— Він тебе не уб’є, голубе, він тебе принизить… Імперії потрібне людське приниження… Чейже мене також, — вдарився князь у груди, — весь час принижують. Його величність, коли йому заманеться, може вдарити мене в обличчя. І що — терплю, стерпиш і ти… Якось на дипломатичній вечері у Луврі, — продовжував Меншиков уже зовсім спокійно й довірливо, ніби шукав у Єпіфанія співчуття, — Петро в присутності європейських достойників кинув мені в обличчя індичою ніжкою і обізвав азіятом за те, що я смачно плямкав. Але чого не стерпиш ради імперії, такої щедрої для нас. Маю гроші! І ти будеш мати, тільки стань жельвою… Ну, що ви за народ такий, хохли! Вже, здається, скрутили в баранячий ріг останнього, аж диви—. ще є. І ще… І ще! Та я нашлю на вас бездушних і страшних карликів — віл них і в мене стигне кров у жилах… Карлики вас здолають, мов комарі північного оленя. З їх допомогою я створю в Малоросії таємну канцелярію в кожній хаті, і зруйновані будуть навіть родинні зв’язки, і не віритиме брат братові, а батько синові!
— Страшну річ повів ти мені, князю, — промовив здавлено Єпіфаній. — І я зневірився аж тут, у цій залі, бо коли і Войнаровський, і Полуботок у тюрмі, то що я — без них? І Орлик загубиться в Європі серед можновладних хижаків, що ділять між собою світ. Немає більше в нас провідців… Що допоможе тепер покаяння? Ти зламав мене, можеш радіти. Але ж сам, сам єси таким рабом, як і я…. Ба ні, не таким. Я гину за Україну, ти ж загинеш не за Московію — за золото. Я спокійно зустрічаю свій кінець. А ти ось соваєшся у своєму м’якому фотелі й крадькома оглядаєшся, ніби хтось має вдарити тебе в спину. Бо смерть моя — на моїй землі, де б я не знаходився, а твоя — у временному кріслі. У вас нема ідеалу… І кожен з нас має те, на що заслужив. Ми на рабство своєю неміччю і страхом, ви ж на вселюдську ненависть — через свою захланність.
— Згоден, згоден! —засміявся Меншиков. — Ти взиваєш до сумління людей, в яких його немає. Мені досить того, що ти визнав себе рабом. І я раб, так. Але ти в тюрмі, а я при ситому кориті, і в цьому різниця між нами… Тепер ти можеш вільно ходити по Петербургу, у Карлицьку колонію сам вернешся. Тобі більше нікуди йти, там рабам дають їсти. Іди, я покличу тебе, коли потрібно буде.
Єпіфаній покірно вийшов. Проминув озброєних гвардійців і відсутній, немов уві сні, подався до своєї сторожки, не звертаючи уваги на карликів, які стояли у довгій черзі, передаючи один одному жмені піску.
Ліг горілиць на лежак і побачив…
Розділ десятий
Єпіфаній побачив перед собою високу гору, схожу на велетенську могилу, вершина якої загубилася в піднебесній імлі, а він іде знайомою стежкою, що вибігає нізвідкіль, із найпропасніших глибин байрачних застумів і виходить на кривобрід маленької річки, яка, вдарившись у гору, начеб хотіла пробити її наскрізь, утворила плесо; Єпіфаній упізнав Чугайку, лебедине озерце, і серце зупиняється на мить від тихої утіхи: повернувся нарешті з моторошних безвістей на круги своя. Зажевріла, як колись, у душі надія, що прилетять на озерце лебеді, і серед них він знову знайде свою незаплямовану душу — білу Лебедицю: може, прийде вона до нього виміряти вартість покути.
Знайома стежка спинається вгору до келії, що он темніє ніркою, ніби дзьобиком видовбана; впізнав свою гору, тільки незмірно виросла вона й увінчала свою вершину колом зубчастого муру, з якого вихоплюється і впивається у небо гострий шпиль… Ця новизна змусила Єпіфанія зупинитися й задуматися не так над тим, хто за час його відсутності вивершив гору шпилем, і що знаменує він: нові муки сходження й осягнення власної висоти чи остаточне переконання у своїй недосконалості й безсиллі?
Зеленоокий чорторий, гладкий, мов виполіруваний щит, був протятий навпоперек вузьким пругом, що вже зливався і ось–ось мав зникнути з поверхні плеса: хто, втікаючи у прибережні шелюги, залишив його — добра чи зла сила; хто чатував на Єпіфанія і з яким наміром, хто перемінився, почувши його кроки, у водяну смужку?
Згадав вовкулаку, який навідувався колись у ці байрачні задичі й умів перевтілюватися у будь–яку твар, — невже не здох донині, невже Єпіфаній і досі не відмовився од скверни зрадника? А, може, порятунок жде його па вершині осяяної сонцем гори, до якої зло не доповзе ні в якій іпостасі?.. Кого наполохав своїми кроками чернець і чому він думає тільки про зло?
Єпіфаній оглянувся і враз тихо скрикнув, побачивши на березі озерця білий кожушок. Він підбіг, схопив його, притулив до грудей, притьмом вийшов стежкою на гору, шугнув у келію і заховав кожушок у ту саму ямку, яку видовбав колись у стіні.
Аж тоді роздивився: у келії все стояло на своїх місцях, ніби він ніколи й не виходив з неї. Пріча, застелена старим рядном, два дубові кругляки і на вищому — папір, переданий колись йому архімандритом Нямецького монастиря Ніколае, поруч перо і каламар, повний чорнила, і шматок хліба, принесений монастирським послушником.
Нічого не змінилося — а може, Єпіфаній і не виходив ніколи з келії?.. Присів на нижчий пеньок, приглянувся, папір був незаписаний. Невже він так і не розпочав свого літописання? Адже ще в Києво–Могилянській академії Єпіфаній і його побратим Самоїл Величко поклялися написати історію свого часу: Самоїл, перебуваючи на службі в Кочубея канцеляристом, працював над літописом, та був ув’язнений після страти генерального судді. Чи живий він? Розпочинав своє писання і Єпіфаній, сидячи в цій келії, — де ж поділося письмо?
Певно, нелегко підкорити словом папір, мабуть, літописцеві слід спочатку збагнути час й осягнути своєю пам’яттю, виміряти вагу слів, які мають лягти на папір, і визначити не тільки зміст задуманого творіння, а й вищу мету викладених словами думок…
Мислив про це Єпіфаній, аж поки із задуми не розбудив його скрип дверей. Не схопився, не підбіг, це не Лебедиця. Ще нема причини увійти їй. Не прийшло просвітління, не зморило дорешти й страждання: Лебедиця прийде на порятунок або свято.
У дверях стояв послушник Нямецького монастиря. Він тримав у руці мосянжеву мисочку, вивершену вареною сочевицею, й допитливо дивився на Єпіфанія.
— Що скажеш, сину? — спитав чернець.
— Дивно мені… Скільки не приходжу, водно сидиш без діла. Всі люди щось роблять, а ти — нічого.
— Чому ти думаєш, що мислення — не робота?
— Про що мислиш у цю мить?
— Осягаю думкою свій час. Коли він для мене почався, коли вперше став мені потрібен, хто перший для того спричинився, що моя пам’ять з’явилася у часі й зайняла в ньому певний відтинок? Адже те, в чому ми нині існуємо, — то ще не час, а лише часова відмітка. Я хочу осмислити простір, в якому відбувся мій розвиток. Чому я став таким, а не інакшим, чому я тішуся цим, а ще тим? Чому мене болить це, а не те?.. То неправда, що люди вмирають: зачаті в певному часі, вони переходять із форми у форму, розвиваючись і вдосконалюючись, та залишаючись при тому повік рабами свого відтинку часу.
— Мудро говориш, отче, — мовив послушник. Він переступив поріг і поставив перед Єпіфанієм мисочку з совидею. — Слова твої густі, мов мед… Але ж ти з своєї роботи нічого не маєш.
— Зате маю час, я віднайшов його.
— Час можна використати для діла, з якого ти мав би хосен…
— Хосен — це теж відмітка в часі: люди прагнуть перетворити все на користь, щоб на мить утішитися. Чи не чинить так і тварина? А хтось же повинен осягнути неминучість і доцільність людського існування. І тільки після осмислення великого можна пізнати мале — вартість миттєвой користі: що вона важить для висоти духа, який належить не одній людині, а є породженням ланцюга людських життів на протязі століть.
— Де ж починається і кінчається твій час, скажи ясніше? — знетерпеливився послушник.
— Мій час почався з приходу Ісуса Христа на Почайну, коли Володимир охрестив Русь–Україну. А закінчився шабашем диявола в Батурині.
— Так довго ти прожив? Хіба ти вічний? — побожний подив пойняв послушника.
— Людина живе багато разів, сину. Народженням не розпочинається, а смертю не закінчується лінія нашого життя. Якби так було, то чому б я — без жодних докорів сумління — не замінив би свій край на інший — спокійніший і щасливіший? А не можу, бо саме тут, на злиденній Україні, я повторювався безліч разів, закарбовуючи своє повторення в пам’яті. Тільки зрадникам дається воля вибирати собі батьківщину, бо в них відібрана пам’ять. А я жив на своїй землі у князеві і смердові, в козакові й ізгоєві, я перевтілювався у зело, яке росте тільки на Україні, у птаха, що з далеких світів повертається кожної весни на Дніпро, у фреску Софіївського собору, у леміш плуга фастівського посполитого, у мудру книгу печерського ченця. І тому, що жив у всіх цих іпостасях, я пам’ятаю радість подвигу і сором поразки, запах зела і журавлину тугу, півтони кольорів і народну мудрість — і все це моє, рідне. Лише відступник, якому мерзість душі заступає пам’ять, вважає, що він живе вперше, і через те, що не знає досвіду свого роду, не має любові ні до минулого, ні до сучасного, нi до майбутнього — лише до миттєвої користі.
— Ти весь час говориш про минуле, сучасне тільки згадуєш з гіркотою, а про майбутнє мовчиш. Чому?
(Продовження на наступній сторінці)