Не стільки переляканий тим, що з ним відбувається, скільки здивований, Єпіфаній обережно розглядав сторожку, боячись умерти від чергового подиву. Він присів на лежак, освітлений блідою квадратовою плямою, що падала з маленького віконця: в сторожці було сутіношно, дощані стіни тьмяно блищали соляною намороззю і були голі — від цього ченцеві стало легше на душі, бо ж сподівався побачити на них якщо не знаряддя тортур, то хоч підвішені на кілках канчуки, — нічого ж бо доброго не міг очікувати від червонооких карликів, які так ревно заприсягнулися осідлати всю Малоросію; й, мабуть, через те, що полегшало на серці, прокололася в мозку дрібна цікавість: чому карлики зробили в церковці склад саме з піску?
Єпіфаній став на лежак й виглянув крізь віконце: церковця з цибулинною банею розсідалася від набитих піском мішків, а від церковці аж до берега Неви стояли в довгій шерензі карлики і передавали один одному із жмені в жменю мокрий, видобутий щойно із дна ріки пісок.
Карлики працювали невтомно, тонкоголосо виводячи при цьому маршову пісню, а біля церковці виростала купа піску, який вони тут же засипали в мішки.
Не витримав Єпіфаній, вийшов, долаючи страх, із сторожки, підійшов до маленьких роботяг й, несміливо обриваючи їхню бадьору пісню, запитав:
— Для чого вам… пісок?
— Екой хахол! —закричали гуртом карлики, на Єпіфанія посіпалися зневажливі, повні ненависті й погорди слова: — Манда хахлацька, жмикрут, самостійник, хитрун! А як там у вас балакають: "Ти почекай, а я посеру", "Пан за пана заховайсь!" А правда, що у вас такі низькі хати, що в печах тільки паляниці можна пекти, а коло хат срачі будуєте і в них гівно тримаєте? У–ух, блядь ти нерусская, він питає, для чого нам пісок!
Розлючені карлики обступили Єпіфанія, готові його шарпати й кусати, та ось один, спокійний і поважний, з пом’ятим, немов шмата, обличчям виступив уперед і мовив повчально:
— Послухай, хохлацька твоя башка: ми хочемо мати багато піску — і вся тут мудрість.
— Я розумію, — відказав Єпіфаній, — що пісок можливо, й потрібен, але для чого ви набиваєте ним мішки?
— Сказано: малорос — нєдорос! А як би ви могли той пісок порахувати? По піщині?
— Навіщо ж рахувати? — все більше дивувався Єпіфаній.
— Ми ж хочемо перегнати всі країни світу по видобутку піску. Усьок?
— А що це дасть?
— Це засвідчить перевагу нашого карлицького ладу: жодна країна світу не буде мати стільки піску на душу населення, як наша колонія! Тепер зрозумів?
— Як не розуміти… — зовсім знітився Єпіфаній. — Але ж пісок у вас ніхто не купує, за які гроші ви їсте?
— Це зовсім інша справа! — розвів руками Поважний Карлик. — Ми стоїмо у Меншикова на спеціальному пайку. Такого їдла ти ще й не куштував: білий хліб, окіст, кури, гуси, індики, балик, червона й чорна ікра, вишнівка, малинівка, заморські вина!
— За що така щедра плата?
— За те, що нас бояться Меншикові піддані.
— То для чого вам так тяжко працювати всує, коли маєте плату за те, що єсьте страшні?
— Ми загартовуємо свій дух у самовідданій праці! — виструнчився Поважний Карлик.
Карлики, які весь час незадоволено галасували — забагато честі хохлові! — раптом стихли. Від бурдеїв, що скупчилися посередині загородженого майдану, мов горбки кротовиння, йшов до гурту машталір Єрмолай, обраний нині магістром колонії.
— Закінчуйте роботу і марш на політиче заняття! — гукнув.
Він підбіг до Єпіфанія, видряпався по його спині на шию, зручно вмостився і пришпорив у боки п’ятами.
— Вперед, хохландія! — пропищав.
Єпіфаній знову відчув у собі стан блаженної приборканості —дивна переміна відбувалася в душі, коли його осідлував карлик. Тільки–но він усім своїм єством протестував проти карлицької жорстокості, дивувався з їхньої нісенітної праці, й у хвилину застанови їхній спосіб життя здавався забавою; була мить, коли він сповнювався лютою силою настільки, що міг стлумити цей низькорослий збрід, розметати його увсебіч, схопивши в руку по два–три карлики разом. Та ось, відчувши на собі погонича, вмить присмирив протест і лють, і огиду, а на їх місце підступно вповзало липуче почуття спокою й безвідповідальності за все, що діється довкруж; він мусив тепер виконувати чужу волю, а чию — стало байдуже, бо ж не бачив над собою мізерності того, хто сидить зверху. Такий стан мав свою звабу: він обіцяв затишок, до того ж голодному й змореному Єпіфанієві супроти волі ввижалися окости, балики, ікра, білий хліб, зрештою, будь–яка їжа, якої він, неосідланий, не знайде або ж тяжко буде її роздобувати, а тут за покору дадуть даром.
Єпіфаній біг підтюпцем, несучи на собі карлицького магістра, й відганяв, як тільки міг, від себе ниці думки про дарований за приниження хліб, та вони вперто всмоктувалися в мозок, й чернець намагався пригадати, коли то ним уже володіла чужа всевладність, проти якої він не мав сил боротися і якій у муках сумління піддавався. Згадав: був це батуринський страх. Але що може бути спільного між божевільним нападом жаху, від якого ціпеніє воля, і звабою спокійної безвідповідальності? А є той зв’язок, є — у меншості своєї волі перед чужою, у карлицькій малості своєї душі.
Тож знову, як уперше, стенув Єпіфаній плечима, щоб скинути з себе нахабного вершника, та це йому не вдалося, а ще вдарилась об свідомість твереза думка, що нічого цим собі не допоможе: карлики його наздоженуть, а на сторожі біля воріт колонії стоять озброєні гвардійці: за парканом височить схожий на казарму палац Меншикова, за палацом — Петербург, за Петербургом— безмежна імперія, і безнадія, сильніша за страх у Батурині, зневольнила бунт у Єпіфанієвій душі. Він скорився і побіг далі, а коли карлики, які йшли позаду, почали благати Єрмолая, щоб дозволив їм по черзі повозитися на малоросові, то Єпіфаній уже без супротиву підставляв спину малим людям і виписував під регіт карликів кола по майдані, навчаючи їх секретів майбутнього панування над Малоросією,
Врешті вхоркався Єпіфаній, йому дали їсти, потім посадили скраю майданчика, де вже сиділи на мішечках з піском подібні один до одного, мов близькі родичі, малі люди, приготувавшись до політичного заняття. Єпіфаній ліниво перераховував карликів — їх було більше двохсот. Це ті, які скупчилися біля Єрмолая, — вибрані, а подалік сиділо видимо–невидимо простих карликів.
Єпіфаній приглянувся, були тут представники обох статей, одягнуті по–різному, бо ж з різних сторін світу позбиралися. Хто в голландських панталонах, хто у французьких треуголках; ось жіночка в перловому віночку, прикритому хусткою з тонкої кисеї, — певне, кавказка; ось мордовка у вишитій червоною шерстю сорочці, з разком срібних монет на грудях; а це. мабуть, сибірячка в схожому на лопату кокошнику; он там ціла зграйка маленьких жіночок у червоних керсетках і сап’янових черевичках — ці з України, напевне козацьких полковників дружини, які понаписували своїм мужам у Туреччину листи з проханням прийти до царя з повинною і через це змаліли — про них розповідала Лебедиця; карлики чоловічої статі були зодягнуті здебільшого в кацапські косоворотки, і видно було, що правлять тут вони…
Статечно вийшов перед усіх Поважний Карлик, всівся на мішок з піском, поклонився Єрмолаєві, який сидів на вищому мішку, й розпочав навчання.
Єпіфаній швидко збагнув, що різнонаціональність карликів, зібравшись у міцну і спаяну дружбою інтернаціональну колонію, порозуміваються між собою московською мовою як засобом міжнаціонального спілкування, та щоб усім була зрозуміла його річ, він вживав для зв’язку менш зрозумілих понять одних і тих самих слів та словосполучень, серед яких найчастіше вирізнялися такі: "виконаємо і перевиконаємо", "покажемо світові перевагу нашого ладу", "крокуємо у світле майбуття", "наша наука найдосконаліша, бо вона озброєна передовим вченням", а коли й цих слів не вистачало, Поважний Карлик вдавався до вишуканого сквернослів’я, що викликало пожвавлення в залі.
Заняття почалося з уроку історії Карлицької колонії. Рідну історію карлики знали, видно, напам’ять, бо зразу ж піднявся ліс рученят; усі наперебій вставали й декламували легенду про зодчого Карлицької колонії Тома. Легенда починалася з опису весілля Мімі й Тома в палаці Меншикова. Коли хтось до конфірмованої легенди додавав щось своє, того Поважний Карлик присоромлював, а публіка вимагала покарання. Карлики схоплювались з місць, викрикували: "Смерть скаженому собаці!", "Всіх ворогів до одної ями!", однак Поважний Карлик нагадував присутнім про найгуманніший у світі карлицький лад, а нахабі, який посмів ревізувати найсправедливіше вчення Тома, присуджував строк на піщаних рудниках, де він повинен перевиховуватися, і винуватець тут же манджав під конвоєм на берег Неви.
(Продовження на наступній сторінці)