— Ти мужньо вистояв у Батурині, вірнопіддано проголосив першу анафему Мазепі, тож призначаю тебе своїм сповідником. Послужив Мазепі, служитимеш тепер мені. Будеш, коли накажу, приходити в Петропавлівський собор і в сповідальниці вислуховуватимеш мої гріхи. А житимеш серед карликів на Василівському острові.
Тож подумав Єпіфаній, що доля посилає йому найтяжче випробування.
СЕРЕД КАРЛИКІВ
Розділ сьомий
Поза понурим, схожим на казарму, палацом Меншикова, який заступив глибину Василівського острова від багатоокого Петербурга, що виростав обабіч Великої першпективи кам’ницями і мазанками, ховалася Карлицька слобода, заснована Петром І і його фаворитом Меншиковим ще в ті часи, коли обидва юні були й прагнули небувалих і нечуваних у сірому світі Московської імперії розваг.
В кінці XVII століття молодий цар, повертаючись із Голландії, де вчився будувати кораблі й приглядався до європейських звичаїв, привіз собі на потіху пару маленьких людей, Тома й Мімі, якими забавлявся у вільний час, немов ляльками: ставив їх на свої величезні долоні, підкидав ними, втішався їхньою малістю, безпорадністю і страхом, та головне — видно, відчував під час забав незмірну свою перевагу над ними.
Коли ж хлоп’ячі забави з карликами цареві набридли, в його винахідливій голові зродилася ідея одружити своїх улюбленців, а щоб вони не були самотніми серед великих людей, задумав спровадити з усього світу їм подібних і в новій столиці, яку розпочав будувати над Невою, заснувати колонію карликів, яка б повсякчас, немов настільний полігон, що представляє фельдмаршалу поле бою, була б прообразом великої імперії, де люди повинні бути іграшками в руках всесильного повелителя.
Цар дав доручення Меншикову підписати з європейськими державами контракт на купівлю менших від нормального зросту істот — людей, звірів, птахів. З усіх же кінців Московської імперії спроваджував своїх недорослих співвітчизників за безцінь, при чому за щонайменших і щонайпотворніших платив подвійно, — і невдовзі в молодому Петербурзі в залі палацу Меншикова, обставленому малими меблями, за низенькими столиками, накритими мініатюрною посудою, з приданим, що складалося з карликових коней, котів, курей, собак, в присутності двометрового царя, трохи нижчого Меншикова, статечних міністрів, розкішно одягнутих дам і фрейлін відбулося весілля необілітованих у дворяни колись нещасних, духовно ущерблених істот, які досі губилися в людському морі й були погорджувані або ж надміру обдаровані жалістю. Отож весілля голландських ліліпутів стало першою датою в історії карлицької колонії: після смерні основоположника колонії великого магістра Тома дата ця відзначалася як велике свято й обростала часом священними для малих людей легендами.
Світ карликів був ніби потойбічним і від творців колонії позірно незалежним — із своїм управлінням, власними і не знаними досі людству законами та вірою, яка нічого не мала спільного з Христовим вченням.
Малі люди, зібравшись у громаду, відчули раптом свою вартість та силу і, перейнявши у власть імущих й самого царя жорстокість, знань же не перейнявши — побоювався його величність віддавати їх малим людям без душ, — витворили своє власне вчення, з якого виросла, як і у великих людей, політична практика, а що була вона супротивна одвічним людським звичаям й загрозлива для світу — розпорядився Меншиков обгородити колонію високим парканом, щоб таємною для людей залишалася, і, побоюючись від них для держави небезпеки, сторожу з гвардійців поставити.
Та зобов’язані міжнародними конвенціями вербувальники карликів без упину доставляли в Петербург замовлений товар, колонія розросталася, паркан разом з вартовими гвардійцями посувався щораз то ближче до Меншикового палацу, і сіятельний князь виводив їх партіями, щоб не розрослася колонія на весь Петербург, давав їм караючу владу і посилав у місця, де було неспокійно, а найбільше в непокірну Малоросію; призначав теж машталірами князівських повозів та чорних кибиток, які забирали запідозрених у змові проти царя людей; служили вони також "язиками", які гаслом "слово і діло" виявляли на вулицях державних злочинців.
Карлики у своїй колонії сповідували ідею рівності, вищих за себе ненавиділи і тим, котрі надто вивищувалися над магістром і комтурами, стинали на ешафоті голови. Мали свій університет: не знаючи, як і їх протектор князь Меншиков, письма, вони на вечірніх політичних заняттях вивчали напам’ять історію колонії, зокрема біографію першого великого магістра Тома.
… Машталір карлик Єрмолай зупинив коней перед високими фігурними воротами із гартованого заліза; ворота рвійно відчинилися, і четверо слуг у барвистих лівреях, постававши парами біля стулок, вмить у поясі переламалися.
Меншиков вийшов з повоза. Змірявши поглядом Єпіфанія, який стояв перед ним пониклий, ніби засуджений до страти, бридливо чмихнув і кивнув карликові пальцем. Той досадливо. зітхнув, ліниво зліз із передка на землю і став ще меншим, ніж виглядав дотепер. Через це був явно невдоволений, бо досягав Меншикову до коліна, а Єпіфанієві до паху;— він почав надуватися, приндитися, і хоч більшим від цього не став, зумів усе-таки викликати певний решпект у повелителя, а в Єпіфанія — почуття здавленого страху: очі в карлика наливалися холодною червінню і були достоту такі, як у розшалілих ординців. що вирізували в Батурині людей.
Мабуть, через це зникло в Єпіфанія враження карликової малості: він згадав пригноблених поселян, які розмовляли пошепки, і відчув ту ж, їхню боязнь, що то позбавляла голосу і владності тіла; стерпло в ньому серце в передчутті незвіданого ще лиха.
Меншиков поблажливо посміхнувся до карлика, проте і в нього та усмішка перемінилася в запобігливу гримасу; він показав пальцем на Єпіфанія і мовив, відводячи погляд від червоних карликових очей:
— Не зрівнювати, одягти в чорне, поставити на жолд супроти одного монаха Петропавловського монастиря й поселити в сторожці біля піщаного складу.
Князь повернувся й подався із слугами до палацу; з двору вибігли конюхи й повели за уздечку коней, а коли за повозом зачинилися важкі ворота, карлик видряпався, мов по дереву, на спину Єпіфанієві, звісив йому на груди ноги, вигідно всідаючись на шиї, і голосно вйокнув.
Єпіфаній умить відчув дивну в собі переміну: так, напевно, облегшувалося життя в посполитах, коли їх осідлували карлики, і вони з людей, яким досі треба було думати про Бога і хліб насущний, ставали бездумним і ситим тяглом. Єпіфаній зрозумів усю небезпеку такої вигідності, він стенув плечима, щоб скинути з себе карлика, та було вже пізно: Єрмолай цупко оповив його шию кривими ногами і, тримаючись за рідкавого чуба, п'ятами пришпорив під ребра.
Чернець помчав, мов неприборканий лошак, до отвору у паркані, біля якого стояли меншиковськї гвардійці, заблагав у них порятунку, та злякані сторожові розскочилися врізнобіч, бо такого дива, щоб карлик верхи їхав на великій людині, — ще не бачили.
Не бачили, видно, такого й самі карлики: вони вибігли із своїх бурдеїв, бігли назустріч машталірові, який несподівано з найменшого став найбільшим, але карликом залишився, вони попадали перед ним ниць на землю і надривно закричали:
— Хай живе великий Єрмолай, вірний учень покійного, але вічно живого, живішого усіх живих на світі магістра Тома! Під твоїм мудрим керівництвом ми самі виростемо і доведемо їм перевагу нашого ладу! — Карлики показували на палац Меншикова. — Навчи нас, як стати великими!
Єрмолай наприндився і загорлав, протягнувши вперед руку:
— Великим стане той, хто осідлає Малоросію!
— Ур-р-ра! Ми готові до цього великого чину!
— Вірним шляхом ідете, карлики! — повторив Єрмолай улюблений заклик покійного великого магістра Тома. — Я обіцяю вам за п’ятиріччя дати по одному малоросу на душу населення, а тоді ми всі піднімемося на небувалу висоту. Віднині наш девіз такий: кожному карликові по хохлу! Скільки нас є сьогодні?
— Не більше двохсот п’ятдесяти і не менше двохсот відібраних — стільки, скільки належиться за статутом.
— Ми статут змінимо і за п’ятиріччя подвоїмось!.. З князем–протектором я з’їздив Малоросію з краю в край: вже немає там сепаратистів, всі хочуть возз’єднання з нами, всі готові підставити нам свої спини. А хто цього не хоче, тих ми зрівняємо, батеньки! — Єрмолай безбожно копіював магістра Тома і хвацько розрубував повітря ребром долоньки. — А ось осідланий малорос, з якого розпочне своє життя нова історична спільність. Одягніть і нагодуйте його до відрижки, а ввечері приведіть на політичне заняття, щоб він почав пізнавати наше вчення, яке тому непереможне, що воно вірне! — не втримався і тут від плагіату Єрмолай.
— Хам живе великий магістр карлицької держави Єрмолай! — хором пропищали маленькі люди.
Єрмолай зіскочив із шиї ченця, карлики потягли його за поли рудої ряси туди, де стояла церковиця без хреста; набита мішками з піску. Біля неї притулилася сторожка, в якій карлики поселили Єпіфанія.
(Продовження на наступній сторінці)