— Погоджуюсь, що тепер не ті часи,— сказав Микола,— але не всім бути зразу такими розумними, як ти.
Іван ворухнувся, хотів протестувати, але Микола не дав йому говорити.
— Чекай,— сказав він,— твоє життя склалось інакше, ніж моє. Тобі просто пощастило. Чому ж ти так непримиренно ставишся до мене?
— Ти мав час розібратись, не маленький і грамотніший за мене. Був час знайти вірну дорогу, по якій тобі йти.
— А ти певний, що твоя дорога вірна?
— Цілковито.
— Що ж, ти щасливий. Може, і я колись дійду до того, що й ти. Може, поможеш?
— Я хотів тобі помогти ще в лісничівці, ти не хотів. Тепер пізно.
— Пізно, значить?
— Так, пізно.
— Тоді розстрілюй! — спалахнув Микола.— Присягав, то й дотримуй присяги! Набридло переливати з пустого в порожнє.
У Миколі піднявся раптом глухий протест і ненависть. Оцей шепелявий Іван, якого його батько вивчив і у люди вивів, якого приймали і частували в його хаті, грозить йому смертю за те тільки, що він — офіцер. Він встав.
Іван сидів, опустивши голову.
— Чого сидиш? На, стріляй!
Дума сидів у такій же позі, мовчки; в його голові визрівала якась нова думка.
— Ось що,—сказав він, підводячи голову,—втікай! Микола не зрозумів.
— Втікай. Зараз ніч. Втікай!
— А ти мені пустиш кулю в спину?
— Я міг би це зробити і в вічі, — сказав гордо Іван.
— Ну, й стріляй!
— Не можу. Утікай, кажу останній раз. Утечеш — твоє щастя.
— А мої солдати? — спитав чомусь Микола.
— Вони вже не твої,— каже Іван.— Ми їх відпустимо по домах, але спершу трохи просвітлимо їхні темні голови, які ви запаморочили. Вони вже проти нас воювати не будуть, а частина з них, без сумніву, пристане до нас добровільно.
— Чому мене не хочеш?
— Ти офіцер.
— Що за божевілля! Хіба в Червоній Армії нема офіцерів, ба генералів! Іване! Невже ти не розумієш, що для того, щоб перемогти, замало хоробрості й відваги, треба ще вміння, а цього вчаться в школах, в академіях військових. У вашому генеральному штабі працюють колишні царські генерали — невже ти цього не знаєш?
— Не чув про таке.
— Ти міг і не чути, але це факт.
— Тоді це ще гірше для тебе,— зрозумів нарешті Іван.— Коли старі царські генерали перейшли на бік революції, пішли воювати за ідеї Леніна, ти, молодий, освічений і не капіталіст, а син трударя, учителя, мого учителя, якому я багато завдячую, пішов охороняти особу бандита, ката українських селян, слугу світової буржуазії Петлюру, пішов воювати проти нас?
— Я тобі вже сказав, як це сталось і яке моє до цього ставлення,— промовив Микола.
— Це мене не переконує. Коли б ти був чужий мені, я б тебе пустив у розхід, а так, прошу тебе, іди, втікай. Іди на захід, за два-три дні дійдеш до Галичини. Там ніяк не впорається недолуге командування з поляками, там ти ще потрібний. Поляки і досі тримають Львів. Іди! А по дорозі подумай, хто ти і з ким твоя дорога. Подумай добре. Можливо, що станеш явним ворогом, мстячи мені за те, що побував у моїх руках, а через мене і всій ідеї, і війську, в якому я служу, і партії. Твоя справа. Тоді ти ніщо, тоді тебе не шкода. А можливо, й ти, одумавшись, перейдеш на наш бік свідомо, добровільно, переконано. Коли це буде так, ми приймемо тебе, як брата. Іди!
Микола встав.
— Що ж, коли не можна інакше — піду... За мною не поженуться?
— Ні, обіцяю тобі. Гроші маєш які на дорогу?
— Маю.
— Не відібрали в тебе?
— Ні.
— Тут люди хороші, робітники цього заводу, Іди! Микола вийшов надвір. Було вже цілком темно. —
В бараку тихо гомоніли полонені, його учорашня сотня. Крізь вікна падало на подвір'я тьмяне світло самітної лампочки. Під самим бараком лежали густі тіні.
7
Іван Дума мав повну рацію, коли говорив про недолуге командування галицької армії. Вже п'ятий місяць війська облягали Львів, а взяти його не наважувались. Мало того, облога велась так, що були вільні проходи в місто із сусідніх сіл, і польське населення носило нровіанти обложеному польському війську. На чолі армії стояв нерішучий і бездарний полководець, отаман Павленко. Він не знав Галичини, не знав українсько-польських стосунків у Галичині в мирний час, для нього, як і для Петлюри, страшні були не поляки, а більшовики. Не ризикуючи відкрито йти на зближення з поляками, щоб не наразитись на сильний протест з боку армії, бо це особисто для нього могло закінчитись дуже сумно, він просто саботував здобуття Львова. Допомагав йому в саботажі його офіціальний помічник, полковник Мишковський, якого всі підозрівали у великих симпатіях до Польщі і його самого вважали поляком і зрадником, а тим не менше тримали на такому високому посту з якихось незрозумілих причин. Може, тут була явна зрада, а може, тільки косність і злочинна байдужість, гірша від зради. Про це, може, скаже колись історія.
На початку березня 1919 року у Львові, у ворожому стані, стався великий вибух воєнних снарядів. Хтось підпалив склад, і від вибухів здригалась земля, мов від тисячі громів, а чорні дими застеляли небо. У місті зчинилась паніка. Львів можна було взяти одним куренем, але Павленко не скористався з цієї нагоди, яку сама доля підсувала. Недарма поляки кричали з окопів, що для Павленка вони готують найвищий орден за таке прекрасне ведення війни.
Про ці події Микола не мав найменшого поняття,— від війська все це приховували. Але те, що він дістав змогу повернутися до Галичини, дарма що такою ціною, наповнювало його душу радістю. Одначе до Галичини було ще далеко. За плечима стояли партизани на чолі з Іваном Думою...
Іван Дума! Микола не може опам'ятатись від цієї просто дивовижної зустрічі. Хто міг коли подумати, що доля зіткне його з ним у такій надзвичайній, несподіваній і дуже неприємній ситуації. Микола здригається на саму згадку про неї. Адже про зустріч і те, що привело до цієї зустрічі, знатиме увесь світ. Адже Дума розповість колись про неї і про свою великодушність, вістка дійде до батьків, до Довгого, Могильниці, Острівця, Теребовлі... Хіба що не верне...
Думка про товариша дитячих забав не покидає ні на хвилину. Думати заважає бездоріжжя, по якому він іде і не може ніяк натрапити на дорогу, але він уперто думає про нього.
"Чом він говорив так грубо? — вдесяте питає себе.— Міг же прийняти мене сердечніше, роз'яснити, що я помиляюсь. Міг зробити це теплим словом, розкрити своє серце, і я пішов би за ним і, може, полюбив би ту ідею, за яку він воює. Може, вона сильніша за ідею самостійності? Адже за його ідею, за Радянську Україну борються українські робітники і селяни, що роззброїли його і сотню, за неї і той дядько, що накликав партизан, а він, певне, не один... Микола, нарешті, вийшов на дорогу і побіг з усіх сил, оглядаючись щораз. Але за ним ніхто не гнався, і далі він пішов уже звичайною ходою, не забуваючи, що по дорозі йти небезпечно. Самітна людина в такий пізній час мусила 6 звернути на себе увагу.
Коли минув перший страх і очі звикли до темряви, він побачив праворуч від себе наче чорну стіну, що тягнулась паралельно дороги, якою він ішов. Вирішив, що це ліс, і подався туди. Це був справді ліс. Заходити в нього не наважився, бо міг повибивати очі об галуззя кущів, що, напевно, росли здовж узлісся; отже, пішов вздовж лісу, прямуючи на захід, який відчував інстинктивно.
Дорога була важка; траплялись шматки дороги твердіші, це, певне, були торішні стерні, не зорані на зиму, а то й ріллі і озимі поля, по яких ходити було дуже важко, бо до чобіт налипали цілі груди землі; але він ішов і йшов.
Незабаром ліс скінчився, і він опинився на твердій дорозі, яку швидше намацав ногами, ніж знайшов, і подався по ній. Іти стало легше, проте втома відчувалась велика, кожушок видавався неймовірно важким, все тіло було вкрите потом, по обличчі він тік струмочка-, ми. Темрява поволі рідшала. Микола почав розрізняти вже бур'яни придорожні і саму дорогу. Розвиднялось. Став, витер з лиця піт, оглянувся. Позаду понуро чорнів ліс, а праворуч від лісу, в тому місці, звідки він втік, сірів уже край неба. Там був схід, значить, він ішов правильно. Це додало енергії, і він жвавіше попрямував уперед. Тепер він міг уже спокійно подумати над тим, що трапилось. Думок про Івана ніяк не може позбутись, але тепер вони лагідніші, тепліші. Пригадалася остання зима перед революцією, коли Іван приходив на лісничівку. Він тоді вже ставив такі питання, на які Микола і зараз відповісти не може. Іван давно знає, з ким іти, і йде, упевнено йде до мети. Миколу беруть завидки і досада. Справді-бо, з ким же йти? З поляками, чи з Петлюрою, чи з більшовиками?
"З поляками зараз не може бути спільної дороги,— думає він,— 3 Петлюрою? З того часу, як він пізнав Петлюру особисто, бачив його армію і порядки в ній,— теж ні. Отже, з червоними?.."
— А галицька держава?! — майже вголос кричить він.— Може, вдасться вибороти її?
Серед таких думок не помітив, як розвиднілось, і побачив удалині село. Спершу подумав, чи не обійти село полями, але зразу залишив цю думку, бо був дуже втомлений, голодний і, нарешті, не спав уже другу ніч. А в такому стані далі йти було неможливо. Незабаром він стукав уже в двері першої хати, у якій світилось, а з димаря йшов угору дим. У хаті застав стару жінку,— сиділа біля печі і чистила картоплю. У великій печі горів хмиз, і вогонь освітлював кімнату.
(Продовження на наступній сторінці)