І не схотів сперечатися далі. Жмудь не вгавав, усе кричав та нахвалявся. Кислиця йому помагав лукаво, з смішком, з підморгом. Але Цигуля мов і не чув — ні словом більше до них не обізвався і навіть не,глянув у їх бік. Усе дивився на Саранчука чогось пильно, не зводячи очей, аж доки спіймав його погляд на собі, тоді стиха хитнув головою. Отак і Кіндра-тенкові теж подав знак. А більше не було кого треба. Повернувся і пішов з натовпу.
— Ну^ хлопці, буде робота!—як наздогнали Гордій Саранчук з Кіндратенком, мовив Цигуля, не спиняючись. Гляиув на одного, на другого й стиха, ледве помітно невесело всміхнувся в бороду.— Аж оце нам, хлопці, буде ікзамент.
— Трудно буде!— сказав Гордій. Юндратенко мовчки місив сніг ногами в драних чоботях і важко сопів носом. Видко, також важко якусь думу свою думав,— не скоро обізвався до товаришів.
— Е, мабуть, уже ні!— махнув безнадійно рукою.— Мабуть, уже не виберемось на сухе!
— Треба вибратись, Климе,— сказав Цигуля, щиро й легенько вдарив рукою по плечу Кіндратенка.— Не хили тільки голови, друже, та не приставай. Може, ось-ось та вже й на горб вийдемо.
— Хто зна, як воно й краще,— похилився Юндратенко,— швидко підеш — доженеш лихо, а тихо — воно тебе дожене.
— Отож, а тепер і поготів, ні забігати вперед, ні відставати. Чули ж уже — може, й справді цю ніч наваляться. Держися купи тепер. Дружній череді вовк не страшний. А перед сходкою та треба по кутках своїх згуртувати. Бо видиться, що й на сходці будуть вовки в овечих шкурах. Щоб не розбили череду. Добре було б послати когось у Ліщинівку та в Зелений Яр,— що вони там собі думають.
— Це можна,— сказав Гордій.— Ось я тільки в лікарню зайду, Устина провідаю.
— І в Піски теж. Хай лиш сяде котрий на коня,— звернувся Цигуля до Клима. Той мовчки на згоду хитнув головою.
Біля церкви розійшлися. Гордій Саранчук убік звернув до лікарні, а Кіндратенко в другий — на свій куток. Цигуля пішов просто широкою вулицею — до Юхима, думав (відколи послав Муху за ним, а його й досі нема). Коли ж це біля волості перестрів дід Свирид, шкільний сторож. Послав Макар Іванович, щоб неодмінно прийшов, мовляв, чоловік чужий є і нащось дуже треба Цигулю. А це й до коваля треба йти.
— Тягніть його,— кинув Цигуля й швиденько подався до школи.
Але од школи сам побачив ген-ген у кінці вулиці — пізнав Юхима з Мухою. Одійшов від тину насеред улиці й підніс догори руку. Доки побачив, що помітили його, тоді махнув рукою, а сам, не дожидаючись їх, зайшов у школу.
Тихо в коридорі. Просто у вічі впало — понад стіною од зеленої діжки з водою й до самого вікна, на низеньких вішалках — багато дитячої одежі: свитки, кожушки, материні кофти. Кислий дух брудної, старої дитячої одежі, житніх окрайців та кислої капусти в пісних пирогах ударив у ніс. І вмить зринуло в пам'яті, наче давній-предавній напівзабутий сон, його дитинство й розгорнулось зимовими сонячними шкільними ранками. Отут же, в оцій школі... За дверима в класі тихий шерех.
Цигуля прислухався з усмішкою — який воно урок?— не розібрати гаразд, чи задачу рішають? Раптом у тиші грудний голос Докії Петрівни роздільно слово по слову й виразно: "Крестьянин — торжествуя — на дровнях — обновляет путь". "Диктант!"— усміхнувся Цигуля. У класі дитячі голоси хором проказали за вчителькою, і стихло знову, тільки шерех у класі. І раптом Цигулі так яскраво стало в уяві — на партах повно дітвори, і його близнята серед них — Тарас та Марійка. Посхилялися всі над зошитами, у кожного в пучці, замазаній в чорнило, цупко ручка — виводить старанно кожну літеру. Потім одкинеться, голову на плече схилить і дивиться, і радий, і не налюбується. А за вікном зимовий сонячний ранок. Над хатами з димарів дим стовпами, по дорозі по білому в іскрах свіжому снігу трухичуть конячки в рожнатих санях, їдуть батьки, може, в ліс по дрова.
Тихий, замріяний усміх не сходив у Цигулі з уст. Стояв у коридорі і все чомусь не рухався з місця, наче боявся схлюпнути щось, що йому наточилося з серця повні груди.
За дверима в учителевій кімнаті заторготів стілець і почулась розмова. Цигуля кинувся і пригадав одразу, чого він отут. Згадав тривогу на селі. Але дивно — сам у собі не відчув зараз найменшої тривоги. Якийсь дивний спокій пройняв його всього, і в грудях повно терпкої радості. І, мабуть,— чогось подумалось отак,— хоч би оце вели й на розстріл,— однаково був би спокійний отакий і радість терпку доніс би аж до місця, хіба разом із кров'ю виточилася б із ран. Аби тільки знав, що недаремно це, аби...— щоб отако ж лунав лагідний голос учительки, а на партах, як рій, дітвора з радісно одкритими очима. А за вікном щоб сонячний ранок. І щоб прийшли додому, а в хаті, новій, ясній та просторій,— добробут і тепла батьківська ласка. Як під сонцем квіти, отак росли щоб. А й підростаючи, в першій тривожній дитячій задумі та щоб не марилися їм — биті дороги, й валки заробітчанські у безвість, і злидні, і голод, і поневіряння. А своя щоб співала нива дорідним колоссям, дзвеніли коси та серпи уже на вільній, на своїй роботі.
Цигуля ступив і спинився біля вчителевих дверей. Скинув шапку й обтрусив сніг з неї, далі статечно долонею пригладив чуба, втер вуса й постукав у двері.
XIX
Коли Гармаш з Мухою Іваном зайшли до кімнати, Цигуля вже закінчував свою розповідь про останні події на селі. Окрім Григора Супруна, в кімнаті були ще двоє "чужих". А втім, одного Юхим добре знав, навіть доводився кумом йому, Данило Корж із Пісок. Юхим подумав, що, певно, і копі з саньми біля ґанку школи — їхні: привезли Супруна.
Вітаючись з Юхимом, Григор затримав його руку в своїй і, примруживши око, спитав:
— Що, Юхиме Платоновичу, невже мій секрет погано допомагає вам? Це я про дух.
— Ні, нівроку,— усміхнувся Гармаш,— просто із сну вибився.
— Ну, це не страшне, відоспимось.— І далі, звертаючися до всіх, сказав уже серйозно:— Да, козаки у Князівці є. Це правда. Проте мої вісті трохи точніші за ваші і, мабуть, не такі прикрі: козаків у Князівці — кіт наплакав. Ешелон драгунів мимо поїхав. На Князівці тільки постояли до ранку: машиніста не доглянули, а він і втік, то й мусили пішим походом. Але чеченців є з сотня та поліції скількись там. Це як іще в Пісках був сьогодні вранці та й удалось поговорити з Князівкою (своя людина там на телефонній станції). Ну, ото звідтіля й вісті. Перед світом в'їхали в село з шляху — видко, просто з міста за один перехід,— ніхто не знав І "ного світлість" пожалувала власною персоною: з Ґалаґаном удвох, навіть в одних санях. (Дуже повчально, між іншим: земський ліберал, "щирий українець".) Маєтки в обох не зовсім прибрані після селянських одвідин, то просто до волості й приїхали. І туди ж, як тільки прибули, так зразу й загадали селянам на сходку. А село оточили з усіх боків козаками, ще й по хатах пустили, як хортів,— зганяти народ Уже схотілись люди до волості. Іще про це передали з центральної, та й ні слова більш. Скільки не викликали — видко, приставлено варту до апарата.
— Ну, та далі — це вже відома історія,— востаннє затягся димом Григор й нервово кинув цигарку.— Поперериваються, а вже догодять їм пси. Може, й сьогодні вже буде й честь князівську відновлено, і крамолу з коренем вирвано, і лад заведено. Ну, а що вже селянські спини витерплять, то аби здужали. І все через оте наше прокляте "нехай" та "може, якось минеться".
За князівців несміливо заступився Макар Іванович.
— Ти, Григоре, на князівців нападаєш: і такі вони, й он які. Ну, а що вони мали чинити? Оце б і в Вітрову Балку до пас в'їхала сотня, ну, що б ми їм зробили?
Григор похмурнів і якийсь час помовчав, задумано дивлячись на товариша, напевне, в задумі й не бачачи його. Нагло, як завіса, впала задума з очей, стали ясні й гострі очі, як двоє лез. І сказав гостро, мов висікаючи по слову:
— Найперше, що зробити треба,— це не пустити, щоб вони в село в'їхали. Ну, а коли б уже трапилась отака халепа.
то тоді — треба не пустити, щоб вони з села виїхали. Зрозумів отепер?
— Трудно, Григоре,— зітхнув Макар Іванович і похилився головою.
— Іншого виходу нема,— одрубав Григор.
Якийсь час усі в кімнаті сиділи мовчки. Макар Іванович стиснуті руки пропустив між коліна і сам низько схилився й затих.
— Та, зрештою, не так уже це й трудно, як здається. Колись, може, ще й місяць чи й тиждень тому, це було і справді не тільки трудно, а просто безглуздя. Але ж тепер, коли по всій країні, од Петербурга та Москви через усю Росію аж до Польщі, Кавказу й Сибіру, котиться хвиля за хвилею повстання, коли старий лад тріщить по всіх швах, тепер огинатися, отак, як князівці, віддати себе на поталу,— гірш за безглуздя, зрада загальній справі!
Обіч біля порога Муха сидів навпочіпки, курив цигарку в двері і час од часу розгублено поглядав на кожного. Юхим та Цигуля, похмурі обидва, дивились у вікно, де крізь білі засніжені дерева в шкільному садку за вигоном чорніли руїни маєтку, і, може, одне обидва думали.
Перший Цигуля озвався:
— Да, і Макара Івановича правда, що трудно, але ж правду й товариш Григор каже. Іншого виходу нема. Будемо оборонятись!
— Ми в Пісках теж отак вирішили,— обізвався Данило Корж.— 3 цим і послали нас із Харитоном сюди. Скажемо на сході.
(Продовження на наступній сторінці)