Ніч — під комином сива бабуся — все собі тягла з кужеля нескінченну чорну вовняну нитку, хурчала в тиші своїм веретеном, навівала дрімоту. А знаку все не було. І нагло дзвін ударив, як вибух серед глупої ночі, загув, як обвал у горах.
Люди кинулись із хат. За кілька хвилин, доки вщухли дзвони, по всій вулиці широкій до греблі уже плавом плив народ. За греблею звертали вбік побіля кузні.
І саме тоді з горба з степу зірвались з гуркотом передні хури, мабуть, князівці.
Як до двору добігали, в роззявлену пащу воріт видко було: на подвір'ї вже сновигали люди, дехто з ліхтарем. І біля самих воріт з ліхтарем стояв — упізнали, як підбігли ближче — воловик Хрін. Ніби світив ліхтарем дорогу а чи виглядав когось. Обіч, ближче до муру, лежав, розпластавшись на снігу,— вітер гойдав ліхтар, що в руці в Хріна, і смуга світла коливалась на снігу,— од цього було, ніби над трупом чеченця в головах стояв хтось незримий у темряві і все — то відкриває людям напоказ, то знову накриває чорним покривалом.
Проте натовп не спинився й на мить. Тільки гомін пронісся, як по воді од вітру брижі. Дехто-таки й гукнув до Хріна: коли воно це, хто воно це? Але Хрін стояв мовчазний, як ліхтарний стовп, пильно когось видивляючись. А в ворота напирали все нові й нові юрби, валили плавом у двір. І вже знали — невідомо звідки,— гомін ішов: що, либонь, одного тільки чеченця вбили. Думали зв'язати, підікрались, а він оборонявся. Кинджалом Устинові Саранчукові весь бік розпоров — чи й виживе. Однесли в лікарню.. А тих чотирьох пов'язали й невідомо де заховали, щоб народ не побив. І управитель десь зник.
Як повідь,,все ширше розливались по подвір'ю, затопляли будівлі. Заздалегідь було налагоджено: по всіх амбарах двері стояли навстіж розчинені й навіть горіли ліхтарі, щоб видко було зерно набирати. Нарозтвір стояли ворота в сараях та по загонах, у конюшнях та в кошарах. Худоба повиходила й бродила по подвір'ю. І тільки коні були в стайнях та в загоні воли. Але Хрін на цю ніч і не поспускав їх, стояли біля ясел позлигувані,— заходь і бери яку хоч пару, яка на тебе дивиться.
Біля амбара вже стояли валкою сани. Моталися люди з мішками зерна на плечах, навантажуючи хури. Од'їздили одні, заїздили другі. Моталися люди з вірьовками в руках,— хто налигував корову і тяг уже з двору, виловлювали овець, з конюшні виводили коні, а з загону воли пара за парою біля возовні впрягали в вози.
Як розритий мурашник, кишіла людьми економія цілу ніч. Спершу багато було товчі — декого стоптали кіньми в темряві. Далі зміркували, і коваль сам підпалив прикидок з'їд за загонами (цей прикидок стояв осторонь од двору, а ще до того ж і за вітром, небезпеки для двору од вогню не було),— стало видко. Менше метушні тепер уже було й більше ладу. Тільки з машинним сараєм і було мороки досить. Серед усіх будівель один він стояв на замку й муляв очі. Не один торгав запори, а то й гамселив дрюком по замку. І завжди з усієї сили одстоював його Цигуля з своїми: "Та що ж ви, братця, з глузду з'їхали! Ні двигуна, ні паровика чи молотарки собі ж ніхто не візьме, а псувати ж для чого, краще ж громадою користуватися будемо". І таки віднаджував од сарая. Проте ненадовго: знову й знову, аби одхиливсь, уже хтось грюкав кілком по запорах і ломився в ворота.
Востаннє, як почув Цигуля грюкіт од сарая, кинувсь із Юхимом, та й не добігли, спинились обидва серед двору, чуйно наслухаючись. Од воріт чути було якісь крики. Ближче сюди. І нагло ось колихнувся натовп, і з темряви на смугу світла од вогнища вибіг, розштовхуючи людей, простоволосий, розхристаний, з ломом на плечі Невкипілий. Пробіг широким кроком, як лелека, розганяючись злетіти, побіля загону, вздовж винбарів і, зачувши грюкіт біля сарая, звернув туди й спинився, важко одсапуючись, на лом свій спершись. Потім кинувсь, одіпхнув когось од воріт і сам замахнувся — гепнув своїм ломом по запорах, удруге, ще... А як злетів замок, навалився на ворота. Щось хряпнуло, і потім широкі ворота розчинилися навстіж. У чорній пащі сарая, як зуби, блиснули машини, а Невкипілий замахнувсь і з риком кинувся на них, в нестямі гепаючи ломом по чому попало.
Спинити його годі було й думати. Юхим таки й спробував — підбіг до воріт і з усієї сили з порога гукнув щось до Певкипілого, але він ніби й не чув, ніби не пізнав коваля. Іноді виринав з глибини сарая й охрипло в саме лице йому кричав: "Вогню!" І його крик, як відгук, пронісся по народові — "вогню!" Дехто метнувсь за загони, до вогнища й бігли вже назад з віхтями полум'я. Пропало все! Цигуля зблід. І раптом зіп'явся навшпиньки у натовпі й крикнув на всі груди у одчаї:
— Люди! люди! Та не це палити! Палити он кубло князеве — палац. Гайда всі до палацу!
Галас на мить так і вщух. Оторопів кожен — за метушнею в гарячці за палац наче й забули: не видко його з темряви було. А по Цигулиних словах немов одразу кожному в очах ясно засяяв він усіма вікнами й ліхтарями в парку й смолоскипами на човнах по ставу. А у вуха залунав гомоном, сміхом та панською музикою.
Колихнувся натовп і з глухим гомоном посунув із двору та берегом ставу до палацу. Тоді Цигуля з Юхимом кинулись до сарая й витягли Невкипілого. Він бився в руках і не міг крикнути, лише хрипів, зціпивши зуби. А на дворі — глянув: безлюддя, внизу берегом ставу з шумом кудись біг народ, догадався Невкипілий куди. Щосили рвонувся і гайнув за ними вслід.
А Цигуля з Юхимом і ще дехто в палац не бігали — стерегли машинний сарай. Звідціля й чули були: і як ламали двері та вибивали вікна, і як потім грюкало — аж луна по парку,— видко, з вікон вивалювали якісь важкі речі. І, нарешті, перед світом уже бачили, як блиснув огонь, а невдовзі з усіх вікон повисолоплювались вогняні язики й лизали палацові стіни та терпке зимове повітря.
XVII
За ніч і вправились вітробалчани з князевим маєтком. У сивім тумані та диму на світанку тьмяно бовваніли німі палацові руїни, як під водою затонулий корабель. Обважнілий од вогкості, дим низько слався по землі. Розлився повіддю: затопив парк, налляв став ущерть, аж через греблю полився в яр, вийшов із берегів — вигоном аж до осель підійшов із того боку — до самої економії, навіть підмивав конюшні. Але інші будівлі та й саме подвір'я не були залиті — на пригорку стояла економія. Цегляні будівлі маячили, як і вчора, як і в давніші багато років. Ніби нічого не сталося. І тільки німа тиша, що залягла на подвір'ї, нагадувала про розгром уночі. Сивий туман, та дим і чад у повітрі, і глуха тиша — наче на пожарищі. Десь за конюшнями час од часу завивав пес (видко, забули спустити з ланцюга), затихав на хвилину та знову — гав-у!
По цей бік на слободі там-там, як луна, глухо вили собаки Ревла по дворах худоба. Але гомону не чути було. Ще вночі відлементували голоси, як плавом плив народ з пожарища: піші з клунками на плечах, і верхи на конях із князівських конюшень, і хурами, кожен тягнучи на вірьовці худобину а чи женучи поперед себе злиганих докупи овець. Шум, ревище на слободі. Потім поволі стихало в улицях. Гомін і метушня вже тільки по дворах. Де-не-де дзвякала сокира — видко, нашвидкуруч хтось лаштував хоч будь-яку прив'язь для худоби. Зарипіли хати й закурілися димарями. А як розвиднілось, уже й повитопляли всюди і, мабуть, спати поклалися після ночі, бо ні на вулиці, ні на подвір'ї не видко було нікого. Хіба там-там із-за повітки, буває, виступить постать і стане над стріхою — очима на димову повінь. Потім вигляне на вулицю за ворота — порожньо на вулицях і тихо. Тільки по дворах худоба реве та де-не-де виють вночі наполохані собаки.
Коли Юхим, змінившися з варти біля машинного сарая, повернувся додому, Катря теж витопила була. Видко, його тільки й ждала. Бо тільки ступив через поріг, мерщій кинула поратись біля помийниці і одійшла до печі, а Орисі сказала, щоб тим часом ложки на стіл подала.
Потім сіли снідати за великим столом на покуті. Так бувало рідко,— завжди їли коло маленького столика,— хіба що траплявся чужий чоловік або в велике свято. Од того й тепер, хоч і були самі свої й будень же, а було якось не по-буденному, і кожен рух, кожне слово видавались якимись незвичайними, ба навіть урочистими. Одне по одному набирали в мисці в ложки і їли поволі, сидячи рівно (а не як над столиком: зігнувшись) та нерухомо дивлячись кожен поперед себе очима. Мовчали всі. Уже як приймала порожню миску з столу, вперше мати промовила:
— Не вставайте ж іще.— І далі до Срисі: — А ти, доню, ложки повитирай.
І від того, що сказала це по довгій мовчанці, вийшло, ніби й голос у неї не як звичайно, а урочистий та й слова теж: "Повитирай ложки". І коли це було? Проте Орися й знаку не подала. Мовби щодня це робила — витерла всі ганчірочкою чепурненько. Затим мати підійшла до столу й поважно поставила на стіл велику миску, повну по вінця молока.
З дітей ніхто не здивувався — знали, мабуть, про те. Але батько здивувався немало, аж навіть зиркнув на жінку її спитав:
— Де це ти?
Катря сіла на лаву поруч нього, потім згорнула руки на животі і вже потім повернулась до нього усією постаттю й тихо сказала:
— А це ж Остап привів уночі!
(Продовження на наступній сторінці)