— Еге ж, ну як чуло моє серце! Юхим сплюнув.
— Ти таки до чогось докрячешся, Іване.
Муха довго дивився на коваля й ніби аж оце тільки побачив його. Він рвучко підвівся з лави, ступив крок до нього і, стоячи посеред хати, не зводячи з Юхима очей, став насувати на голову шапку. Тоді впустив розгублено руки, витяг шию і пошепки вимовив:
— Козаки в Князівці.
Він хлипнув і зсутулився весь. Катря перелякалася Мушиних слів — сплеснула руками й сіла. Тіпнувся й Юхим, але, щоб не подати знаку, він, не поспішаючи, спершу за-тягся цигаркою — раз, удруге, потім потушив її в себе на долоні й тоді вже спитав, навіть усміхнувшися недовірливо:
— Звідки це?
— Та вже звідки не є. Легейдин родич утік уночі та й розповідає, що світом — незчулися, де й узялись, козаки навалою. Оточили село з усіх кінців. Либонь, і на станцію цілий ешелон прибув драгунів, вигружаються.
Юхим крекнув і почав узуватися. Тим часом Муха далі розповідав.
Неспокійно на слободі. Народ колотиться. Біднота — хто не захватив у економії нічого, ремствує. Мовляв, у кого було чим, той хуру й дві добра притаскав: до коня та й ще коня дістав, чи корову, а чи й волів пару. А хто голіруч,— приніс на горбі якийсь клунок, то ото й уся його здобич. До Невкипілого заходив. Жінка саме розсипалась уночі. Мовляв, якби була дужа, то хоч що-небудь таки приволокла б, а то Прокіп цілу ніч десь пропадав, а вернувся світом, як марюка, в попелі, з гусаком під пахвою. Сам і обпатрав, і спік сам, та гуртом із дітьми за одним присідом і з'їли. Ото й уся доля злидарська з князевого добра. І не з одним отак, як з Невкипілим. Але й ті, що набралися, як почули оце про козаків — незгірше бідкаються й галасують. Підбурили, направили, а тепер що робити? Біля монопольки аж лемент стоїть: Крутько, Жмуді, Непийвода... Нахвалки шлють. "Бач, бач, верховоди. Самі й підбивали, самі й палили, а тепер економію стережуть, щоб на випадок чого та ласки запобігти".
Юхим хмуро слухав Муху. Потім підвівся, одяг свиту й туго перетягся поясом, надів шапку, ще води напився і, сказавши Мусі — "ходім", пішов з хати.
Катря аж за ворота провела їх поглядом у вікно. Потім оглянулась на хату — посмутніло в ній. За столом край вікна сиділа Орися і не гралася вже, а злякано дивилась на матір. Біля скрині стояв Артем, похнюплений, обмоклий, як був — у шапці й у свитині. І хтозна, Остап на дворі — чи довідався вже? Ну, далебі, все, як у сні приверзлося.
На лаві до вікна спиною сіла мати й затихла, навіть заплющила очі, наче хотіла вернути й доснити розвіяний сон.
Чутка про козаків у Князівці тривогою' налила село, в Легейдиній хаті Легейдин родич — утікач із Князівки — зібрав цілий натовп. Який уже раз розповідав він історію про свою втечу, і люди, жадібно затаївши дух, ловили кожне його слово, прослухували по кілька разів його оповідання, ішли геть, приходили інші, а то й верталися ті, що вже чули,— може-таки нового щось скаже. Але дарма: втікач розповідав щоразу однаково, як і раніш, слово в слово, як по писаному.
Отож уночі не поїхав він сюди на Вітрову Балку. Багато князівських їхало, але він ні: закривіла коняка. Ну й спав, значить, дома. Уперше прокинувся — либонь, другі півні співають. Хата над дорогою саме — од шуму й прокинувся. Таки вийшов із хати був. Нічого,— все гаразд. Риплять сани по вулиці — то свої валкою верталися. Ніч темна. А в степу на Копійчаний хутір, а тільки далі — видко, у Вітровій Балці — пожежа. Ну, постояв трохи та й пішов собі в хату. І от не скаже вже, чи він спав, чи тільки задрімав був і чи то снилося йому, а чи справді чув, неначе — ну так же паровоз на станції гуде, мовби перед закритим семафором, а чи тривога якась. Схопився — не чути ніякого гудка, але прислухався — ніч тиха, на станції чуть-таки поїзд брязкотить буферами. Світало вже. Ну, поки встав, одягся. Вийшов надвір до коняки навідатись, ступив через поріг та й угруз ногами — прислухався. Та так і тенькнуло одразу. На селі тихо, а біля станції метушню чути й іржуть коні. "Що за халепа така?" — подумав собі. Далі вийшов за ворота та попідтинню пішов улицею до станції: кортить-таки знати. А на селі хоч запали — ніде ні душі. Потім уже ближче до станції там-там попід хатами забовваніє чоловік. Спитав одного, а він: "Вернись, чоловіче добрий, то драгуни ви-гружаються". Отаке-то! А тут же в людей і слід прямо в двір. І тільки це подумав, такий страх пройняв усього. Кинувсь назад вулицею. Гульк, а назустріч, як з-під землі, козаки кіньми. Тихо їдуть, тільки джеркотять — чути. Він тоді у чийсь двір та городами. Але й за городами, на околиці чути — лопотять, видко, чи гналися за кимсь, бо чути по-нашому вже "стій, стій!", а далі стрельнув. З усіх боків оточили, виходить, узяли в зашморг. І, видко, неспроста така осторога — карателі, значить. Тільки й забіг у хату жінці сказати, та й мерщій, поки туман, подався городами, далі понад заводським ставом та балками. Як зірвавсь, та аж у Вітровій Балці оглянувся.
Оце й усе, що він міг розповісти. А що вже там без нього скоїлось, що там діється зараз, не зна, не буде даремно
її базікати. Та вже звісно — не жди од козака ні ощадку, ні милості. Де пройшли вони, тільки сльози та безголов'я за ними.
І замовкне на цьому. І навколо в мовчанці стоять приголомшені люди у розпачі: з широко розкритими очима жінки, пониклі у тяжкій думі, та хмурні мужики. Тільки й чути, як хтось зітхає, а хтось крекне, а котрась засльозена нагнеться до колін і довго з придушеним плачем сякається в пелену. Врешті хтось кинеться з задуми й скаже:
— А може, той... може, вони в інше місце, та тільки проходом пройшли через Князівку?
Жадібно очі дивляться на князівця-оповідача. Але ж він нічого не знає більш, що розповів — ото й усе.
Мовчать у натовпі, знов кожен у пам'яті відтворює собі картину отої втечі крок за кроком, відколи уперш отоді вийшов утікач з хати. І як розміркувати — далебі, на те й виходить: ішли собі по слободі походом, а він з переляку не второпав гаразд... І от уже якось неначе й надійніше стало. Може, й зовсім би, так знову хтось:
— Е, шкода! Що вже дурити себе — "може, кудись в інше місце пройшли". Є їх усюди вже, а це й про нас із-гадали. Отож — походом. Доки балакаємо, уже, може, з Князівки содом та гоморру зробили26... Може, й у Вітрову Балку вже виряджаються.
Божкнув хтось.
Хтось хлипнув і зразу ж затих. І стоять усі нерухомо, як статуї, з неживими очима. Потім мовчки отак хто собі й геть відходить, підступають інші й лишаються ті, що вже чули.
Дудка Панас слухав, слухав, та й не міг уже, знесилів у невіданні. Не дослухав і до краю — чув уже, та й нема що слухати. Душа болить знати, що там зараз діється, а він, як грамофон, завів. І от визвався Дудка пробратись у Князівку в розвідку. До нього пристав Митро, об'їждчик з економії. Сіли на коні охляп та й поїхали.
Було це в снідання, а так в обідню пору вже й вернулися обидва. Хоч і не близенько це: до Князівки та назад — круга верст із тридцять буде. І коні під ними не дуже мокрі. Потім з'ясувалося: до Князівки вони не добрались, ніяк не можна було.
До Копійчаного хутора їхали сміливо — ніде нікого. А в хуторі зайшли в крайню хату — правда, либонь. Сюди не було ще, але бачити — бачили, аж сюди до греблі доскакували роз'їзди. І постріли теж чули. Що тут робити? їхати далі — однаково пропаща справа, але й вертатися ні з чим. Суткувались, суткувались, а далі-таки поставили коні в дядька в повітчині, а самі пішки — думали, вдасться. Уздовж дороги попід вербами пішли та й пішли, поминули греблю, лози перебрели. А тут уже й чисте поле, і слободу видко вже. Залягли під лозами, стали наслухати. Не близько-таки верста, а може, й більш, але як вітрець подихне, то й чути — такий гвалт на селі, просто ревище. Аж моторошно стало. Проте, може б, таки полежали, оговтались трохи та, може б, і одчаялися пробратися на село. Коли ж це з-за цукрового заводу верхових з п'ятеро і просто степом тюпачать, обдивляються,— мабуть, шукали когось. І все до лозняка ближче. Ну, тут уже, немає що казати — полякалися. У лози шмигнули та до хутора мерщій, на коні — та й держись шапка на голові.
— Не інакше — цю ніч і до нас будуть!
І тільки тепер Дудка Панас скинув насунуту на вуха шапку й витер заполою мокре од поту та снігу лице. Потім любовно поляскав по шиї коня, що не стояв, тупцював на місці (уночі з економії взяв). І раптом, мов це тільки згадав щось, перехилився з коня до Цигулі й гаряче-злякано притишеним голосом:
Петре, ну а що ж, як убиватимуть? Цигуля замислений держав за повід Дудчиного коня — пустив повід. На Дудку глянув пильно, мов пізнавав його й ніби не пізнав,— одвернув обличчя, не відповівши. Потім сказав до всіх стиха, але спокійно й розважливо:
— Да, братця, треба щось думати. Без переполоху, тверезо. Сход скличемо.
— Еге ж!— Жмудь вихопивсь, п'яний і горластий.— Заварювали кашу самі, а як розхльобувати — сход нехай. Е, ні, самі зволяйтеся! Круто замішана!
, . Та невкипілими варена!— крикнув Кислиця, крамар, і Засміявся з власного дотепу.
Цигуля глянув байдуже на Жмудя, потім на Кислицю, очі звузилися в нього, й мовив зневажливо:
— Іще вкипить. Отоді й покличемо вас на готове, тільки з своїми ложками. А зараз нема чого горла драти. На сході сьогодні побалакаємо.
(Продовження на наступній сторінці)