Гримнув регіт — карлики сміялися. Вони хапалися за животи, качалися в знемозі по землі, вставали й захлиналися, вибелькуючи крізь сміх раз по раз:
— Скільки трупів! Скільки трупів!
А один, якого звали Вурдалаком, через те, що був губатий, мов верблюд, і у вічно роззявленому його роті парувалися мухи, до того ж він був волохатий, і від внутрішньої люті волосяний покрив пробивався крізь сорочку, мов жала, — він так щиро сміявся, що не витримав і вмер від розриву серця. Його потягли за ноги й викинули на звалище зі сміттям: до мертвих карлики пошанівку не мали, не було в них навіть своїх цвинтарів — тільки ідоли.
Мотря стояла посеред майдану ще день і другий, простягнувши вперед руки, й шепотіла сухими губами одні й ті ж слова: "Наснажувала я його на велике діло…"
Я не розуміла тих слів, та чула їх завжди, коли нас після політичних занять проводили гусаком повз Мотрю й примушували у її бік плювати й глумитися над нею. "Наснажувала його на велике діло!" — слухала я і відчувала ту наснагу, якою скористатися вже не могла.
Одного разу пізно вночі я тихо вийшла з бурдею. Карлики спали, а Мотря стояла на майдані, облита місячним світлом; круглий місяць висів над нею, вона простягала до нього руки, наче хотіла злетіти. Я підійшла до неї і спитала:
— Бідна Мотре, чому так чиниш? Загинеш і нікому своєю смертю не допоможеш.
— Жаль мені тебе, жоно мужнього Гамалії, — відказала Мотря. —Жаль, що так зниділа. І не ти одна. Нидіє наш народ… Мій батько, ницим ставши із захланності, вчинив велику зраду: став найвідомішим донощиком в Україні, приклад якого довго наслідуватимуть нові Носи й Галагани. Моя мати в невігластві своїм благословила батька на зраду. Наш будинок завдяки їхньому злочинові єдиний уцілів у Батурині, як пам’ятник зради… Я хочу врятувати честь моєї вітцівщини, честь України. Хто мусить стати ідеалом національної чесності. Я спробую, і, напевне, не одна я така… Наш будинок буде стояти й тоді, коли діло, розпочате Мазепою, переможе. І я хочу, щоб майбутні вільні люди не потрощили з ненависті до зрадника Кочубеїв палац, а зібралися із святими отцями і біля єдиної уцілілої пам’ятки славної столиці Гетьманщини, де вперше зродилась у гетьмана думка про визволення з московського ярма, відправили замість анафеми панахиду по великому Мазепі. Може, моя віра у вільну Україну, яка наснажувала колись гетьмана, надихне людей на переможну битву. Може, дізнаються нащадки, що з вірою в продовження Мазепиного чину я вмерла на пустирі серед змалілих людей.
Другого дня Мотрі на майдані не стало. Шукали Карлики повсюдно — не знайшли. Сторожові гвардійці теж не бачили її біля воріт. Зродилася чутка, що з великої жаги до волі в Мотрі виросли лебедині крила.
Карлики, зачувши це, створили мисливський гурт, який поклявся перестріляти всіх на світі лебедів. Виконати клятву було їм, звісно, не під силу, проте й до сьогодні кожен вибраний карлик мріє вбити хоча б одного лебедя…
А я, коли забачу їх на Неві, потайки годую крихтами хліба. Це все моя покута за страх. Може, я про Мотрю дбаю?.. Та чи стала вона Лебедицею?
— Стала, — відказав Єпіфаній. — Я знаю. Це втекла від мене чиста моя душа.
— Слава Богу! Втекла душа повернеться, убита — ніколи.
—
Розділ дев’ятий
Вперше за незліченні дні свого перебування в Карлицькій колонії Єпіфаній помітив в очах Карлика тінь жалю. Це здивувало ченця, бо таке почуття, як жаль, було мешканцям Майбутнього Раю невластиве, та ось старий ліліпут витер каправі очі й проказав, гірко зітхнувши:
— Твоє преподобіє, кличе тебе до себе сіятельний князь. А я ж то мав охоту таки сьогодні на політичних заняттях зрівняти тебе з нами. Подумалось, що Меншиков про тебе давно забув… Ан нет!
Він помолов беззубим ротом, провів ребром долоньки по горлу і сплюнув спересердя. Затим кивнув головою й пішов попереду до воріт, де стояли сторожові гвардійці, щось там тихо прошепотів до них, і вони розступилися, піднявши мушкети "на–караул".
Єпіфаній з карликом перейшли через місточок, під яким сльозився чистоводний струмок й, запливаючи під паркан, тут же пропадав у піщаному грунті; далі подався викладеною бруком доріжкою, дійшов до високих фігурних воріт з гартованого заліза, ворота відчинилися, слуги в барвистих лівреях позгиналися, лакейськими жестами запрошуючи гостей на подвір’я меншиковського палацу.
— Ох–ох, — знову зітхнув Поважний Карлик, — не скоро тобі бути зрівняним: його сіятельство до тебе прихильний. Ох–ох!
Через подвір’я — від воріт аж до аркової низької брами, що норою вгризалася в підчерев’я сірого казарменного палацу, вишикувалися лакеї в яскравих кафтанах, шовкових смугастих панчохах, в башмаках із срібними пряжками й дивувалися, що мусять віддавати честь звичайному монахові й огидному карликові. Єпіфаній запитав у Поважного Карлика, за що їм така честь.
— Не нам, а його сіятельству. Кожна церемонія, яка його стосується, мусить бути урочиста й велична. Я впевнений, що й у Сибір його колись везтимуть з музикою і хоругвами…
Втім брама прочинилася, і на подвір’я вибігли два блазні у ковпаках з дзвіночками: вдаючи із себе півнів, вони кукурікали, наскакували один на одного і билися до крові, а втомившись, поставали, витягнувши свої шиї і протяжно запіяли, вітаючи гостей його сіятельства.
— Цей зліва, — пояснив Єпіфанієві Поважний Карлик, — колишній князь Голіцин. Під час свого перебування в Італії з дипломатичною місією таємно одружився з італійкою і прийняв католицтво. Агент царя і Меншикова капітан Рум’янцев — ти про нього багато ще почуєш— розкрив таємницю, тож після повернення Голіцина в Петербург Меншиков зробив його блазнем. А той, праворуч, — колишній граф Волконський. Він теж був у місії Голіцина і на прийомі у Ватікані мав необережність поцілувати папі римському пантофлю.
— Хіба карлицький світ за парканом не кінчається? — занепав духом Єпіфаній.
— Усюди, по всій імперії, — наш світ, — гордо промовив Поважний Карлик. — Тільки й того, що за парканом люди маліють, щоб бути відмінними від поспільства, а тут живуть у повному зрості.
У довгому склепінчатому коридорі тихо стояли кретини з величезними головами й короткими ногами, їх вигляд був добродушний, вони начебто мали заспокоювати прибулого на візит до князя; кретини маленькими ручками показували в глиб коридору, де стояв у парчевій киреї і треуголці маршалок–дворецький. Той кивнув головою, й Поважний Карлик дрібно позадкував і зник умить; дворецький маєстатичним жестом відчинив двері, і Єпіфаній опинився у просторій залі з мармуровими колонами, обвитими ліпленою з алебастру виноградною лозою, з розписаною античними сюжетами стелею, з якої звисали кришталеві люстри із сотнями запалених свічок.
Посередині зали у фотелі сидів князь Меншиков у світло–фіолетовому кафтані, в довгій білій перуці. Він пильно приглядався до Єпіфанія, врешті посміхнувся й мовив:
— Вельми ти сподобався мені в Батурині: я в своєму житті ще не бачив людини, пройнятої аж таким вірнопідданим страхом. Тож думаю, що ти розумієш і страх Божий, який денеколи огортає мене, смертного. Висповідатись мені пора. А ти слухай і постарайся відрізнити праведні мої діла від неправедних, бо чинив я їх і в свою, і в державну користь, і готуйся відпустити мені гріхи, якщо вони в мене є… Бери он пуфик, сідай і слухай… Чи, може, ти думав, що я заведу тебе в храм і вклякну перед сповідальницею?
У очах князя зблиснув лихий вогник і причаївся в глибині зіниць: так нишкне рись, коли бачить, що жертва вже не має змоги втекти.
А Єпіфаній і не подумував про порятунок; він був у цілковитій владі Меншикова так само, як колись у Батурині, здоланий жорстоким спокоєм князя і насланою йому самим дияволом владою карати смертю народ… Але ж якщо дається така влада людині, значить, існує вона в світі: звідкись цей світ її прийняв, узаконив і розпоряджається нею; цю страшну владу терпить навіть Бог — видно, вона йому потрібна… Чи ж то Єпіфанієва справа супротивитися їй, чи ж то має він силу для такого спротиву?
Покора, яка заволоділа Єпіфанієм в Батурині й довела до непрошеного злочину мовчанки на вид найжахливішої збродні, підкрадалася до нього й тепер, намагаючись заволодіти ним і кинути знову в пекло гріха. Що задумав Меншиков з ним діяти, не знав Єпіфаній, та зрозумів, що його митарства за батуринський гріх продовжуються, що князь єдиний, мабуть, вловив проблиск ченцевої непокори в Глухові й хоче здолати тепер його до кінця, щоб не залишилося в імперії непокорених й на розплід.
— Мабуть, не відаєш, — кинув Меншиков недбало, супроводжуючи думки Єпіфанія, — я Войнаровського спіймав.
Чернець уже чув про це, та в цю мить впилася в його мозок страхітлива думка, яка водно переслідувала: жив у Батурині український Месія — може, серед юнаків, може, серед тих дітей, що закружляли на дзвіничій каруселі, — Меншиков, певно, знав і тому, немов Ірод, винищував усіх живих, а утеклих виловив: залишився один Єпіфаній.
Знав чернець, що тим Месією був не він, але ж — єдиний з батуринців залишився живим, то чи ж не йому взяти на себе хрест убитого Месії, чи ж то не сам Бог розпорядився? Квола й боязка думка про своє вище, ніж покутницьке призначення, вкралася в Єпіфанієву душу і додала супротивної сили.
(Продовження на наступній сторінці)