— Як не крути,— твердо вимовив коваль,— та нічого вже не придумаєш більше!— І навіть уже був наготовив шапку — на все готовий, як раптом од порога Муха озвавсь:
— Еге ж, браття... А є, бач, і такі голови, що інше придумують.
Усі в кімнаті глянули на нього. А Григор знов нахилив голову й поверх окулярів з цікавістю подивився на Муху. Але той мовчав. Саме чи димок з цигарки попав у око, він низько нахилився і довго протирав його рукою, далі кинув на підлогу окурок, і розтоптав його чоботом, і тільки потім заговорив далі. Мовляв, оце підслухав був трохи. Він трохи пом'явся, доки Юхим не застеріг похмуро: "Не блуди, Мухо",— а тоді почав викладати все, що він почув од людей. Отож, як почули про козаків, бідкалися-бідкалися, що наробили отакого, потім нарікати стали на декого: підбили, мовляв, якби не вони, жили б собі без напасті та й таки діждалися б колись свого, а то ж пропали отепер. Як наїдуть козаки,— страшно й подумати. А хтось тоді й порадь — доки не пізно ще, доки оце козаки ще в Князівці, мерщій знести все в економію, хто що взяв, звести худобу всю, мов нічого того й не було вночі. Л чеченця не оживиш та й палацу з руїн не поставиш! Треба :іа це усім народом навколішки впасти й благати помилування. Отоді саме хтось і придумав оце: хіба ж усе село чеченця вбивало, та й палац згорів — один хтось сірника черкав, не все село. Оцього, мовляв, і треба держатись: усім селом нічого не робили, а то все окремі люди. І нехай краще кілька душ загине — винуватих, але зате весь безневинний народ врятується од погибелі. Оце таке! Мовляв, ще — все вони розпиналися, що за народ дбають, отож і хай доведуть — самі нехай признаються, а ні, то можна й видати.
Муха замовк. І всі в кімнаті мовчали. Зрештою Юхим грізно спитав:
— Хто це?
Муха знітився був, спідлоба зиркнув на коваля і зразу ж в'юнко висковзнув очима з-під його погляду. Промимрив собі під ніс, що нібито не розпізнав гаразд по голосу, хто воно саме.
Юхим, невдоволений з Мухи, важко одвів погляд від нього. На Цигулі спинив. Задуманий і мовчазний сидів Цигуля й, смутно, усміхнений, дивився у вікно. На нього, не зводячи очей, дивився Макар Іванович, і вираз розгубленості застиг на його обличчі. Раптом зітхнув і мовив по паузі:
— Що може бути дорожче за життя! За всяке, будь-яке, аби живе життя. Щоб не смерть!
— Твоя філософія, Макаре, знаєш, не з пахучих,— зауважив Григор і, знявши окуляри, почав їх старанно протирати хусточкою.— Та й немає часу в нас, товариші, ні для якої філософії. Кожна хвилина дорога.
— То, може, й починати?— спитав Цигуля.
— Атож!— Григор глянув на годинника — пів до другої, а ще ж йому сьогодні в Глибоку Долину треба добиратися.— Якби ще й швиденько.
— Це ми в одну мить зберемо сход,— заспокоїв Юхим і тільки виразно глянув на Муху. Той уже сам догадався. Зразу ж підвівся, насунув шапку й вийшов з кімнати.
А вже за кілька хвилин забовкав дзвін — по три удари, як завжди на сходку, а тільки сьогодні чомусь наче нерівними ударами, і через те був незвичайний дзвін і аж ніби тривожний.
Чоловіки в кімнаті ще посиділи трохи,— нехай народ сходиться.
Григор тим часом навчав товаришів, як їм краще організувати оборону. Досвід у Григора був у цьому неабиякий, було чого повчитися. Потім Юхим виглянув з ґанку, як там збираються, і, зайшовши до кімнати, доповів, що вже увесь майдан набитий народом. Попідводилися йти. Григор з вішалки зняв пальто стареньке, став одягатися.
— Хоч обстібайтеся, товаришу,— сказав щиро Цигуля Григорові,— бо надворі бере. А в вас, бачу, пальтечко на риб'ячому хутрі.
— На бобирі!— жартівливо кинув Григор. Макар Іванович аж занадто клопітливо до нього:
— Гришо, так, може б, ти той... моє надяг тим часом, з коміром.
— А ти ж?
— Та я... у мене ж третій день уже в грудях,— знітившись, мовив учитель.— Не виходжу на холод.
Григор мовчки одягся. Далі, не глянувши на Діденка, сказав холодне "бувай" до нього і в гурті з чоловіками вийшов з хати.
XX
На майдані біля волості вже шуміла громада, коли невеличкий гурт чоловіків підходив до школи. Безладний стоголосий гомін, наче на ярмарку, кипів безперестань. Іноді там-там у натовпі зривався крикливий вигук, а чи лайка, чи погроза. Обіч, посеред улиці, видати — перестрів та й оточив її народ,— голосила якась жінка. А до всього ще й Муха на дзвіниці то замовкав, а то знов починав калатати в дзвін, скликаючи на сходку.
Як підійшли ближче до натовпу, крайні одразу ж помітили чужого чоловіка в міській одежі та в окулярах, і зразу ж на цьому краї гомін ущух. Аж доки ті не протовпились до ґанку. Тоді раптом хтось догадався й гукнув у народ:
— Братця, оратель приїхав!
По натовпу як луна покотилась од голосу того,— інші підхопили голоси. Люди, як нива колоссям од вітру, колихнулись до ґанку, і гомін поволі, поволі та й стих. Але на ґанок ніхто не виходив.
— Та починайте вже, доки ми будемо гибіти!— крикнув простуджено хтось.— Самі понадягали хутра!
— Починай! Де ж той Шумило є?— підтримав дехто.
Обіч ґанку біля конов'язі стояв Шумило, сільський староста — статечний чолов'яга, розмовляв з іншими вітробал-чанськими "хазяїнами". Коли зачув був ремство на себе, випростався й гукнув через голови в гущу:
— Хто там горланить "Шумило"? Шумило сход не загадував. Хто скликав народ, нехай отой і починає. Є ж у нас такі — верховоди!
— Палії!— вигукнув крамар Кислиця. '
— Та народні старателі для своєї кишені!— крикнув Са-ливон Гмиря і навіть сплигнув з конов'язі на землю.— А ну, лишень, ходи! Показуйте свою масть!
Як видно, до "гри" тут непогано підготувались. Десь, певно, і в натовпі старанно порозсовували "свою масть". А скраю, біля конов'язі, гуртом стоять найстарші козирі.
Юхим умить збагнув: так он воно про кого говорив Муха, ї тільки щелепами ворухнув, а ліктем торкнув Цигулю: "Виходь, Петре".—"Зараз",— хитнув головою Цигуля. Але спершу він теж і собі поскидав рукавиці — заткнув за пояс, потім долонею провів по очах,— зігнав похмуру з міжбрів'я, а тоді, рішучий, поважно ступив на ґанок.
На майдані, як брижі на воді, легенький знявся гомін. Цигуля виждав трохи, доки вгамувалися, а тоді не дуже голосно, але чутно на всю громаду мовив отак:
— Братця! Але найперше, видати, треба оповістити, що зібралися ми сюди не в підкидного гуляти, як, може, дехто гадає собі,—"покажи йому масть". Нехай лишень для цього шукають іншого місця та й кумпанії другої. А ми, братця, оце громадою даваймо "поміркуємо дещо — справи важливі є.
Біля конов'язі рух. Потім старий Гмиря виступив з гурту яскравою плямою — червонопикий, з рудою на всі груди бородою, сп'явся навшпиньки й вигукнув:
— Еге ж! Доміркувалися розумні голови. А тепер уже зволите й громаді дурній дозвіл на думку дати.
У натовпі де-не-де Гмирі наруч почулися вигуки невдоволення Цигулею. Мовляв, чули вже, ладно співаєш, та слухати нема чого. Досить уже! Окремі голоси гнівно виривались із, натовпу, й, може б, за хвилину увесь майдан уже клекотів галасом, але вчасно й дружно від огради купка людей з Саранчуком на чолі зацитькали на них. ї навіть Невкипілий, либонь, забув про своє серце на Цигулю,— з усієї сили гримнув на кого там: "заткнути свою вершу" та "дати чоловікові слово сказати". І таки зарадили цим: голоси стихли, тільки біля конов'язі, видко, навмисне, голосно й жваво поміж себе говорили. Але Цигуля на це вже не зважав,— говорив собі далі.
Нагадав громаді про ухвалу, винесену ще восени, отоді на об'єднаному сході вітробалчан, ліщинівців та зеленояр-ців,— самоправно поділити князеву землю, забрати маєток і розібрати худобу та інше все князеве добро. Не ждати, "доки сонце зійде". Хто був, той пам'ятає, що саме тоді говорилося: ні на що не зважати; раз воля народу така на це є, нема що вагатися — одібрати навалою, й квит. А чи й дійде до чого,— рожнами, вилами, косами,— будемо всі, як один, боронити. Це було ще восени. Ну, а потім,— далі нагадував Цигуля,— щоночі на крайнебі палахкотіли пожежі. То по всіх усюдах трудящий люд громив панські економії, вертаючи собі віками грабоване в них, у поті лиця добуте добро. А чого не міг звалити на плечі, невидющий з гніву, все димом за вітром пускав, хоч і то ж була його кривавиця і вже його, а не панове добро. Ніч крізь ніч по всіх усюдах, куди оком не кинь — отаке. І тільки вони, Вітрова Балка, усе відкладали з дня на день через оту охорону в дворі. Не те, що не подужали б, хоч вони й оруж-ні, але хотілося, щоб без крові обійшлося та ладом, щоб без руїни. Ну, а вийшло як уже є. Цигуля розвів руками й на хвилинку замовк, підбираючи слова, щоб зараз оце вже перейти до самої справи — що робити мають тепер.
— Погано вийшло!— вигукнув раптом хтось із натовпу.— І кров пролита і курить пожарище.
(Продовження на наступній сторінці)