— Чому? — усміхнувся старшина.— Давайте спершу запишемо те, що ви сказали.
— Це, значить, слідство? — спитав Микола.
— Коли вже хочете уточнити цю процедуру, то слідство. Закурюйте, я швидко напишу,— сказав він, вмочаючи перо в чорнило.— Для вас буде краще те, що ви сказали.
— Що саме?
— Ну, хоч би про цю ідею. Це може урятувати від великих неприємностей.
Микола не знав, що й сказати.
Слідчий писав довго. Миколі надокучило чекати. Він уже бозна-що передумав, накурився" до одуріння, бо, крім хвилювання, був ще й голодний.
Нарешті слідчий підняв голову від паперів.
— Ось і закінчили,— сказав він.— Читати, чи ви самі прочитаєте? — спитав.
Микола попросив прочитати.
В протоколі не було нічого нового, але згадка про якусь ідею, яку мав Кметь у розмові з Гаєвським у своєму помешканні перед від'їздом із Жмеринки, була підкреслена.
— Навіщо ви наголошуєте на тій розмові, тій ідеї? Треба було написати, що Кметь був тоді п'яний. Він взагалі пив часто і багато, хоч п'янів рідко.
— Це вашому Кметеві не поможе і не зашкодить,— сказав слідчий загадковим тоном.
Миколу злякали ці слова.
— Скажіть, ради бога, не мучте,— попросив він.— Ви обіцяли сказати, як напишете.
— Скажу вам, хоч не повинен би як слідчий говорити. Ви мені обіцяйте, що там, де вас ще не раз, певне, будуть допитувати, ви не скажете, що я вам говорив.
— Даю вам слово честі.
— Справа в тому, що Кметя вашого розстріляли,— сказав слідчий.
Микола, смертельно блідий, відкинувся на спинку стільця.
— Що з вами? — спитав слідчий. Микола поволі підвівся.
— Ваша звістка жахлива. За що його вбили? Він пройшов усю війну, був хоробрим солдатом і офіцером, зараз він воював за волю України. Хто ж його вбив і за що?
— Справа ось у чому,— почав слідчий. — Кметь хотів заарештувати головного отамана Петлюру і весь його штаб, прорватись на північ і злучитись з першим, який зустрінеться по дорозі, загоном Щорса. Зі своєю ідеєю він довірився, може, й у п'яному стані, бо й ви кажете, що він випивав, своєму начальникові штабу Попенкові, не знаючи того, що Попенко — представник контррозвідки, спеціально присланий, щоб слідкувати за отаманом куреня Кметем. Тепер розумієте, що то була за "ідея".
— Як же він міг це зробити, не виїжджаючи в Рах-нів? Це, певно, провокація Попенка?
— Видно, були й докази, коли розстріляли.
— А що ж з військом?
— Курінь розформовано, офіцерів заарештовано, а солдати порозсовувані в різні частини.
— Офіцерів заарештовано? — вирячив очі Микола.
— Так.
Микола уявив собі страшну картину страти Кметя, маленького, некрасивого, уявив здивування товаришів, коли їх арештовано. Він знав прекрасно Михайла, його натуру, не здатну на акцію, в якій він ніби мав брати участь, і раптом згадав про себе. Досі він не уявляв, що це і його стосується, що і його можуть обвинувачувати в зраді, в причетності до змови, за яку постраждав Кметь. Йому стало душно. Він чує, як голосно пульсує кров.
— Скажіть,— питає несміливо,— а що зі мною буде? Він дивиться запитливим поглядом на слідчого, але
той опустив очі, бавиться олівцем і не відповідає.
— Ви можете відповісти? — перепитує Микола.
Слідчий піднімає голову. Лице його бліде і ще гірше стомлене. Таке враження, що йому страшно все набридло: і війна, і робота, і цей юнак, що сидить перед ним. Він певний, що Микола ні в чому не винний, але йому хочеться глибше дошукуватись істини, і він зробить так, щоб самому не попасти в біду. Вій каже:
— Сьогодні ви переночуєте на гауптвахті, а завтра ми вас відправимо до Тернополя, в штаб вашої бригади.
— Ви мене заарештуєте? — питає Микола. Слідчий ледве помітно усміхається.
— Ми вас тільки затримаємо,— каже він заспокійливо,— і не можемо інакше, маємо розпорядження.
— Не розумію,— перебиває Микола.— А коли б я пішов не через Смотрич або, нарешті, не через міст, а вбрід, і мене б не затримав вартовий, що б тоді було? Я ж вам сам потрапив у руки, а коли б не те...
— Вас затримали б у іншому місці,— сказав слідчий.— Є циркулярне розпорядження затримувати всіх дезертирів і інших осіб окремого галицького куреня, а про Кметя надруковано в газетах, щоб справа ця набрала відповідного розголосу. Коли б ви не потрапили мені в руки, я мав би тільки менше роботи, а так, бачите, і вас мучу, і себе. А тепер вам треба спочити.
— На гауптвахті? — спитав Микола.
— На жаль, так.
— Я ще не засуджений, як же мене, офіцера, буде вести під конвоєм солдат?
— Він не поведе вас, а буде іти поруч, покаже вам дорогу. Я відвів би вас сам, але не маю часу. Ви вже іне гнівайтесь. Бажаю вам усього хорошого,—додав він, йростягаючи руку Миколі.
Наступного дня, приблизно в таку саму пору, Микола стояв перед другим слідчим в штабі корпусу в Тернополі. Після допиту його відправлено в тюрму..
9
Минав місяць, як Миколу посаджено в тюрму, а кінця слідства не видно було. Груди розпирала злоба проти цього безпорадного, недолугого галицького уряду, проти його політики, що вела країну до повної катастрофи. Про існування самостійної української держави, про яку мріяв Микола з дитинства, не могло бути й мови. З заходу натискали поляки, простягаючи руки на всю Галичину, мріючи, звичайно, про Польщу "від моря до моря", зі сходу — Д сні кіп і ціла зграя білих генералів шматували тіло України, не поступалась і Директорія з її авантюристом Петлюрою. Армія ж, що несла землю і волю народу, змученому війною, голодом і багаторічною розрухою,— Червона Армія була аж на півночі України.
"Чому б нам не об'єднатись з Червоною Армією і не дати відсіч усім ворогам?" — думав Микола. Після зустрічі з Іваном Думою він багато передумав. Прикро було, що Іван швидше від нього зрозумів цю істину, до якої він, Микола, доходив так довго, так тяжко, так болісно. Іван казав, що, тільки об'єднавшись з Червоною Армією, з народом російським, який породив цю армію, можна вибороти Україну. Це були, звичайно, не його, не Іванові, ідеї, але він швидше від Миколи засвоїв їх і за них боровся. Він пригадує, як змінився Іван, його друг шепелявий, як виріс за ті два роки, як змужнів, скільки відваги було в нього, хоробрості.
В галицькій армії велась пропаганда проти червоних. Солдатів лякали, що червоні не беруть в полон, що полоненим вирізують погони на голому тілі, а потім убивають. Микола не вірив у подібні розповіді, а потрапивши в полон, і сам переконався, що всі ті чутки брехливі.
Десь на початку червня Миколу випустили з тюрми. Слідство виявило, що він не був у змові з Кметем. Прийшовши в штаб, де мав одержати нове призначення почув сумні новини: польські війська прорвали лінію оборони українських військ між Самбором і Щирцем і рвались на схід. У штабі панувала розгубленість, занепадницький настрій.
Миколу призначено командиром сотні, що стояла в Зборові. Це була сотня новомобілізованих молодих солдатів, погано вишколених і неохочих воювати. Це він почув від молодих офіцерів, що були у курсі всіх штабних новин. Там почув Микола невтішну вістку, що в армії майже нема ні патронів, ні снарядів.
В Зборові Микола познайомився з новими товаришами батальйону, в який входила його сотня. Командиром батальйону був старший лейтенант колишньої австрійської армії, на прізвище Владика, командирами двох сотень — батальйон складався із трьох піхотних сотень — Онофер, з тернопільських міщан, яких називали тоді чомусь "кавунами", і Чорномаз, родом із якогось села під Бережанами. Обидва вони служили, як і Микола, в австрійській армії, але довше, ніж він, брали участь у боях і мали австрійські бойові заслуги, яких він не мав.
Зустріли товариші Миколу холодно, якщо не вороже. Звістка про те, що він був у полоні у червоних, дійшла до них, і йому не довіряли. Можливо, що до батальйону прийшло попередження, щоб за ним стежити. Інакше, зрештою, не можна було пояснити, звідки в батальйоні знали про це ще до його приходу.
Найсимпатичнішим був командир батальйону Владика. Це був далеко не старий ще, може, тридцятилітній чоловік, але якийсь потріпаний і цілковито лисий. Щоб замаскувати лисину, він голив голову, і тому важко було вгадати, якого кольору були рештки його волосся. Судячи по бурого кольору очах і рудих волосках на руках, він був темний блондин з рудуватим відтінком. Росту був вище середнього, кремезний, але в ньому не відчувалось сили. Він багато курив і, як Микола потім довідався, часто заглядав до чарки. У першій розмові з Миколою сам на сам він випитував Миколу про його родинний стан, цікавився, хто його батько й мати, чи має братів, сестер, яку закінчив школу, в якому полку служив в австрійській армії; згадали Єгерндорф, де і Владика вчився, згадали ті місця, де бувають військові, і обидва весело посміялись. Ні одним словом батальйонний не натякнув на полон Миколи, але вів розмову так, що Микола сам розповів про нього.
— Чого ви тікали з полону? — спитав Владика.
Микола сказав, що більшовики розстрілюють офіцерів, тому й втік.
Заперечив Владика:
(Продовження на наступній сторінці)