На привітання Миколи жінка підвела голову, глянула на гостя і не відповіла. Микола став, збентежений, не знаючи, що робити; подумав, що, може, господиня німа, але вона заговорила.
— Хто ти такий? — спитала, закінчивши оббирати картоплю і встаючи зі стільця.
Микола сказав, що військовополонений, що під кінець війни потрапив у полон і тепер вертає додому, за Збруч, до Галичини.
Жінка пильно глянула на гостя.
— Ти австріяк? — спитала, недовірливо оглядаючи його з голови до ніг.
— Ні, тіточко, я українець, як і ви, живу зараз за Збручем.
— Австріяки вбили мого чоловіка,— сказала жінка, не слухаючи гостя.
— Австрії нема більше, її розбили і поділили поміж себе різні держави,— поспішив сказати Микола.
— Але мого чоловіка мені не вернуть,— зітхнула жінка, зайнята своєю думкою.
Микола замовк, не знаючи, що говорити. Його становище ускладнялось, і він уже вирішив було піти геть з цієї хати, коли жінка заговорила знов. Вона спитала, чого він від неї хоче.
— Хочу спочити, поїсти, за все заплачу і піду далі.
— Маму ще маєш? — спитала несподівано жінка.
— Маю ще, слава богу, і батька маю, і брата, і сестру.
— Селяни чи, може, з панів?
— Селяни,—збрехав Микола.
— Сідай, відпочивай, звариться картопля — поснідаєш,— уже іншим, лагідним тоном сказала жінка.
За сніданком Микола довідався, що господиня має дочку замужем у цьому селі і сина в Червоній Армії, у кавалерії Будьонного.
— Далеко звідси воює ваш син? — спитав Микола.
— Не знаю, де зараз, а був на Кубані. Господиня розповіла, що недалеко від їхнього села,
на цукроварні, робітники повстали проти Петлюри, що зброю дістали від Боженка, колишнього робітника, який зараз командує полком.
Жінка ця знала всі найважливіші події, і симпатії її були явно на боці червоних. Микола поступово дізнався, що в найближчих селах, куди йому доведеться проходити, ніяких військ нема і що аж недалеко від колишньої австрійської границі трапляються петлюрівські частини.
— На яке село мені йти, тітонько, щоб швидше добитись додому? — спитав прямо Микола.
Жінка подумала.
— Мабуть, на Нову Ушицю треба тобі, сину. Від Сніткова до Нової Ушиці буде верстов двадцять п'ять, може, й з гаком, але невеликим.
Микола дізнався, що село, у якому він зараз, називається Снітків.
— Дорога туди добра?
— Вийдеш на шлях, а там шляхом і підеш.
Микола вирішив дочекатись вечора. За день він відпочив у теплій хаті, а як почало надворі смеркати, вирушив у дорогу.
До Нової Ушиці прийшов удосвіта. Як і в попередньому селі, зупинився відпочити у крайній хаті. Тут застав господаря і господиню, не старих ще і заможних людей. Настрої у господаря були інакші, ніж у господині в Сніткові. Він був на боці Центральної ради. Довідавшись, хто такий Микола, а Микола сказав про себе те саме, що говорив жінці на останньому постої, він дав йому найточніші відомості про події останніх днів і про розташування військ в найближчих селах.
— До Смотрича не буде ніяких військ, хіба б випадково загналась яка кавалерійська частина або тачанка Махна,— говорив він.— А в Смотричі ви вже можете застати петлюрівські війська.
Не чекаючи, поки смеркне, Микола рушив зразу по обіді в дорогу. До Миньковець прийшов уже вночі. Перші дві хати край села видались чомусь дуже непривітними. Вирішив попроситись у ту хату, де побачить господаря або господиню на подвір'ї.
Надворі було вже цілком темно, в хатах обабіч дороги світилось світло і скупо виливалось крізь шибки назовні; людей не було видно, можливо, вечеряли або й готувались спати; котра могла бути година, Микола не знав, бо годинника в нього забрали; орієнтуватись по зорях умів, але небо було вкрите хмарами. Уже жалкуючи, що таке задумав, — попроситись у ту хату, де застане господаря або господиню на подвір'ї,— побачив раптом жінку, що зачиняла ворота, біля яких він проходив. Було враження, що з воріт недавно хтось виїхав. І справді так було, бо Микола чув десь недалеко навіть гуркіт воза.
— Скажіть, будь ласка, чи не можна переночувати у вашій хаті? — спитав Микола, привітавшись.
— А ви хто такий будете? — спитала вона, спершись на ворота.
По голосу Микола догадався, що це була молода жінка. Обличчя він не бачив у темряві, але міг присягнути, що було воно якщо не гарне, то дуже принадне. При світлі лампи в кімнаті він у цьому переконався. В неї було прекрасне, ніжне, виплекане личко і ясні, блакитні, пустотливі очі. Така ж пустотлива усмішка грала на її повних, ніби припухлих губах. Микола забув голос, задивившись на неї.
"Звідки взялась у селі така красуня?"
На ній була проста селянська одежа, вишивана сорочка облягала пишні круглі груди, проста спідниця приховувала її стрункий стан.
— Здалека йдете? — розбудив Миколу з задуми, в яку він поринув на мить, ніжний голос.
Микола стрепенувся. Справді-бо, прийшов перший раз у житті у цю гостинну хату, і зразу стільки грішних думок з'явилось у голові.
— Здалека, з російського полону,— сказав Микола.
— І куди? — спитала жінка, зітхнувши.
— Вертаюсь додому, за Збруч, до Галичини,— від. повів юнак.
— І ви воювали?
— Воював.
— Ви австріяк? — глянула недовірливо.
— Ні, я українець. А чому ви питаєте?
— Австріяки вбили мого чоловіка.
"Боже мій, що за нещастя? — подумав Микола.— Друга хата і друга вдова, бо чоловіків убили австрійці".
Микола став, розгубившись і не знаючи, що казати. Чи поможе, коли буде доводити, що він не австрієць і не він убив?
Жінка заморгала очима, ніби збираючись заплакати, але не заплакала. Микола звівся, підійшов до неї, поклав руку на тепле округле плече:
— Бідненька. Ви, певне, дуже любили чоловіка?
— Любила,— сказала жінка.
— Як ваше ім'я?
— Настя.
— Яке гарне ім'я! Настя! Настуня,— повторив він, Микола нагнувся і поцілував жінку в лоб. Настя
відскочила. Микола злякався, думав, що образив, проте вона й не думала ображатись.
— Чого ж я стала? — сказала вона.— Ви голодні, втомлені...
Микола запевняв, що не голодний, але вона не слухала. З печі, де ще, видно, недавно топилось, вона витягнула гарячий борщ, налила в миску, і кімната враз наповнилась запахом смачної страви. Борщ був славний, і Микола враз спорожнив велику череп'яну миску. Просив до компанії Настю, але вона відмовилась, кажучи, що вже повечеряла. Стояла біля стола і приязно поглядала на свого молодого гостя.
Зразу по вечері лягли спати. Гостеві постелила господиня на широкому дерев'яному ліжку, а собі на лавці, але він нізащо не хотів лягати на ліжко. Ліг на лавці, хоч, як вияснилось пізніше, ця постіль на лаві цілком була не потрібна.
Розбудила Настя. Вона давно вже встала, зварила сніданок, їй шкода було будити юнака, але мусила, бо лежати в ліжку довше було небезпечно.
— Вставай,— шептала вона, пестячи рукою його лице.
Микола прокинувся, не розуміючи, де він і що від нього хочуть. В першу мить йому видалось, що він удома і мати або сестра гладять його обличчя.
— Так спати хочеться,— запросився він. Настя тривожно подивилась у вікно.
— Не можна довше,— сказала вона ніжно,— чоловік скоро повернеться.
Микола, мов ошпарений, схопився з ліжка.
— Ти маєш чоловіка? Учора ти казала, що чоловік твій загинув на війні?
Настя похилила голову.
— Першого мого чоловіка, молодого, любимого, забили на війні, а цей — другий, старий, осоружний, ненавиджу я його.
Настя заплакала. Микола почав швидко одягатись.
— Де ж він. той твій другий?
— У млині. Вчора поїхав на ніч.
— То за ним ти зачиняла ворота, як я підійшов?
— За ним.
Поснідавши нашвидку, Микола зібрався в дорогу. В очах Настуні блиснула сльоза.
— Ідеш уже? — спитала, як рідного, близького.
— Піду, сама кажеш, що залишатись мені небезпечно. За себе не боюсь, — збрехав він,— а тебе мені шкода.
— Не кажи, він і для тебе небезпечний,— сказала молода жінка.— Відколи війна скінчилась, він з обрізом не розстається. Він злий і мстивий.
Помовчала хвилину.
— Не забувай мене,— попросила, жалібно скрививши личко.
— Ніколи, ніколи, до смерті тебе не забуду,— сказав Микола і, обнявши наспіх красуню, вийшов надвір. Настя не проводжала його, бо не хотілось, щоб люди бачили. А Микола пішов, не оглядаючись, щоб швидше минути село. По дорозі думав про те, що життя має багато несподіванок.
8
До Смотрича залишилось кілька кілометрів. Від Миньковець Микола йшов уже другий день, заночувавши ще раз, без пригод, у Дунаївцях. Всю дорогу супроводили його згадки про несподівану зустріч. Він згадував Оксану, порівнював її з Настею, і образ Оксани затіняв Настю. Він докоряв собі, що зрадив Оксану, але зразу ж відганяв думку про зраду, як нісенітну,— його ж Ксеня жила з чоловіком, не міг же він вік бути вірним їй, чистим фізично все життя. Проте для неї він мав окремий куточок у серці.
(Продовження на наступній сторінці)