— А що воно буде, як козаки наїдуть? Страшно й подумати!— крикнув Кислиця, і Од його крику, од згадки про козаків майдан ураз заворушивсь і ніби наїжачився. В кожного, мабуть, у мислі виступили — навстіж розчинені ворота економії, а обіч на снігу забитий чеченець. (Що це за нього буде!) Потім — сірим ранком у диму палацові руїни... А Гмиря виждав, ніби навмисне, щоб кожен тим часом зміг збагнути собі жах і безпорадність становища, і тільки-но Цигуля озвавсь, перебив його криком:
— Натворили ділов, а тепер теревені розводиш, на громаду валиш. Знаємо хто! Так от ти й одвіт дай, що з козаками робити?
— А скажу,— мовив Цигуля,— ще ось і товариш із міста скаже, Маємо час.— І вже знов хотів говорити далі своє,— який лад треба економії дати та як до землі приступити, але помітивши в натовпі рух, почувши глухий, ніби зісподу, з-під ніг, із землі, гул голосів, зразу ж утямив — чого це, і збагнув, що вже ні про що інше зараз, як не про козаків, йому не дадуть говорити. Отже, про козаків зараз і скаже. Що з ними робити, якщо й до них, як у Князівку, наїдуть.
— Во-во! Порадь, чоловіче добрий!— почулося глумливе од конов'язі-. Цигуля зиркнув туди, на мить низько зсунулися брови. Раптом тіпнулись брови, очі хлюпнулись зневагою; мовив, як одрубав, з неприхованим презирством:
— Та вже з хлібом-сіллю зустрівати не вийдем за слободу. Може, дехто вже й паляниць з крупчатки понапікав, а замість дрібка солі зрадницький список у кишені наготував. Та це дарма! Громада по-своєму вчинить, не дасть нікому себе ошукати.
— Ну, а все-таки, що ж робити?— з глухого гуду виразно вирвався голос. І натовп затих у чеканні. Цигуля бистро повів очима по німих нахмурених обличчях селян. І серцю вперше стало тісно в грудях, аж билось у ребрах. Але це не був страх, і І,е тяжке зневір'я в удачі на хвилину зрушило серце й дриґотою пройшло по тілу. На одну коротеньку хвилиночку. І зразу ж Цигуля випростався, лагідні очі спокійно і твердо дивились у безліч очей, і голосом притишеним спокійно-рішуче мовив:
— Братця, однаково іншого порятунку немає. Будемо од-биватись!
У першу мить від несподіванки громада стояла в глибокому мовчанні. Чутніше з вулиці залунало в тиші голосіння жіноче. Либонь, ото ж воно одразу й оживило всіх. Бо нагло рухнувся народ, і з сотень грудей вирвались сотні криків, і вихором знявся, закрутився над майданом великий гвалт. Власне, з отих криків годі було щось уторопати. Цигуля не із слів зрозумів, а просто в.ідчув серцем, що все провалилося. Мовчки дивився в потемнілі од кричущих ротів обличчя й важко, глибоко дихав. Неподалеку в натовпі біля конов'язі Гмиря спідлоба пильно дивиться на нього, і губи звело йому в злорадній усмішці, а вухо чуйно наставив, виловлюючи з гвалту кожний окремий крик. Так і затих на хвилинку. Гвалт не вщухав. І от зненацька Гмиря, ніби вловив вухом, що йому треба було, кинувся, підвів голову і, на Шумила глянувши,— морг. Шумило на відповідь хитнув головою, далі витяг з кишені й почепив на груди бляху — свій начальницький знак, затим поважно рушив з місця, розпихаючи людей, до ґанку. А на ґанок як зійшов, став поруч Цигулі й владно, на весь голос сказав до нього:
— Зійди геть, баламуте!
Усе це скоїлось так несподівано, що Цигуля, побачивши Шумила на помості поруч себе, аж сторопів і не знав одразу, що йому відповісти. Та й усіх неждана поява старости на ганку і здивувала, і зацікавила,— став затихати галас. Але Шумило не починав, чекав, доки зовсім не стихне на майдані, і тільки тоді поправив рукою бляху на грудях, ще дужче споважнів та й став промовляти.
Громадо чесна! Та оце ж усі вже ви чули, що воно наші
заводіяки замишляють. Натворили ділов та замість мовчки прийняти кару, а тим самим і од громади навалу одвести, хитрують іще, усе село на різанину підбити хотять. їм що — однаково тепер. А то під гарячку, може б, іще вдалося кимось другим розплатитися. Не дурні хлопці!..
Зашумів майдан. Почулися крики обурення, лайки, вигуки "геть!" і крики "хай каже!,", "кажи, Шумило!", "геть, шкуро!"
— Еге ж, їй-право, не дурні, а ще й хитрі,— покриваючи галас, вигукнув Шумило.— Отож будьмо й ми при розумі. Про оборону хто заведе мову, .тому й горлянку заткнемо. Проти власті? Та де тільки чинили опір, там тепер цілі кутки лежать попелищем та тужать сироти й удови. А де одумались вчасно, що заздалегідь позводили худобу назад в економію, позносили майно, а з паліями самі, не дожидаючи війська, своєю властю розправились, там нічого не було, живуть собі. Отак і ми, люди добрі!
Але далі говорити йому вже не довелося. Юхим-коваль, що стояв близько ґанку і весь час хмуро дивився на Шумила та, насторожений, слухав його мову, раптом поривно подався наперед, у два кроки зійшов на ґанок і спинився, заступивши собою Шумила. Потім круто нагнув голову і сказав важко й похмуро:
— Це — да! це — рада "чесній громаді"! Як її й голова виносила, що не завонялася й досі!
Із-за спини в Юхима Шумило виступив і таки щось крикнув громаді. Але Юхим зразу рукою згріб його за плече й турнув з ганку вниз.
— Так, значить, "своєю властю"? А в кого ж список? У тебе? Недарма і знак начепив. Викликай поодинці!
З натовпу охриплий голос Невкипілого:
— Я перший! — і крізь гущу, розпихаючи людей, він став наближатися до ґанку. Біля Шумила зупинився. Потім неждано замахнувся і, не кажучи слова, з усієї сили вдарив кулаком у пику, ще раз.
Чоловіки поблизу шарахнулися вбік і дехто скрикнув обурено. Шумило хлипнув і затулився долонями, і тільки це встиг, як крізь пальці виступила кров, потекла по руках, закапала на груди, на синю чумарку. Поблизу навколо почулося ремство, стало розходитись, як круги по воді, по майдану. А. тут іще й Гмиря — звів догори руки й крикнув на гвалт, як брилу з кручі одвалив:
— Люди добрі! Та що ж бо ви дивитесь? Чоловіка вбива-. ють!
Натовп ахнув і безліччю зведених рук, жіночими зойками, грізним ревом сотень голосів спінивсь, зашумував. Од конов'язі навалили — аж хвиля пройшла по майдану й переднім рядом розбилась об ґанок. З-під акацій від огради назустріч тим навалили дружні новоселівці. З ґанку кричав щось Юхим, але за шумом та гвалтом жодного слова його не було чути. Видко, він і сам це, нарешті, втямив, бо раптом махнув рукою й замовк. І стояв німий, низько нагнувши голову, ждучи навали, і руки вже в нього напоготові були стиснуті в кулаки. Поруч стояв Цигуля — руки застромив за пояс, де рукавиці, й був ніби зовсім спокійний, а тільки трохи блідий, і одразу за якусь годину схуд, неначе після хвороби. На землі під ґанком, спиною обпершись об колону, Невкипілий стояв з шворнем у зведеній над головою руці. А перед ґанком дедалі дужче шірував натовп. Ось-ось, здавалося, ще тільки одна навала, і прибоєм змиє Невкипілого. І от саме в цю мить на помості з'явився товариш Григор. У благім пальті, він, мабуть, дуже змерз, проте тільки вийшов на ганок,~ мерщій одкотив комір, ще й горішній ґудзик біля горла розстебнув. Потім, не хапаючись, спокійно (бувалий, видати), владно звів руку над натовпом і кинув у людський чорторий на майдані свій несподівано юний та дужий голос:
— Товариші! Товариші селяни!
Крикнув і зразу ж зціпив зуби до болю в яснах, а очима пильно уп'явся в бурхливий натовп. Вся його постать в напрузі непомітно тремтіла, як після стріли тятива. Мить... І несподівано брови тіпнулись, як крила, він рвучко ступив крок, аж до самого краю помосту, і раптом спалахнув натхненним словом над глухим Шумом на майдані...
Натовп поволі, поволі і вщух. Одні з несподіванки оторопівши, інші із звичайної цікавості. Але майже всі з потайною надією, що він, оцей приїжджий, щось, певне, знає, чимсь порадить,— дивилися на нього, жадібні й притихлі. І навіть біля конов'язі гурт навколо Гмирі на часинку замовк. А потім як і загалдикали знов, то вже зацитькали на них із натовпу. Тиснулись ближче до ґанку, наставляли долоні до вух, щоб чутніше було.
— Мене до вас прислали славгородські робітники,— говорив Григор Супрун.— Уже втретє цього року страйкують вони. Але тепер страйк незвичайний,— із зброєю в руках. Уже другий тиждень і близько до заводу не підпускають поліцейських та драгунів. Страйкують там і ваші земляки — Федір Бондаренко, Марко Хрін... Славгородці сподіваються, що й ви, вітробалчани, міцно триматиметеся. Взявся за гуж — не кажи, що не дуж! Та й виходу іншого, товариші, нема... Тут дехто з ваших односельчан радив вам віддатися на ласку царських прислужників. Погана це порада! Підступна порада! Цей рік уже показав, якої ласки можна ждати від царя-батюшки. Досить згадати криваве водо-хреще, Дев'яте січня. Картеччю відповів цар-батюшка, коли прийшли до нього петербурзькі робітники з жінками, дітьми... Вони тільки просили хоч трохи полегшити їх життя. А цар розстріляв їх. "Кривавою неділею" назвав народ отой день... Але що цареві кров народна! Хіба мало він пролив її на війні, на полях далекої Маньчжурії27?! Он ваш Хоменко — на милицях вернувся з війни. А скільки зовсім не повернулись додому! Та цар ладен пролити ріки народної крові, аби самому йому — найбільшому поміщикові в Росії — утриматися на троні. Щоб, як і досі, над робітниками знущались фабриканти, а над вами* селянами,— поміщики Галагани та Куракіни.
(Продовження на наступній сторінці)