— Як тут у вас гарно,— промовила захоплено Поля, увійшовши в кімнату. Вона господарським оком окинула всю обстановку.
— Гарно, та не наше,— сказав Микола.— Усюди ми тільки гості.
— Примусові,—додала дівчина.
— Спершу вам треба помитись, так? — спитав Гаєвський.
— О так, якщо ласка.
Микола побіг і за хвилину приніс відро води, велику білу миску, чистий рушник і мило.
— Умивайтесь тут, на веранді,— сказав він.— Брудну воду зливайте в це відро, що стоїть у кутку. Ніхто вам заважати не буде, я побіжу на хвилину до крамниці.
Поки Поля вмивалась, Микола приніс з міста покупки. Тут була шинка, ковбаса, свіжа булка, масло, вино і шоколад.
Все це добро він розклав на столі.
Поля не дала себе довго просити,— вона була голодна. За їжею вона розповідала про долю куреня і його командира Кметя після того, як стало відомо, що Микола потрапив у полон.
— Як ви знаєте, Кметь багато пив, і особливо після того вечора.
— Я маю рацію, коли говорив, що він вас ревнує? — спитав Микола.
— Ясно. Спочатку я не знала про це, що він... що я йому подобалась. А потім це стало моєю мукою. Він почав залицятись ще у вагоні. Я все сприймала за жарт, а потім побачила... Але не про це тепер мова. Коли йому доповіли, що ваша сотня і ви в полоні, він спитав: "У кого, у червоних?" Йому підтвердили. "Тоді він молодець",— каже Кметь. "Як це розуміти?" — питає Попенко. "Дуже просто. Хай дівчина вийде, і я скажу". Я вийшла і стала під дверима: занадто цікаво було, не могла втриматись. Чую, він каже: "Нам усім треба переходити до червоних, он що. Це єдина влада, яка бореться за щастя народу, яка має перед собою мету і майбутнє. Директорія, а особливо Петлюра, це все просто ляльки. Петлюру я бачив у Жмеринці і переконався, що у нього таланту військового менше, ніж у нашого фельдфебеля. Давай махнемо у Жмеринку, за-арештусмо Петлюру і підемо в партизани, доки не з'єднаємось з якимось червоним загоном..."
— Що ж на це Попенко? — спитав Микола.
— Попенко зразу так розгубився, що в першу хвилину не знав, що сказати. Він здобувся тільки на те, що порадив курінному виспатись. Той послухав, а Попенко тим часом вислав телеграму до штабу, звідти прискакав ескадрон чорпошличників, нашого Кметя посадили на його ж коняку, взяли поміж себе і поскакали назад, а куреневі прийшов наказ під командою Попенка вертатися до Жмеринки. Ми й вернулися.
— Що ж далі?
— А далі ви знаєте: офіцерів поарештовували, рештки куреня розформували, порозпихали по різних петлюрівських частинах, з яких вони й повтікали додому.
— Михайла і Хому теж посадили? — запитав Микола.
— Так. Я навіть бачила, як їх вели. Хома йшов блідий, як труп, а Михайло нічого, усміхався. Проте їх недовго тримали, може, з тиждень, а потім відправили сюди, до Галичини. Вони десь зараз тут, на якійсь частині фронту.
— Випиймо за їх здоров'я! — запропонував Микола, піднімаючи чарку.
"— За їх здоров'я,— промовила Поля.
— І ще знаєш за що? За нашу дружбу. Давай перейдемо на "ти", добре, Полю?
— З приємністю, — погодилась дівчина.— А головне, за що я хочу випити, — за нашу зустріч, за цей мій сьогоднішній щасливий день,— вона випила ковток вина.— Не знаю, чи буде ще такий день у моєму житті,— продовжувала Поля сумно.— Сьогодні я в гостях у тебе, а завтра вранці треба зголоситись у штаб, і кудись пошлють. Ти, мабуть, також недовго тут посидиш. Твій курінь в резерві зараз, але ти знаєш, які у нас сили на фронті. Резерви довго не тримаються в тилу. Та й що це за тил? Завтра, певне, розлучимось і, може, надовго. Моє серце віщує, що надовго.
— Чому ти так думаєш, Полю? Війна скоро скінчиться.
— Не говори того, у що сам не віриш. Де вона може скоро скінчитись! Нас женуть з клаптика нашої рідної землі, на Україні розруха. Хіба це може скоро скінчитись? І свого клаптика ми не можемо ворогам віддати, за нього ще треба буде боротись, і довго. Я це почала ось для чого...
Поля надпила знов ковток вина, подумала.
— Я хочу сказати, що ти, певне, осуджуєш мене.
— Чому? — перебив Микола,— Я не розумію тебе.
— Бачиш... Я прийшла до тебе сама, непрошена і несподівана; так порядні дівчата не роблять. Чоловіки не люблять таких, я знаю. Коли б я була грішною, я б не говорила такого, ти і не повірив би, але зараз ти повинен мені вірити. Я полюбила тебе тоді, коли перший раз побачила, шукала тебе, знайшла, і я щаслива. Ти, звичайно, не встиг полюбити мене і, певне, ніколи й не думав про мене. Та до того ж ти ще такий молодий, зустрінеш, може, кого, полюбиш. Щоб не проклинав мене.
— Що ти, мила,— перебив дівчину Микола.— Ніколи в житті я не забуду ні цього дня, ні твоїх слів. Коли мені суджено жити — я знайду тебе.
— Не обіцяй,— перебила Поля,— щоб перед собою соромно колись не було. Щодо мене ти не маєш жодних зобов'язань, а далі тобі підкаже твоє серце, що робити. Але годі про це. Я трохи приберу у хаті, тут, видно, давно не було жіночої руки.
— Не було.
— Воно й видно.
Микола стежив за спритними руками Полі, і серце його наповнювалось неймовірною ніжністю до цієї жінки, що ще вчора була йому чужою, а сьогодні, як йому здавалось, стала рідною і близькою.
11
Хтось уперто, щораз голосніше стукав у вікно веранди, де спав Микола. Він чув ці стуки крізь сон, але не міг прокинутись. Як добрі давні друзі, вони з Полею всю ніч проговорили і розійшлись до сну перед самим ранком. Від стуку у вікно дівчина зразу прокинулась, але і вона спросоння не могла розібрати, в чому справа. В кімнаті було темно, крізь шпари в жалюзі пробивалось каламутне світло червневого безсонячного ранку. По добрій хвилині пригадала нарешті, де вона. Схопившись з ліжка, постукала до дверей.
— Що трапилось? — почувся сонний голос з веранди.
—— Хтось стукає у вікно, і так настирливо. Щось важливе, певне,— промовила дівчина. Знов стук у вікно і голос знадвору:
— Пане чотар, вставайте! Микола підійшов до вікна.
— Що трапилось?
Під вікном стояв вістовий Перхалюк.
— Вас викликають негайно в штаб куреня! Микола відчинив вікно. Він ще перебував у владі
сну, не міг як слід опам'ятатись. У веранду увірвалось холодне ранкове повітря. Небо було затягнуте хмарами, моросив тихенький дощик. Свіже повітря зразу здмухнуло з нього рештки сну.
— Говоріть ясно, що сталося? — спитав він, пригладжуючи рукою розпатлане волосся.
— Курінь готовий уже до походу.
— Куди?
— На позицію.
Зловісним холодом повіяло від цих слів.
— Чому ж раніше не розбудили?
— В сутінках не міг знайти вашого помешкання.
— Ще б пак, Зборів таке велике місто! Ідіть і скажіть, що зараз прийду.
— Більше не заснете?
— Та ні, ідіть уже!
Микола швидко почав одягатись, а через п'ятнадцять хвилин, з рюкзаком у руці, прощався з Полею. Вона хотіла проводити його до штабу, але він заперечив.
— Не треба. Не треба, щоб сквернословили злі язики. Прощай, мій друже!
Він обняв її і поцілував ніжно, як сестру. Поля тихенько плакала.
— Не плач, не забувай,— шептав він.— І ще одно прошу тебе: іди з армії, вертай додому. Не вештайся по тих фронтах, штабах, шпиталях. Чуєш?
— Чую.
— Не забудеш мене?
— Ніколи.
Микола обняв ще раз дівчину і побіг.
Курінь уже стояв, вишикуваний у повному бойовому порядку. Кінь для курінного, прив'язаний до штахет, нетерпляче гриз вудила. Онофер і Чорномаз походжали коло своїх сотень. Миколину сотню вишикував булав-ний Захарчук. Микола привітався з сотнею, Захарчу-ком і офіцерами. Чорномаз відповів йому ввічливо, Онофер ледве кивнув головою. Понурий, як цей ранок, надутий, він ходив перед сотнею, спираючись на свою знамениту палицю.
Командування УГА на чолі з новопризначеним начальним вождем генералом Трековим виробило план останнього наступу в Галичині на фронті Чортків — Бережани — Золочів. Після весняної реорганізації українська галицька армія складалась із трьох корпусів, утворених із чотирьох бригад. При кожному корпусі стояв полк артилерії, сотня кінноти і саперів. Армія налічувала в той час біля ста тисяч штиків. Вся ця сила була кинута в наступ і добилась деякої перемоги, хоч і з великими втратами. Частина корпусу, що стояла під Золочевом, втратила майже повністю один курінь, і тому куреневі Владики, що стояв у резерві, було наказано негайно виступити зі Зборова і зайняти позицію в районі Поморян над невеличкою річкою — правим притоком Золотої Липи.
Пройшовши п'ятнадцять кілометрів, курінь зупинився в ліску, де мав дістати сніданок і обід заразом, бо вийшли у похід не снідавши, і мав просидіти до вечора, щоб уночі зайняти окопи вздовж річки.
Солдати розташувались окремими сотнями і сіли спочивати, кухарі ж зразу заходились рубати дрова, збирати хмиз, і скоро із трьох димарів похідних кухонь пішов угору, насилу пробиваючись крізь густу мряку, сизий дим. У сотнях хто тихо перекидався з товаришем словами, хто лежав на землі, розгорнувши вогке листя, хто перезувався, обім'явши в руках брудні, смердючі, шкарубкі онучі.
(Продовження на наступній сторінці)