Кожен день приносив якусь новину. Там спалили маєток або цукровий завод, там зруйнували економію — вивезли хліб, розібрали худобу. В іншому місці рубали ліси, орали панські землі. І нічого за це не було. Пани заздалегідь покидали напризволяще свої гнізда, неначе зникли одразу, як мухи восени. Проте ходили недобрі чутки: мовляв, як мухи зникли одразу, одразу як мухи і з'являться. Нібито в місто поз'їздилися з усього повіту дідичі й усе раду радять, як би придушити бунт. Повне місто козаків та війська нагнано, і з дня на день ждати — розішлють загони по всьому повіту, щоб карати народ за пожежі та розгроми. Ходила чутка, що нібито по деяких місцях уже таке й діється. Але ж бо,— чого не вибалакають! Не хотіли тому вірити селяни. А до речі, саме повернувся з міста Хоменко на милицях із госпиталю, то розповідав, що ніде не бачив, не чув отакого. Щоправда, стоїть полк піхоти в місті, але ж там і раніш стояв, є й козаки: чеченці та інгуші, сот, може, кілька. Але на це нічого зважати. За солдатів ручався Хоменко, як за себе, що не підуть вони проти своїх. А самих козаків на всі села й по п'ятеро, як оце в них в економії, не хватить. "На одну понюшку!" — сміявся Хоменко.
Але селяни на його сміх тільки хмурились. Так-то воно так, а бач — їм навіть самим собі признатися прикро було, що от якихось п'ятеро козаків у дворі, а всім селом не дадуть їм ради. І тоді, після зборів, як порішили були трьома громадами забрати всю князеву землю і маєток, через козаків не вийшло нічого — не пустили в двір. І оце зараз по всій околиці пожежі, розгром, а вони до своєї економії ніяк не під-ступляться.
Спершу, як почалися пожежі, вітробалчани кинулись були на чужі краї. Щоночі, тільки спалахне десь заграва, виїздили кіньми, виходили піші,— з мішком під пахвою та сокирою за поясом. І верталися вночі або на світанку з повними хурами зерна. Хто ходив піший — вертався на панських конях або пригонив худобу. Потім поволі з ночі в ніч ширшим колом розливалися заграви. На далекі вже вітробалчани не ходили, а з близьких, де їх упізнавали, що з Вітрової Балки, стали проганяти. Мовляв, свою економію бережете, а на чужі їздите. Не вдалося на Гарбузовім хуторі, прогнали й піщани на другу ніч. То вже на третю ніч вітробалчани нікуди й не вирушали. І відтепер усі думки та всі очі були звернені на князеву економію.
Хто на чужих пожежах не був, а хоч і був, та не вхватив чогось путящого, з заздрістю поглядав через тин до сусіда на добру конячку, чи на породисту корову, чи на плуг під стріхою. І потім на людях галасував на всю горлянку — забрати економію! А ті, що набрались уже по чужих маєтках, поглядали на порожні двори сусідів з непокоєм і собі на людях горлали не менш. Щоб як усі, то всі!
Проте дні минали за днями, кипіла-шумувала Вітрова Балка, щоночі, як і раніш, горіло десь, але князева економія стояла, як заворожена.
І ось одного дня надвечір, як грім серед ясного неба, ударила звістка, що — сю ніч. Приніс її Невкипілий. Десь перед цим цілих два дні пропадав і таки виходив: либонь, і ліщинів-ці, і князівці, і піщани сю ніч наїдуть. Тільки смеркне, щоб прислухалися, як зашумлять валки по дорозі — ото й вони. І щоб усі тоді мерщій в економію збігались. Всі до одного. Бо, мовляв, кого дома застануть, тим будуть хати палити.
Юхим почув про це в кузні. Що це не пуста балачка, він зразу ж утямив, тільки-но сказали йому, що повернувся Невкипілий із своїх мандрів. З тим і ходив, ну, видко, й виходив. Аж не втерпів Юхим, щоб не загнути з прийоду цього: "Далебі ж, правда, молодця бісової віри чоловік!" Потім низько насупив брови на очі. Треба щось думати. Насамперед мерщій просто з кузні послав Артема по Цигулю, щоб негайно ж прийшов на нараду і щоб іншим переказав. А сам тим часом покував іще трохи та й пошабашив. Змотавсь у двір чогось, біля загонів з воловиком про щось перемигнувся, надибав об'їждчика Митра, "свого",— погомонів щось з ним. І зразу ж подався додому.
У хаті вже було повно людей і тютюновий дим ходив над головою хвилями, коли Юхим переступив через поріг. Світло ще не горіло. В густих сутінках тьмяно виступали кострубаті постаті біля припічка, на лаві, коло столу. Упізнати нікого не можна було, тільки — по розмові. Ось од столу Цигулин голос до когось у темряві з докором:
— Ну, та й що доброго буде з того?
Од припічка крекнув хтось, і потім глухим простудженим голосом сказав Невкипілий:
— А те буде! Хочеш павука з кутка вивести, змети й павутину! Всюди в людей отак — палять економії. Невже усі ото й дурні, а ми наймудріші?
Він зайшовся кашлем, з лайкою перемішаним, і харкнув на долівку. Потім процідив крізь зуби після кашлю мов другим голосом:
— А чи, може, ласки в князя запобігаєте: кубло стережете?
Цигуля, невидимий у темряві, твердо промовив:
— Нема вже князевої економії. Народне все. Отож і гляди, Прокопе, вийде щось,— перед народом і одвіт даси.
Але Невкипілий на це тільки чвиркнув крізь зуби: не лякай! Тоді з лави старий Муха й порадь:
— Що там морочитись, зв'язати його на цю ніч — і край! Біля припічка ясно раз, удруге блиснув огник і впав на
долівку, розсипавшись іскорками, потім незграбна купа ворухнулась і випросталась у високу під саму стелю постать Невккпілого. Він ступив крок насеред хати і, витягши голову до лави, крізь зціплені зуби з усієї сили потаскав лайку
— Муха ти! гнида!— Далі повагом нахлобучив шапку на вуха й рушив до дверей. Але на порозі Юхим заступив дорогу:
— Зажди, Прокопе. Не тікай. Є об чім потолкувати. А чи, може, думаєш собі, що бовкнув, як дзвонар, та й хай собі як знають?
Він сів навпочіпки біля порога, спиною до одвірка, а Невкипілий одступився і став біля печі, не скидаючи шапки.
— Ні, Прокопе, лад треба дати, щоб же не напоровся народ на козацькі кулі. Хоч би ти звістку раніше подав,— якось би владнали: чи напоїли б їх чимсь. А то тепер доведеться...
Чоловіки в хаті, як заговорив Юхим, притихли й усі вп'ялись очима в його постать у темряві біля порога. Хтось гукнув світла. Катря засвітила каганець і поставила на столі. І зразу ж мерщій зиркнув у вікно й занепокоївся Цигуля:
— Швидше-бо, хлопці, смеркає.
— Та тут нема чого довго й розводити,— сказав Юхим.— Значить, так: ми підемо... втрьох... Ну і як управимось уже з усім — знак подамо з двору. А почуєте постріл — теж уважайте за знак. Зарані тільки щоб же не піднявся народ. Доглянути треба, щоб ніхто не збаламутив. Прокопе, чуєш? А по знакові — тоді вже чи в дзвін бити. Ну, оце найперше.; А тепер порадитися треба, як у дворі з людьми ладу додержати.
З приводу цього знялася ціла буча. Хоч, окрім Невкипілого, зараз у хаті було хіба два-три "палії", проте сперечалися вони з поміркованими "цигулівцями" за десятьох. Розпалилися всі, розмахались руками, наче місили ними, як тісто в діжі, гамір у хаті. І краю цьому не видко було. А вечір же летить. Стурбований Цигуля вже який раз поглядав у вікно й, нарешті, обірвав гомін.
— От що, мабуть, нехай уже це ми самі договоримось, а ви, хлопці,— ні до кого, власне, не звертаючись,— хоч і рушайте.
Усі мовчали, як заніміли. І ось у глибокій тиші важко підвівся Юхим і мовчки надів шапку. І зразу ж, як подвійна тінь од нього, підвелися з лави Саранчук Устин та Муха Гарасько, теж мовчки понадівали шапки. Хтось із селян опустив голову, хтось незрозуміло дивився на них, але ніхто не проронив слова. Уже як вийшли в сіни, в розчинені двері Невкипілий услід гукнув:
— Та перекажіть там строковим, нехай собі заздалегідь вибираються, бо будемо все підряд палити.
Темна ніч зимова щохвилини набрякала, як після дощу земля, а в ній густо роасіяні хати — вся Вітрова Балка, що лежала несходдю. Тихо й порожньо в улицях. Десь-не-десь по хатах тьмяно блимали вогні, а то було поночі всюди. Проте, де не світилося, однаково не спали.
, Усі знали, що це буде цієї ночі. Ще завидна понаготовляли кожен собі сокиру чи лома, мішки на зерно, налигачі на худобу,— держали напохваті. В кого була конячка — серед двору стояли наладновані сани, а в повітчині з самого вечора в хомуті стояла конячина. Всі були напоготові, тільки ждали знаку. Але й ніч уже, вже й з кужеля ночі стара бабуся напряла крізь дрімоту на веретено цілий починок, вже недалеко й до півночі, а знаку з ночі все не було.
Люди тинялись як неприкаяні з кутка в куток, сиділи без світла по хатах в напруженім чеканні. Навіть діти не спали. Збентежені батьківським неспокоєм, вони в тривозі десь собі па печі тулились одне до одного. Малеча скиглила в темряві, й матері ніяк не могли їх ні приспати, ні забавити, хіба що груддю затуляли рота, як буває батько гримне зацитьнути. Мертва тиша тоді розливалася в хаті — чути було, як десь в кутку шаруділа миша, а у вухах дзвеніла порожнеча, мов у тихім степу глупої ночі. Іноді в тиші нестерпній нагло ніби вітер наносив далекі приглушені дзвони. "А цить! А ні, то вчулося".! все ж, не вірячи собі, припадали до вікон, виходили на двір і прислухались, чи не чути шуму в економії чи в далекому степу шуму наїзду.
Не було чути. Село ніби спало. І за ворота виглянути — ніде на вулиці ні цяточки, хіба отакож на воротях або під хатою ледь тьмяніє у темряві іще чиясь сіра постать, німа й насторожена. Знати: ще нема. А чи то Невкипілий набрехав. Не може цього бути. Так, забарилися, видко. Якусь часинку стояли, прислухалися ще, потім верталися в хату, як і раніш, сідали десь собі — кінець столу чи біля порога, навіть уже не скидаючи шапки з голови, й слухали тишу.
(Продовження на наступній сторінці)