— Може, й так… Але настане критична пора битви з деспотією, то мусить паш народ, ослаблений оружно, мати зброю сильнішу за грубу силу темного деспотизму. Ця зброя, викувана споконвіків у надрах нашого народу, а нині втілена в Закон, діятиме пізніше. І неомильно… — Голос гетьмана тужавів, тужа вість витісняла сумніви, Єпіфаній піддався силі гетьманської логіки. — Де в світі знайдеш ти нині такий Закон? Може, в Московії, що здобула свою едукацію в татаро–монгольській школі? У тій імперії, де божевільний від самовладдя цар Іван IV міг власними руками задушити митрополита Пилипа тільки за те, що той думав інакше, ніж цар? Чи, може, в Польщі, яка й донині, на ладан дихаючи, все ще сповідує тевтонський абсолютизм? А я дав своїм демократичним Законом можливість нашій нації стати у повен ріст, дав право кожній особі самовизначитись і бути вільною від страху залежності. Бо тільки вільні люди зможуть створити вільну державу.
— Нині ті вільні люди програють від демократії.
— Сьогодні програють вони, а завтра програють деспоти. Цар Петро могутній днесь серед карликів, яких розплодив по всьому краю, з великих людей малих створюючи. Що станеться, коли змаліє весь його люд? Де знайдеться у того народу сила для витворності в науці й політичному мистецтві? У змалілого народу малий розум, народ з малим розумом стає ордою, яка за своїми ординськими законами розпорошується в кочев’ях по світу: щораз то більше займаючи простору, слабне вона від завойовницької самовпевненості і ненависті завойованих, серед яких виростають герої, виховані волелюбством батьків. Карлики ж приречені на духовне вмирання тому, що наука поголовного зневолення людей мертва, вона породжує грубу силу, а не мисль… Нині в нас запанувала орда карликів, завтра з новим Законом ми визволимося від орди в душах наших. А тоді лицар своєї зброї не продасть!
Єпіфаній слухав щораз то більше впевнену й вірою пройняту мову гетьмана і відчував, як у душі проколюється паросток надії, задля якої варто жити і страждати, а марево розпачу, що окутало його серед блюзнірського зброєвого базару, відступило, і він знову побачив: за Мазепиною домовиною іде сполошений живлющим дощем люд, і стає того люду все більше й більше, і вже не видно йому кінця–краю; йде безкінечний похід з чужини на Україну, повертаються розпорошені по світу ізгої на рідну землю, колишеться над столоченим краєм вкрита китайкою домовина, і будиться до життя і покання спотворений гріхом байдужості український народ, тучнявіє силою, вагітніє думкою і розродиться колись своїм пророком, який не дасть умерти людській пам’яті, і за це його розіпнуть.
— Ясновельможний пане, гетьмане, — проказав Єпіфаній, — я тільки–но повірив вам, та знову сумнів зчервоточив мою надію: ми піддалися орді, вона розмножилася в нас самих, убивши віру, честь і сумління, і несправедливий Бог зоставив нас на світі лише для того, щоб ми доливали здорової крові в жили ординців, живих соків у їх мозок, а фізичною своєю силою вирощували хліб, щоб наповнити їхні шлунки. Собі ж залишили тільки зрадництво, байдужість і темряву.
— Ти ще не вийшов із полону зневіри, отче, — промовив гетьман. — Ти впустив у свою душу орду, яка твої святощі спустошила. А ти мусиш іти між людей і їх болем, і гріхами їхніми лікувати себе. А вилікувавшись, зможеш допомогти їм. Візьми з собою мій Закон, — Орлик подав Єпіфанієві списаний дрібною в’яззю пергамент, — і проповідуй слова його правди навіть у німих чертогах. Може, цим спокутуєш свою провину за те, що не встояв перед первородним гріхом нашого народу — зрадою своєї совісті.
Єпіфаній узяв сувій і подався до виходу, та на порозі зупинився і спитав те, що мусив у гетьмана спитати, щоб упевнитись у правдивості його науки:
— Ви збираєтесь далі воювати, пане гетьмане? А чи вірите в перемогу?
— Ні, — сказав гетьман, і Єпіфанієві стало впевненіше від того, що не почув бравадної олжі. — За свого життя я не діждуся перемоги. Така склалася у світі кон’юнктура. Але коли ми нині не посягнемо ще раз по наші законні права, то наступного разу наше право посягати стане незаконним. Ми мусимо щодня вселяти в людей віру у власний Храм на своїй землі. Іди його шукати.
Розділ шостий
Позаду вже подолана вплав річка Бог, зникла за шелюгами чужа земля. Турецька сторожа не спиняла мандрівного монаха — можливо, дервіша з ордену бекташів, що йшов з піднятими вгору руками, певно, закликаючи милості в Аллаха, — багато їх тут ходить, ховаючись від битих доріг поміж високою тирсою; може, таку покуту завдають собі, щоб, поминувши прикордонні бекети багатьох держав, обійти весь світ, або ж несуть гяурам єдино вірне вчення пророка Магомета, хай над ним буде мир… Так думали турецькі сторожові, байдуже поглядаючи на обшарпанця в рудій рясі, що з півдня на північ прямував бездоріжжям, ніби десь там, у безвістях українських просторів, має зустрітися йому напророчена доля, і ніщо не змусить його схибити з обраного напрямку, ба навіть самотні тополі, що сивіли на південному вітрі й тягнулися віттям на Україну, вилаштовувалися вряд і линули попереду в рідний край, мов ключі журавлів.
Єпіфаній крокував разом з тополями і, підводячи вгору руки, творив молитви, згадуючи їх строфа за строфою; з надр пам’яті видобувалися отченаші і псалми, тропарі і кондаки, ектенії і антифони, весь часословець згадався — небувала радість огорнула душу ченця, і страхітним сном здавалася йому тепер пригода в сільській церкві неподалік Глухова, коли-то замість позабутих молитов з його горла видобувалися прокльони.
"Бог прощає мені, Бог прощає мені!" — кричав до неба самотній серед степу Єпіфаній, та стрепенувся враз від передчасної радості, бо збагнув, що в мислі він має молитви, а уста вимовляють текст Орликового Закону, виписаного на пергаменті, який оповив його груди під сорочкою: писані в’яззю слова Закону спливали рядочками з пергаменту і входили в пам’ять, витісняючи звідти тільки що згадані слова Літургії та псалми Давида, і, посідаючи їх місце, говорили не Божу, а гетьманську правду й немов застерігали, що тільки тоді до нього прийде прощення, коли з церковного амвона, до якого так упевнено прямує через Дикий Степ разом з тополями, донесе їх до людей.
Він не переставав ворушити губами і чув уже не "Вірую, Господи, й сповідую, яко єси Христос, син Бога живого", а карбовані слова Закону:
"Коли в самодержавних державах заховується хвалебний порядок, який самі самодержавці ведуть перед своєю присутністю, кладучи без заборони своє зізволення на спільні міністрів та радників рішення, чому б у вільнім народі не мав би бути збережений такий добрий порядок, який був у Запорозькому війську при гетьманах, згідно з давніми правами та вольностями? Через самодержавство, невластиве гетьманському урядуванню, виросли численні в нашому війську незлагоди, розорення прав та вольностей, посполите утяження. Отож ми постановили при елекції його вельможності гетьмана таке право, яке має бути збережене в Запорозькому війську, що з усіма генеральними особами має радитися ясновельможний гетьман про цілісність Вітчизни, про її загальне добро, і нічого без їхнього дозволу й поради не зачинати своєю приватною владою, не встановлювати і до завершення не приводити…"
Й далі звучали слова найсправедливішого в нинішньому світі Закону; Єпіфаній квапився чимдуж перейти степ і запопасти слободу чи город, над якими підносяться зелені бані величних храмів із золотими хрестами, і він, увійшовши в храм через захристіє, стане на амвон і проголосить перед многолюддям слова правди — для козаків і посполитих, козацьких удів і осиротілих дітей, і люд, у бидлості перебуваючи, визволиться враз від ницості своєї й переміниться в народ, готовий до людського життя на волі. А тоді до Єпіфанія прийде прощення, і він з багатоголосим хором проспіває священний кант "Благословен гряди во ім’я Господнє, слава во вишніх!"
Так думав Єпіфаній, долаючи степ, поки на обрії не завиднілося безверхе село без храму.
— Де ваша церква? — спитав у поселян, які чомусь розмовляли пошепки і, пригощаючи обідом, оглядалися боязко на двері й вікна, наче страхалися, що хтось нежданно увірветься до хати, забере з–перед носа гостя миску та ще й спитає господаря, чому годує зайду з великої дороги, не спитавши на це дозволу в сільських властей.
— Згоріла церква, — прошепотіла закутана понад самі брови в чорну хустку молодиця.
Її висмоктане очікуванням якоїсь біди обличчя пожолобилось у скорботі, вона хотіла ще договорити, та цитьнув на неї чоловік, в якого вуса закривали рота, наче кляп, щоб не міг і слова вимовити, й молодиця, сидячи на лаві, опустила на груди голову, покірно зітхнувши. Проказала по хвилі:
— Не було в нас церкви…
— Як так — не було? —здивувався Єпіфаній. — Чи ж то ви басурмени або віровідступники?
— Хіба тобі, монаше, не все одно? — пропустив крізь густі чорні вуса чоловік, і голос його звучав глухо, мов у черевовіщуна. — Не було й квит. їж собі та й годі.
Єпіфаній відклав ложку — страва більше в рот не йшла.
— Спасибі, що нагодували, — підвівся з-за столу. — Піду шукати село, де є храм, бо проповідувати слово правди маю… А де ви молитеся, вінчаєтеся, дітей хрестите?
— Дай спокій, чоловіче добрий, — розгорнув вуса чоловік, і голос його став звучніший. — Бога нема, то й не молимося… Нема Бога! —аж скрикнув господар, немов переконував себе самого в безбожництві.
(Продовження на наступній сторінці)