— Чого ви не знаєте? Солдат розплющив очі.
— Води хочу,— прошептав.— Горить вогнем нутро. Поля принесла води. Солдат ковтнув разок і наче
опритомнів.
тг Де вас болить?
Солдат мовчки поклав руку на голову.
— Що з Гаєвським? — питає Поля знову,— Може, згадаєте?
Але солдат уперто мовчав. Поля доторкнулась його чола — воно горіло вогнем. Почалось маячення. Хворому видалось, що на нього насуває величезна гора чорного, як ніч, піску. На вершку цієї гори стоїть його земляк, молодий солдатик з Курович, розпростерши руки, неначе збираючись злетіти, і ось вій уже летить разом з горою, і зараз упаде, і роздавить його вщент. Солдат кричить і прокидається. Сонце немилосердно пече в голову, лице, на скривавлені штани сідають великі зелені і чорні мухи. Вони дзижчать і лізуть йому в ніс, рот, очі, але він довго не ворушиться.
— Змилуйтесь! — кричить нарешті і мовкне.
До воза підходить Поля з лікарем. Він пробує пульс хворого, голову і каже віднести його в сарай для сип-нотифозних.
— У нього сипняк,— каже лікар,— Тут нема ніяких сумнівів. Перев'яжіть йому поки що рану.
Санітари знімають хворого з воза і на носилках несуть у перев'язочну. Він не перестає маячити. Поля, задумана, покірно йде за ним. Про Миколу так і не дізналась нічого. А може, він лежить зараз з простріле-ним серцем, а чорні і зелені мухи дзижчать над ним і сідають на нього? Вона скрикує з болю. Санітари здивовано оглядаються.
13
На всьому широкому фронті від Бродів до Заліщик відступала українська галицька армія. Відступала обірвана, голодна, завошивлена, обкрадена своїм панством, ішла без амуніції, боєприпасів, ішла з тугою в серці і з висипним тифом у крові, що доконав її пізніше. Відступала перед великими, набагато переважаючими силами противника, перед полчищами Галлсра, польського генерала, що зорганізував у Франції із полонених і біженців цілу армію, озброїв з допомогою американського капіталу найновішою зброєю і з благословення папи й Антанти рушив завойовувати чужі землі.
Українські війська потекли всіма можливими шляхами, що вели з заходу на схід, залишаючи головні шосейні дороги для обозів з продовольством, валок з пораненими, евакуйованими з усіх шпиталів, для решток артилерії і кінноти, що охороняла залишки військового майна. Відступ головних сил прикривали тільки невеличкі частини, які трималися на позиціях до останніх хвилин, в багатьох випадках вигибаючи до останнього солдата.
Пошарпаний і значно поріділий в боях курінь Владики відступав не по рівній дорозі, як було намічено планом, і не по одній лінії, а петляв, мов заєць. Переслідуваний ворожими кавалерійськими частинами, як тільки знявся з позицій під селом Конюхи, де були останні бої, рушив на Козову і тільки тоді звільнився від переслідувань кінноти противника. Стомлені, виснажені голодом і безсонними ночами, солдати ледве брели.
В Козовій не затримувались, бо близько від фронту і небезпечно; минаючи з тих же причин і сусідні придорожні села, курінь тільки надвечір доплентався до
Соснова — великого села над рікою Стрипою. Солдатам дозволено добувати їжу, як хто міг. Кухні розбили під час останнього бою ворожі снаряди, нових поки що не можна було дістати, доводилось харчуватись самим. Але хоч яка приваблива була перспектива побувати в хаті, поїсти теплої страви у гостинних селян, які, зачувши про важке становище куреня, самі приходили до сотень, розташованих у двох суміжних дворах, запрошували солдатів до себе на вечерю і ночівлю, все ж не зразу користали з неї солдати — така була втома. Деякі з них, упавши на землю там, де стояли, засинали мертвецьким сном, забуваючи про їжу, і тільки згодом, відпочивши, плентались до хат.
Переночувавши в гостинному селі, забезпечений хлібом на день переходу, курінь переправився через Стрипу по хисткій кладці і рушив у дальшу дорогу, до міста Теребовлі, де його мали чекати кухні, призначені для обох сотень, і підводи з продовольством та патронами. З Соснова вирушив курінь удосвіта, щоб якомога більшу частину дороги пройти до початку спеки; у ці найдовші дні літа вона наставала рано, тому й втекти від неї не вдавалось далеко. У селі Дерехові, через яке доводилось переходити, спека наздогнала курінь. До села входили солдати уже спітнілі, спраглі. А тут очікувала їх і друга неприємність, більша від спеки. В селі чекав на курінь фельд'єгер штабу бригади з наказом повертати на південь в район Винявки, змінити на позиціях сотню старшого чотаря Криворука і тримати ворога, доки основні сили не перейдуть Збруч.
— Нас вибрали, видно, як баранів на заклання в жертву богу Марсу,— сказав Владика, дочитавши наказ.
— В чому там справа? — питали офіцери. Владика перебіг наказ очима ще раз і почав читати
вголос.
— Зрозуміло? — спитав, закінчивши читання. Офіцери мовчали.
— Чого мовчите? Скажіть що. Зможемо ми виконати завдання?
— В наказі нас про це ніхто не питає,— буркнув Микола.
— А ви особисто як думаєте?
— Я думаю, що не зможемо. Для станкового кулемета у нас всього дві стрічки, для ручних — по три-чо-тири диски, в патронташах солдатів не більше як по двадцять патронів, а коли додати до того фізичний і моральний стан наших бійців, то картина буде ясна без слів.
— Патронів обіцяють прислати,— сказав Владика.
— Це становища не врятує. Я думаю, що така думка і у чотаря Чорномаза, — закінчив Микола.
— У сотнях всього по сорок — сорок п'ять чоловік,— сказав чотар.— Для того, щоб стримати армію, та таку, як ця, що суне на нас, трохи малувато, але... начальство краще знає, — закінчив він іронічно солдатською поговіркою.
Більше розмов про це не було. На дорозі, що вела до Теребовлі, показалась невеличка валка підвід. Офіцери підняли свої біноклі. В куряві важко було розібрати, що це за валка.
— Неначе артилерія. Як вам здається? — спитав курінний.
Гаєвський мав кращий зір, і він зразу пізнав, що це були мирні знаряддя, хоч і дуже потрібні, а саме — кухні.
— Хто вам пришле сюди артилерію? Вона вже давно за Збручем,— сказав Микола.— Та й на чорта вона здалась без снарядів? Це кухні, навіть дві кухні, якщо хочете знати, і кілька підвід за ними, може, з провіантом, а може, й з патронами.
— Вірно, димки видно.
— Везуть готовий обід.
— Слава богу, не треба буде побиратися в селі, як старцям.
Через кілька хвилин валка в'їхала в село. Солдати, що лежали на зеленому, порослому дерном майдані, заворушились, заторохкотіли казанками. Десятники по-вишиковували сотні в два ряди, перед кожною зупинилась кухня, і почалась видача обіду.
До кухні підходили поодинці, борщ брали в казанки, м'ясо на долоні, відходили набік, сідали на траву і починали обідати. До обіду брались по-різному. Старші солдати, із селян, скидали шапки і їли з одкритими головами, деякі хрестились; молодь здебільше їла в шапках і не хрестилась перед їжею. Обідом були задоволені. Порції борщу і м'яса вийшли великі: обід варено з розрахунком на повні сотні, а їх і половини не було.
— Годують нас як на заріз,— жартував літній солдат із сотні Гаєвського, відходячи від кухні з повним казанком борщу і шматком м'яса у руці, яке він тримав пальцями зверху, як якогось маленького звірка за шкірку.
— Чого доброго,— буркнув його сусід.
— Коли то прийде час, що жінка покличе обідати, а не фельдфебель,— говорив третій солдат з великим шрамом на лиці, вмощуючись на траві.
— Мала надія,— зітхнув якийсь, що сидів за ним.
— Ой, набридло! Ой, набридло! — повторював солдат з шрамом.
Пообідавши, відпочивши, лежали в найрізноманітніших позах на землі. Сонце пекло, повітря пахло травою і гусячим послідом, на що ніхто не звертав уваги, і через кілька хвилин уся ця сіро-зелена маса хропла.
Микола Гаєвський, пообідавши в хаті з курішшм і Чорномазом, вийшов у садок. Владика відразу ж ліг на ліжко господарів, Чорномаз улаштувався на лавці під образами і сказав, що зараз засне. Миколі місця в хаті не було, та й не хотілось залишатись в помешканні, де пахло затхлістю і чимось кислим, чи то кожухами, чи то глиняною долівкою; він з дозволу господині узяв рядно і подався в садок. Тут, під яблунею, ліг, щоб подрімати з годинку, але сон не йшов. Думка про те, що він за двадцять п'ять кілометрів від дому, якого, може, ніколи не доведеться більше бачити, не давала спокою. Що було б з бідними батьками, коли б знали, що він під боком у них, лежить у чужому садку, на чужій ряднині і радий, що живий, бо через кілька годин, може, ляже навіки, як недавно Онофер, як солдатик з Курович і ще два десятки з його сотні, що лягли кістьми протягом останніх кількох днів. Він витягнув листа з дому і ще раз почав читати. В листі було багато новин. Батько докладно описав смерть Смяловського. Школа в Довгім закрита на вакації, і вся родина переїхала до Могильниці на лісничівку. "Це вже останні вакації в лісі,— писав батько,— бо восени, як добудують хату в селі, дідусь переходить туди жити". В кінці листа розповідалось, як з наказу диктатора розстрілюють і б'ють по селах дезертирів. "Перед нашою школою розстріляли Адамка Явдошиного, хоч він ніколи в армії не служив, тому і дезертиром не міг бути. Йому не було й двадцяти років..."
(Продовження на наступній сторінці)