам тут пропаду, змирившись урешті із злою силою. Помилуй м’я. Боже по велицій милості твоїй…"
Так думав Єпіфаній, блукаючи щоденно після виконаної тяглової служби просторим і піщаним, немов пустеля, Василівським островом, — після політичних занять карликам, і йому теж, давався вільний час.
То тут то там натрапляв він на карлицькі містечка, виліплені колись з мокрого піску, тепер розсипані; нікому не було до них діла — карлицький люд умів сам себе обдурювати ілюзорним добробутом. Поважний Карлик розповів якось Єпіфанієві, що взимку вони витесують на Неві з брил льоду цеглини і будують льодяні палаци, в яких ніхто не живе і які безслідно тануть навесні, це марниця, що тануть і розсипаються, в історичній карлицькій пам’яті вони залишаються назавжди, і ніхто ніколи не може переконати карлика, що їх нема; карлики з гордістю перераховують кількість побудованих з піску і льоду містечок та палаців. Про те, що їх нема, мовчать, бо зневіреного чекає єдина кара — смерть, тож кожен добре усвідомлює: набагато краще жити у брехні, ніж не жити зовсім, а тому на політичних заняттях карлики наперебій називають неіснуючі містечка, фабрики, академії, казарми, магазини, музеї й незмірно пишаються ними перед запарканним світом і перед самим собою.
Одне, що в них справжнє, — це кам’яні ідоли великого магістра Тома. Ті пам’ятники стоять по всьому острові— могутні й монументальні, зовнішній їх вигляд величний і грізний; ніхто з карликів уже не пам’ятає спражнього лику магістра, знають той образ, який створили запрошені із-за паркана каменотеси: портрет зодчого чимсь нагадував стандартне карлицьке обличчя, проте в погляді й жесті рук — одна простягнута вперед, а друга закладена за борт фуфайки, — вчувалася люта воля й погроза; то був уже не пам’ятник Тому, а владі, яку він символізує, і через те карлики зупинялися в трепетному й побожному мовчанні перед пам’ятниками і, немов християни в храмі, продумували свій прожитий час, з острахом дошукуючись гріхів зневіри, і вислуховували гасла, які виголошували речитативом почесні вартові, що вдень і вночі стояли біля постаментів, не змигнувши оком.
Гасла ті зводилися до коротких і глибоких фразі "Слава групі вибраних карликіві", "Наше вчення непереможне, тому що воно вірне!", "Наші карлики найвищі в світі!"; біля деяких пам’ятників почесні вартові цілились вказівним пальцем в обличчя карликам і запитували: "Скількома мішками піску ти засвідчив перевагу нашого ладу?", а віднедавна стало модним нове гасло: "Малоросія може бути щасливою тільки в союзі з Майбутнім Раєм, без такої спілки про щастя Малоросії не може бути й мови!".
Кожного дня надвечір Єпіфаній виходив із сторожки й обходив Василівський острів з краю в край. Вдень він був безлюдний, бо прості карлики працювали на піщаних рудниках, а вибрані наглядали за роботою. Потім вибрані сідали за довгі столики й споживали меншиковську пайку: вони чвакали вмисне голосно, щоб дратувати або спокутувати простих карликів, які обіч споживали хліб і воду. Траплялося, що не втримувався простий карлик перед спокусою, підходив до столиків, заставлених смачними стравами, згинався в пояс і показував пальцем на свого побратима: тоді йому давали індичу ніжку або жменьку червоної ікри, а оскарженого донощицьким жестом забирали на допит. Бувало, що хтось із простих карликів піднімався і вигукував у бік прибраних: "Ось той щойно загадково посміхався, я не знаю, що він мав на думці, але посміхався не випадково, мені здається, що він прихований ворог карлицького ладу". Вибрані знову кидали донощикові ситий шмат зі стола, а жертву виводили.
Після обіду відбувся ритуал каяття: прості карлики наговорювали на себе, признавалися, що колись мали супроти магістра й комтурів погані замисли; Єрмолай і Поважний Карлик їх вислуховували, великодушно посміхалися і прощали, зазначаючи, що кожну провину можна викупити самовідданою працею на благо Майбутнього Раю. Ритуал відбувався без кар — на засадах усвідомлення, що зовсім невинних у Карлицькій колонії немає, проте гуманна влада вміє винним прощати.
Коли закінчувалися політичні заняття, карлики розбредалися по острову земляцькими гуртами, і кожен гурт заводив своїх національних пісень: співати рідною мовою в Карлицькій колонії дозволялося.
Та коли десь стишувалася пісня й починалися розмови, тоді до гурту наближався підслуховувач, і пісня знову здіймалася над островом — де монотонно–надривна тюрскська, де урочиста волоська, сибіряки витинали частівки, а українки — їх було не більше десятка — виводили тужливі степові пісні, в яких оплакувалася колишня воля.
Єпіфаній нарешті зважився підійти до них. Присів неподалік і запитав:
— Є серед вас батуринські?
Маленькі жіночки сполохано оглянулись, а одна проспівала:
— Я батуринка, жона генерального осавула Гамалії…
— Ти писала мужеві листа в Туреччину?
— Писала…
— Чому?
— Бо страшно було…
— А тепер?
— Тепер нам усе одно. Ми люди маленькі, який з нас спрос?
— Так легше жити?
— Не легше і не гірше. Животіємо…
— Мотрю Кочубеївну знала?
— Я була з нею на Ладозькому каналі.
— Що з нею трапилось?
— Ти слухай, а я проспіваю тобі пісню про Мотрю.
… Розбив Петро Карла й Мазепу, спіймав Меншиков
(Продовження на наступній сторінці)