Ортодоксальність легенди полягає ще й у тому, щоб у її викладі ніхто не посмів змінити жодного слова. Наприклад: сіятельний князь Меншиков на знаменитому весіллі звелів поставити на стіл перед молодими величезного торта, сам розрізав його, з торта вискочили дві чепурні карлиці і протанцювали на столі менует. Карлики, які походили з сіл, не розуміли значення цього слова і плутали патріотичний термін "менует" з іншим, теж незрозумілим, але з ворожого лексикону взятим — "пірует". Справа в тому, що карлиці, як виявилось потім, танцювали зовсім не менует, а лише виконували пірует, за що їх скарали на горло, а слово "пірует" клеврети Тома оголосили крамольним.
Ніхто з карликів не смів розмовляти своєю рідною мовою. За таку провину порушника виводили до мішка, на якому сидів Єрмолай, і примушували каятися в тому, що донині не усвідомив іще своєї приналежності до нової історичної спільності, в якій живе інтернаціональний простий карлицький люд.
Найбільше, як зрозумів Єпіфаній, завдавали карликам клопоту економічні проблеми: це їх нудило, і вони починали дрімати. Найпростіше вирішувалася проблема піску: треба його невпинно добувати, здивувати світ кількістю на душу населення — і квит. Це реальна можливість.
А ось питання світлого майбутнього… Відомо, що в карлицькій державі розробляється вчення про прищеплення груш на вербах. Доповідь про результати дослідів виголосив Перший учений карлик: він науково довів, що в недалекому майбутньому, в день карлицького свята Одруження Мімі й Тома карлики покуштують перших, незнаних досі світові пахучих вербогруш. Проте ніхто з карликів на таку заманливу перспективу не зреагував, чули вони про це вже не раз і тому поголовно засинали. Тоді взяв слово Другий вчений карлик, який вже довгі роки працював над вирощенням жита, в якого не буде стебла, а тільки один колос. Щоб роздрухати публіку, Поважний Карлик звелів проголосувати: хто за те, щоб на друге літо спекти хліб з такого жита?
Карлики, які дбали про пожвавлення в залі, заплескали, оплесками розбудили тих, які спали, — всі дружно проголосували "за". Поважний Карлик запитав, хто проти: один ліліпут, який міцно заснув, прокинувся й підняв руку, думаючи, що голосують "за". Нещасного тут же вивели з майданчика і руку відрубали. Відтоді вже ніхто не дрімав, усі мислі карликів спрямовувалися до однієї мети — не заснути.
Єпіфаній збагнув, що всі ці питання розглядалися на карлицьких засіданнях уже не раз — з поведінки карликів прозирала завченість. Але ж нинішній день приніс нову проблему: в найближчому майбутньому карлики повинні осідлати всю Малоросію, а клич Єрмолая "по одному малоросу на душу населення" збіднював грандіозні карлицькі плани — їх же не так багато…
Довго думав Єрмолай над тим, як змінити старий революційний клич в нових політичних умовах… Цар Петро, який замінив карликам Бога, помітно старіє, весь час проводить у битвах, йому вже не до забав. Карликів на Василівський острів прибуває щораз то менше, і все то старе і окалічіле, а тому гурт відібраних карликів не зростає. Тяжко мислив Єрмолай, врешті підвівся й проголосив:
— Я вношу поправку до закону про Малоросію: на кожного карлика по одному малоросійському повіту, або, як це у них називається, — по сотні!
— А коли сотнями не захочуть— кинув хтось сумнів. — Хохли ж уперті, коли збираються докупи…
— Ми проведемо референдум по козацьких сотнях. На східних окраїнах Малоросії багато охочих знайдеться. Я з’їздив Хохландію з краю в край — там сепаратистів стає щораз менше!
— Хай живе Єрмолай, який нині став великим! — закричали карлики. — Великий стає той, хто сідає верхи на малороса!
Заняття закінчилося. Карлики повставали, притулювалися один до одного спинами — мірялися. Відбувався ритуал зрівнювання з меншим.
До Єпіфанія підійшов Поважний Карлик і сказав:
— Пагаваріть нада!
Він узяв Єпіфанія за мізинний палець, відвів набік, довго й пронизливо дивився на нього, міряючи доверху його високу постать; в червоних очах ліліпута тінився жаль ката, який не має змоги негайно розправитися з жертвою, захищеною в цю мить сильнішою, ніж у карлика, владою князя Меншикова.
Поважний Карлик наказав Єпіфанієві сісти на землю, а сам ходив довкола, дотикаючись гладкими пучками пальців до його вух, потилиці, носа, цілився розчепіреною п’ятірнею в очі, і Єпіфаній в моторошності збагнув, що карлик в думках відрізує йому вуха, ніс, вибирає очі, гатить сокирою в потилицю.
Знав, що нічого карлик йому не вчинить, бо на його захисті стоїть сам Меншиков, якого карлики недолюблювали, проте станеться з ним непоправне лихо, якщо Меншиков утратить ласку в царя або ж Єпіфаній не сподобається князеві на першій сповіді.
— Ти знаєш, куди потрапив? — спитав урешті Поважний Карлик.
— Знаю: в Карлицьку колонію, — відказав Єпіфаній, боязко виминаючи червоний погляд ліліпута.
— Ні, — віказав карлик з пихою. — Ти потрапив у Майбутній Рай.
— Як можна потрапити в майбутнє?.. А нині чим є ваша колонія?
— Я ж сказав тобі: Майбутнім Раєм. Іншої назви ще не маємо, і тобі не радив би називати нас колонією. Цю назву придумав Меншиков, який нині могутній, але від нас залежний… Ось я в молодості служив "язиком" при царському дворі. Ти думаєш, мені завжди підказували, в чий бік крикнути "слово і діло" й показати пальцем? Такі накази зрідка дає сам цар, коли готує списки змовників. А поза тим — наша воля! Не сподобався мені жебрак, що надто вошивий, заразу розносить, — "слово і діло!" Наприндився надто середній дворянин — "слово і діло!". Замітає прошпект спідницею розкішна циганка — я не терплю вродливих! — "слово і діло!" Зачую хохлацьку мову або побачу вусатого запорожця" з "оселедцем" — "слово і діло!". А чорні кибитки, якими правлять карлики, їдуть слідом, хапаючи, на кого я вказав, — і вже ніхто ніколи їх не побачить. То ж чи не може статися колись таке, що наш "язик" вкаже на його сіятельство? — Поважний Карлик стишив голос. — Один цар нам не підвладний. Один цар. Та й то… — карлик раптом осікся.
— Я не збагну, — насмілився вставити слово Єпіфаній, — навіщо винищувати невинних людей?
— Щоб страх був. Повсюдний страх! Без страху раю не сотвориш. Ти ж чернець і знаєш: є страх Божий, і віриш, що до небесного раю без страху Божого ніхто не ввійде… Та я скажу тобі: небесний рай і Божий страх — то казочки для дітей. А земний рай можна створити тільки через земний страх… О так! Я вже старий і руки в мене трясуться, але з якою насолодою я виколював колись людям очі! Відрубував вуха й носи! При людях, на майданах… Виривав з паху муди! А люд ревів від задоволення і — страху. І всі навперебій кричали, що вірять у рай. Бо як тут не повіриш? А бувало — не вистачало жертв, то ми оголошували ворогом таки свого карлика й віддавали на розтерзання…
— І так без кінця?
— Без кінця. Страх — це постійний стан людини в Майбутньому Раю. Як тільки боязнь закінчиться — Рай зникне з нашого горизонту… Ти ж не знаєш: цар сам заохочує нас до страшних забав. Ось іде він по Василівському острові, перебраний за мужика, гатить кулаками в бубон, частує карликів горілкою і позирає на нас підбадьорливо: де ж ваші видовища? А мороз лютий, Нева в кризі… Ми хапаємо з царського таки почту крайнього — був то дворянин Матвій Головін, роздягаємо, вимазуємо сажею, садимо голого на кригу й оголошуємо його демоном, який прийшов збурити Рай… Того демона зняли з криги аж у весняну відлигу.
— А цар вірить у ваш рай?
— Це нас не обходить. Цар і Меншиков знають, що ми їм потрібні, бо ж і їхня влада тримається на страху… Ти нині слухав наше політичне заняття, і тобі дивно було, я ж бачив… Бо ти ще не збагнув нашої політики. Розумієш, ми маленькі ростом, кволі розумом, а тому мусимо осідлувати великих і мудрих. Тебе ж осідлали, осідлаємо і всю Малоросію. Але без царя нам цього не зробити, а тому ми осідлуємо і його. Цс-с-с, не роби великих очей. Осідлуємо не так, як тебе, — хитріше. Оголошуємо, що цар у нас найкращий, що його беззаконні закони найсправедлнвіші, що його табель про ранги зрівнює всіх у малості, крім нього самого, що він найрозумніший, а тому підданим не треба думати — за них думає цар; що діє він від імені народу, а коли що, то й ми сам народ оголошуємо ворогом народу. А тоді наші "язики" розбігаються по всій столиці й виловлюють невдоволенню. Цар усе бачить, знає і розуміє, що без нас йому не обійтися. Отож ми зверху й на цареві.
— А чому ви церкву осквернили? Адже цар побожний…
— По–перше, ми в Божому храмі виглядаємо надто малими. А, по–друге, наш цар зовсім не побожний: у церкві він перед світом виконує артистичну роль. Якщо б ми раптом стали богомільні, то він мусив би нас розігнати, адже церква проголошує милосердя. А де є милосердя, там нема страху. Як міг би панувати цар без страху?.. Для себе ж ми маємо свого ідола, якому поклоняємося, — зодчого Майбутнього Раю великого магістра Тома. Його подобизни в камені розставлені по всьому острову — так розставлені, щоб будь–який карлик, до якого підкрадається вільнодумство, міг наткнутися в кожну мить на великого зодчого з грізно простягнутою вперед рукою — і впору спам’ятатися.
(Продовження на наступній сторінці)