— Ну й ніч, ну й дорога,— долітало час від часу до командира від найближчих солдатів.
Микола слухав, і ставало ніяково, що він, молодий, їде, а ті, від кого залежить в більшій мірі, ніж від нього, перемога або поразка,— а є серед них віком старші,— ідуть.
До Миколи підбіг старший десятник колишній австрійський фельдфебель Ромашок — старий, досвідчений солдат, що воював з чотирнадцятого року, був кілька разів поранений і багато разів нагороджений за хоробрість.
— Як ідеться? — спитав не то серйозно, не то глузливо.
— Ідеться нічого, а от як ідеться? — відповів Микола, у свою чергу наслідуючи тон Романюка.
— Люди потомились,— промовив старший десятник серйозно.— Дорога важка, грязюка до ніг липне, є такі люди, що ледве йдуть, та й розтягнулись на милю. Коли б знаття, що село близько...
— Коли ж бо темно, хоч око виколи.
— Котра година?
— Уже по першій.
— Ого, то ми вже три години йдемо!
— Так виходить.
— Може б, спочити? — сказав старший десятник.
— Що ж, можна,— погодився Микола.— Затримайте перший ряд, а решта хай підтягається. Сідати нема куди, на мокру землю не сядеш. До села, я гадаю, недалеко. Зараз пішлю вістових уперед.
Микола наказав вістовому наздогнати товариша, що поїхав попереду, і скакати обом, доки не доїдуть до якогось села.
— Довідайтесь, що діється в селі, і коли там нема ворожих військ, один хай пошукає квартир, а другий
Старший десятник — фельдфебель.
хай вертає назад. Квартири шукати в тому кінці села і близько одна коло одної. Розумієте?
— Слухаю.
— Ви самі вертайтесь назад.
— Слухаю.
Вістовий поскакав уперед, і скоро стук копит його коня затих.
Солдати підтягались поволі. Деякі з них ледве повзли. Навантажені заплічними мішками з білизною і провіантом на три дні, з рушницями, патронами, в шинелях, підходили поволі і зупинялись, важко дихаючи.
— Уже прийшли до місця? — спитав чийсь голос.
— Твоє місце на тому світі,— відповів хтось у темряві.
— За що так бог карає? —— зітхає перший і мовкне. Микола повернув коня до того місця, де розмовляли
солдати. Темно, як у шахті, людей не видно і зблизька.
— Стомились, хлопці? — спитав співчутливо Микола.
Йому ніхто не відповів. Коли б не темрява, він побачив би ворожі, втомлені, вкриті потом обличчя.
— Чого ж не відповідаєте? — спитав ще лагідніше.
— Хіба без того не видно? — відізвався хтось із старших із першого ряду.
— Я вже не можу далі йти,— зважився і другий, молодший, мабуть, той, що спитав, чи вже дійшли до місця.
— Сідайте на мого коня, хто дуже стомився,— запропонував несподівано для себе Микола, і йому зразу наче полегшало.— Я не жартую, хлопці, я не втомився і піду пішки, а хто дуже втомлений, хай сідає,— повторив він.— Ну, хто поїде?
Микола почекав хвилину, одначе ніхто не висловив бажання їхати, можливо, соромились. Своєю пропозицією Микола вибив багатьом незадоволеним козиря з рук. Тим часом підтягались поволі рештки сотні. Підійшовши, бійці впізнавали в темряві одні одних, закурювали. Хто питав, чи далеко ще до села, неначе в тому селі чекала їх гостинна хата, їжа і відпочинок.
— А бог його знає, де те село,— відповів хтось,— Верне розвідка, скаже.
— У тому селі, певне, твоя теща? — спитав злісно той самий невидимий у темряві солдат, що недавно обіцяв комусь із товаришів місце на тому світі.
— Боюсь, що та теща нам усім добрий почастунок готує,—— сказав третій, відповідаючи на свою власну думку.
Вдалині почувся кінський тупіт, і голоси замовкли. До сотні під'їхав вістовий.
— Село близько,— доповів він.
— Як близько? — пролунало чиєсь питання.
— Кілометрів зо три, не більше.
— З гаком? — буркнув знов той же голос.
— Без гаку.
— Ви доїжджали до села? — спитав Гаєвський.
— Був у селі. Там загалом тихо. Заходили ми у кілька хат, питали, кажуть, чужих нема.
— Як село називається? Солдат зам'явся.
— Якось так дивно... Знав і вискочило... Забув, пробачте.
— Гаразд, дійдемо — спитаємо.
Настрій у людей, судячи по розмовах, які тепер почались, помітно піднявся.
— Що ж, підемо, хлопці, відсапнули? — звернувся Микола до сотні.
— Підемо,— почулося кілька голосів.
— Чим довше будемо стояти, тим довше не дістанемось до села, — підсумував Романюк.
— Ясно, пішли! — скомандував Гаєвський.
Він сів на коня, і сотня знов почалапала по мокрій дорозі, але вже бадьоріше і швидше, бо тепер світила попереду надія на теплу хату і спочинок. До села, як виявилось, було більше як три кілометри, тому що, поки люди добрели до нього, почало розвиднятись.
Перший розвідник доповів, що в селі війська нема, що по той бік села є старі окопи, а кілометрів за два від окопів — цукроварня і в ній, за словами попа, до якого розвідник заїжджав і якого він вважав надійним чоловіком, є якісь озброєні люди. Що то за люди, піп не знає, але чув, що в тім боці часто лунають постріли.
Микола відкликав Романюка набік,
— Що будемо робити, як ви думаєте? — Микола часто радився зі старим солдатом.
— Важке питання,— зам'явся старий.— Ситуація неважна. Ті озброєні люди, про яких піп каже, коли не бреше, партизани, нарід небезпечний, село на їхньому боці! Але, незважаючи на це, солдатам доконче треба спочити, інакше вони не будуть боєздатні. Це ж переважно молодняк!
— І я так думаю. Але якщо тут десь розвідка з цукроварні?
— А я про що? Я про ту ситуацію й кажу.
— Ось що,— вирішив Микола.— Чоловік двадцять послати в окопи за селом, виставити передні пости, як належить, а решту людей в найближчі хати, і так по черзі відпочивати до ранку, а вранці приймемо якесь рішення. Як ви на це?
— Мокро в тих окопах,— зажурився Романюк.
— Нічого, в дядьків є солома, хлопці постелять, щоб було на чому сісти.
Село було досить велике. Але сотня пройшла його швидко. За селом лежала звивиста смужка окопів, бозна-коли і ким викопана. Перший взвод, що складався переважно з старих солдатів, швидко очистив лопатками дно рову, два хлопці зайшли на подвір'я до дядька, де була солома в стіжку, набрали по оберемку і понесли в окоп. Дядько, почувши, що хтось біля його соломи порається, захопив сокиру і вискочив надвір, але, побачивши озброєних солдатів, зупинився на порозі.
— То як оце називається? — спитав.
— Беремо у вас трохи соломи,— сказав Микола.— За солому заплатимо.
— Тих ваших грошей корова їсти не буде.
— Люди дорожчі, ніж корова.
— Та то як кому...
— Ви не рівняйте свою корову з людьми! — скипів Микола.
По вогниках у його очах дядько здогадався, що далеко зайшов.
— Кормів мало,— сказав він м'якше.
— Без того клаптя соломи не збіднієте і корову ним не прогодуєте. Скажіть краще, хто у вас на цукроварні? Яке там військо?
— Я не був, не знаю. Тепер що не день, то нове.
— Ну, все-таки, які тут війська бувають?
— Різні: червоні, жовто-блакитні, чорні, зелені, білі, яких хто хоче і не хоче. Але всі до одного: "дай". Ось ви прийшли. Не знаю, якого ви кольору, а вже соломи "дай". А де нам того "дай" набрати?
— Не тужіть, помиримось якось, не варто за клапоть соломи стільки говорити.
— А ви хто будете? Австріяки? — спитав дядько.
— Ні, ми частина галицької армії.
— За що ж ви воюєте?
— За Україну. За самостійну Україну. За Центральну раду.
Микола думав, що коли він таке скаже, то зразу розтопить лід у дядьковому серці. Одначе слова його не зробили бажаного враження. Дядько сказав "умгу" і зразу ж повернув до хати.
— Холодно надворі,— сказав він.— Весна цього року холодна.
Поки Микола розмовляв з дядьком, Романюк розквартирував сотню по хатах.
— Годину-дві перепочинуть хлопці, і підемо далі,— заспокоїв він господарів, у яких розміщував людей.
Господарі реагували на це по-різному: хто мовчки приймав солдатів, як неминуче зло, хто протестував. А були хати, де господарі прямо запрошували до себе. Це були переважно ті, що мали своїх синів або братів у різних арміях, яких нараховувалось у ті часи багато в Росії і на Україні.
Миколу вістові повели до попа. У домі ще всі спали. У досить великій кухні було тепло і затишно. Тут стояло ліжко, призначене, видно, для наймички, якої на той час вже не було, бо від початку революції попадя обходилась без наймички.
Спокуса лягти і заснути була велика, але лягати Микола не наважувався. Скинувши з себе тільки револьвер і кожушок, він сів на стілець біля ліжка, притулив голову до подушки і, сидячи, вмить заснув.
(Продовження на наступній сторінці)