— Я знаю, що вб’єш мене, князю, або віддаси карликам на розтерзання, — мовив Єпіфаній, — та скажу наперед, ще до твоєї сповіді: за Батурин немає тобі прощення.
— Не вб’ю, не втішай себе, — незважливо змахнув рукою Меншиков. — Я ще в Глухові міг тебе на палю посадити, чув бо, що не анафему Мазепі проголошував єси, а нам віщував Армагеддон. А з тебе зроблю жельву й повезу на показ в Малоросію, щоб утямили твої родаки: останній протестант плазуном став. Я ж задумав усіх вас, козацьку потолоч, знищити, щоб ви своїм вільнодумством московських вірнопідданих не заражали. А що не маю змоги фізично всіх убити, — винищу виродженням. Гріх це чи не гріх врятувати підданих всієї імперії смертю вашого непокірного кодла? Кажи!
Поник Єпіфаній, він не мав що відповісти його сіятельству. Меншиков цинічно оголював засади своєї діяльності, не приховував ні жорстокості, ні аморальності. Мало того, у викладі його засад панувала залізна логіка тирана, який може чинити тільки так, як йому диктує державна система, котрій він підлягає, — іншим стати просто нездатний. Іншого сама система викинула б і знищила, і всесильний князь став би знову тим, ким він був дотепер, — пічником, пекарем, теслею, тим самим, теслею, який спритно орудував сокирою на верфі в Голландії, зачарувавши цим Петра, і той збагнув, що таке вміння набагато краще може бути застосоване в політичному ділі, й не розчарувався потім, споглядаючи, як легко й уміло гамселить та сама столярська сокира по головах збунтованих стрільців.
Ні, не винен Меншиков; він, як та сокира, є лише знаряддям у механізмі держави, і навіть якби вивільнився від неї зі своєї волі чи з принуки, то ще не знати, чи мав би право й змогу займатися й надалі ремесним ділом.
— Не гріх, — відказав коротко.
— Ти мені подобаєшся, — просвітліло обличчя в Меншикова. — То слухай далі. Крім того, що я покликаний, як політичний діяч, винищувати непокірних і вельми шкідливих для Московії малоросів, єсьм звичайною людиною: люблю багатство, розкіш, славу, видноту, пиятику і бешкети… Не квапся оцінювати цей бік моєї вдачі, адже майже всі ми, царські достойники, вийшли з найнижчих низів, із людського дна — його величність не полюбляє собі рівних, то чому, опинившись раптом на високих посадах, ми мали б стати іншими? Я ж не один такий. Син костельного органіста з Курляндії Павло Ягужинський став генеральним прокурором. Жид–вихрест Петро Шефіров займає посаду віце–канцлера. Французький плебей Антон Девіер — генеральний поліцмейстер. Ну, а я, — Меншиков підвівся і звів руки вгору, — всі можливі імперські звання маю. Та ще генералісимусом хочу стати — і стану! — Князь вискочив на фотель і став, немов на п’єдесталі; потім, ніби засоромився своєї нескромності, сів, відкинувся на спинку фотелю, поплескав себе долонями по животі й продовжував далі: — Вбрання ми наділи інше, натура ж залишилася та сама… А ось Федору Ромодановському, злодійчукові з Преображенського, де літня резиденція царя, не так пощастило… Цар наш вельми спостережливий: мене запримітив при столярській роботі і, проглядаючи своїм здольним розумом майбутнє, збагнув, що я можу побудувати йому столицю. А Федя полюбляв знущатися над домашніми тваринами — вішав котів і відрубував хвости собакам, то цар узяв його на посаду генерального ката, який примушує за допомогою кліщів, колеса й палів весь народ, і нас теж, думати так, як його величність. Здійснює він вправно Петрову волю — від стрижки боярських борід до страти царського сина Олексія, і сильніший єсть за мене, та не носить шитого золотом кафтана, а червоний каптур, і стільки золота, як я, заграбастати не може. У кожного своя доля… Ти хочеш щось сказати?
— Помилуй нас, Боже, по велицій милості твоїй… — прошепотів Єпіфаній початок п’ятдесятого псалму. — Визволи нас з лабет дияволів.
— Перестань тремтіти, — кинув недбало Меншиков, — я тебе до Ромодановського не посилаю… Ну добре, признаюся тобі у веселіших своїх гріхах… Але чи ж то гріх, коли ми збираємося вряди–годи разом з царем у моєму палаці на "всеп’янєшие собори" і напиваємося так, що слуги нас напівмертвих розвозять потім по домівках? Або що я і всі інші вельможі складаємо підряди на провіант за завищеними цінами на підставних осіб? Спочатку це робилось обережно, за виручку в п’ять тисяч карбованців, потім я насмілився взяти п’ятдесят, а тепер беру по сто тисяч за один підряд — і не менше! Хіба це гріх, коли можна?.. Хтось доніс на мене цареві, той викликав генерального прокурора Ягужин— ського і сказав йому з тим наміром, щоб я про його слова дізнався: "Хто вкраде стільки, що за ті гроші можна купити шнур, буде повішений". Ягужинський поклонився цареві в пояс і відповів: "Невже ви, ваша величність, хочете залишитися без підлеглих?" Петро Олексійович щиро засміявся і передав нашій компанії тисячу золотих на засідання чергового "всеп’янєйшого собору". Скажи, чиню я цим гріх?
Знову задумався Єпіфаній, згадав римське право, яке вивчав колись в академії, довго мізкував, та складу злочину в злодійських махінаціях Меншикова не побачив. Бо ж чи винен він, що держава не тільки дозволяє, а й спонукає красти? Був Олексашка злодюжкою у свого батька — кожного разу не додавав йому з виручки за продані пиріжки по копійці й назбирав золотого карбованця. Такі "злочини" в жодний карний кодекс не занесені, та й батько за подібне не подав би позову в суд на свого шпаровитого сина. То чому ж йому, коли нині він має за батька самого царя, не хотіти мати мільйона нашпарованих таким самим способом золотих дукатів? Хіба за якихось тридцять років може аж так змінитися людина? Сказав:
— Ні, не чиниш цим гріха.
— Ось бачиш, — вдоволено потер долоні Меншиков. — Комусь там ніздрі виривають, пальці вставляють між двері, щоб зрозумів, як треба в імперії поводитись, а ти зовсім легко жельвою стаєш… Ти мені допоможи гетьманувати на Україні: служив зрадливому Мазепі, тепер послужи Меншикову. Жоден владика, хоч ні один не любить надто розумних порадників, без учених мужів, а паче без покірного і освіченого священослужителя не стане сильним ні царем, ні гетьманом. Чому ж бо Петро брав собі в радники премудрого хохла Феофана Прокоповича?
— Я… я не розумію, ваше сіятельство, як це — гетьманом? Ви хочете стати гетьманом України? Може, мені причулося…
— Ви лише подивіться на нього! —зареготав Меншиков. — Він дивується! Так, я хочу стати гетьманом Малоросії… В цьому ж порятунок імперії. Власне, не так порятунок, як її остаточне зміцнення. Ти глибше заглянь в історію і переконаєшся сам: усі ваші гетьмани були зрадниками. Сагайдачний ішов на Москву? Йшов. Хмельницький перед смертю лигався із шведами? Аякже. А Виговський, а Дорошенко? Не кажу вже про Мазепу й Орлика… Вам вірити не можна. Непокірний малорос, ставши гетьманом, відразу ж подумує про зраду. Думкою про своє гетьманування на Україні я поділився з царем зразу після полтавської баталії. То цар, для початку, дав мені місто Почеп на Чернігівщині. Свавільне то було місто: закордонна торгівля, магдебурзьке право, козацькі ради, до зубів озброєне військо, і кожен другий козак—дука, де таких на Московщині знайдеш? Хіба можна байдуже дивитися на кричущу нерівність?
— Так, так, — проказав сам до себе Єпіфаній, — це метода карлицька, я вже знаю: зрівнювати всіх до малості, до бідності…
— Саме так, — підтвердив Меншиков. — Не забувай, отче, що найбільший ворог козака не москаль, який нічого не має і хоче взяти, а багатий козак, який має, а не хоче дати. Таких — в Сибір, на Ладогу! І не нашими, вашими руками. Ви мусите зрозуміти, де ваш ворог, і позбутися його, а коли позбудетеся, тоді нарешті заспокоїтеся в тихому рабстві. Немає кращого життя для будь–якого народу, ніж тихе рабство! За тебе думають, тобі наказують, а ти лише сполняєш… То я спершу скасував у Почепі магдебурзьке право, а ратушу звелів розвалити. Потім заборонив вивозити юхт, сало, віск, олію, смолу, збіжжя, срібло, а якщо й дозволяв, то через московські порти; митниці обсадив карликами — не тільки Почеп, вся Україна донині віддає Московщині мито. Треба ж і нам якось жити… Трохи пізніше попереводив козаків у кавалерійські драгунські полки. Позабирав у свої магазини козацькі гармати, шаблі, намети, горілку, навіть ікону Пресвятої Богородиці Печерської — символ козацьких свобод — реквізував… Поскаржився на мене цареві гетьман Скоропадський, його величність показав мені тую цидулу, помахав на мене пальцем. Я ж, довго не думаючи, приїхав до Глухова, звелів укопати на гетьманському подвір’ї палю з накладною гострою шпицею і сказав гетьманові: "Ось де твій трон, якщо крамольний будеш… Чув я, що в Малоросії з Божою поміччю хліб уродився. А в нас не расте. Накажи відвезти тридцять тисяч четвертей муки в Смоленськ". І повіз серешний гетьман. Але Почепа мені мало: хочу всієї Малоросії, чуєш? Випрошу в царя Батурин, відбудую столицю по— своєму і стану останнім гетьманом України! А ти будеш моїм Феофаном: з амвону недоламані душі доламуватимеш. Хіба це гріх?
(Продовження на наступній сторінці)