— Ходім,— сказав він, взявши себе в руки.— Своєї долі конем не об'їдеш. Ходім до дівчат!
Побачивши хлопців, дівчата посхоплювались з місць. Не сподіваючись гостей, вони лежали собі на диванах. Галина читала книжку, а Поля дрімала. Хлопці почали вибачатись, що потривожили, але дівчата заспокоїли їх, кажучи, що вони дуже раді з їх приходу, бо їм нудно і сумно самим.
— У вас же під боком кавалери,— сказав пошепки Микола, вказуючи на двері.
Поля махнула рукою,— мовляв, які це кавалери!
— Сідайте! — попросила вона. Хлопці сіли.
— Обідали?
— Обідали. Тільки встали від обіду і до вас прийшли,— сказав Михайло.
— І по дорозі бачили, як над нами весна пролетіла.
— Не розумію! — промовила Поля.
— Пролетіли дикі гуси.
— Уже! Як я люблю весняні дні, перші дні весни. А крик гусячий і курликання журавлів, здається, більше люблю, ніж пісню солов'їну. І з усіх квітів найбільше люблю проліски, їх у нас скорозрістом зовуть. Вони перші, ніжні і пахнуть зеленню, але якось особливо, весняно... Любі квіти! Вони вже, певно, є в лісі?
— Не знаю, чи є вони в цих лісах, але у нас там, у нашій Західній Україні, особливо в тому лісі, де мій дід лісничим і де я сам був три роки його помічником, давно відцвіли. Ох, і багато там бува їх, тих чудесних квіток.
— А ви любите їх? — звернулась Поля до Миколи.
— Люблю, як і кожен дар нашої чудової природи, але не в цій обстановці. Ніщо мене тепер не захоплює, ніщо,— Микола встав і заходив по кімнаті.
— Не вірю. Припустимо, що вас ніщо не захоплює. Але сідайте! Чого забігали? Треба бути веселим і життєрадісним в усякій обстановці.
— Коли ж це дуже важко. Я, наприклад, почуваю, що наді мною щось нависло, якесь нещастя.
— Ну, вже й про нещастя почав. Не буде ніякого нещастя, все буде гаразд. Війна скінчиться, і знов будуть квіти, і сонце, і весна.
— Давайте заспіваємо, щоб розігнати те, що над Миколою нависло,— запропонував Михайло,— Ви знаєте, що де три українці, там хор, а нас аж четверо! — додав.
— Так починайте,— сказала Поля,— але тихенько, щоб не розбудити начальство.
У Михайла був гарний ліричний тенор, він любив співати і, не чекаючи дальших прохань, тихенько затягнув:
Ой ти, дівчино зарученая, Чого ти ходиш засмученая?
Микола дав знак рукою, і решта голосів підхопила:
Ой, як я маю весела бути, Кого люблю — тяжко забути...
У дівчат виявились прекрасні голоси: у Полі ліричне сопрано, у Галини — сильне контральто, у Миколи баритон, і зразу, без репетиції, всі голоси злились в чудово злагоджений квартет.
Ой ти, дівчино, думками блудиш, Сама не знаєш, кого ти любиш,—
проспівав Михайло початок другого куплета, а хор закінчив:
Ой знаю, знаю, кого кохаю, Тільки не знаю, з ким жити маю.
Руки Миколи і Полі, що лежали поруч на дивані, зійшлися разом у гарячім потиску. Це був багатообі-цяючий потиск. Чи не давав він відповіді на останнє питання в проспіваній пісні? Від нього кров ударила дівчині в лице, вона підняла очі на юнака і усміхнулась. В цей момент вона була щаслива.
Ще лунали останні слова пісні, як відчинились двері і в них з'явилась непоказна постать курінного. Офіцери встали для привітання.
— Прошу сидіти, прошу сидіти,— замахав він руками.— Ви так гарно співали, що я не міг там всидіти.
Він сів на диван проти Полі і Миколи, що сиділи близько одне коло одного. Поля була весела, сяюча; Микола, не знаючи чому, зніяковів.
— Чого ж не співаєте? — спитав Кметь.
— Ви нас збентежили трохи,— сказала Поля.— Почекайте, ми знов наберемось духу і заспіваємо.
— Ну, набирайтесь, я піду. Курінний встав і пішов у свою кімнату. Присутні перезирнулись.
— Чи образився?
— Він вас ревнує,— шепнув Микола Полі.— Я йду,— сказав,— не буду заважати.
— З якої речі? Посидьте,— просила вона мало не крізь сльози, але Микола рішуче пішов до виходу.
— Ходи, Мишо! — покликав товариша.
Хлопці вийшли. Вони були роздосадувані. Кметь зіпсував їм настрій. Надворі смеркало, похолоділо. Небо заволокли хмари, вітер міцнів.
— Я думав, що він серйозніший,—промовив Микола.
— Я, признатись, теж не сподівався такого. Міг би був хоч приховати якось свої почуття,— сказав Лу-каш.— Словом, негарно вийшло.
Повечерявши, Микола збирався лягти спати, як його раптом терміново викликали в штаб. В канцелярії сидів сам Попенко, перед ним лежав наказ курінного. В ньому говорилось: "Командирові першої сотні чотареві Гаєвському негайно вирушити зі своєю сотнею в село Джурин, що в двадцяти п'яти кілометрах від Рахнів, і зайняти його. В цукроварні за селом роззброїти ворожий загін в кількості 25—30 чоловік, озброєних рушницями і гранатами. По закінченні операції чекати в селі нових розпоряджень, які будуть надіслані вранці. До першої сотні додається два кінні вістові для зв'язку з куренем, два санітари і верховий кінь командиру сотні".
— Прочитали? — спитав Попенко.
Микола кивнув головою.
— Зрозуміли?
— Зрозумів.
— Ідіть виконуйте наказ. Сотню вже готують до походу, вістові готові, ваш кінь теж стоїть перед вашим домом.
— Як з харчами? — спитав Микола.
— Людям видано хліб і консерви на три дні. Зрештою, в селі якось собі порадите.
Микола вийшов зі штабу, на серце лягло щось важке, як камінь. Він зрозумів раптом, що протягом кількох найближчих годин його чекає тяжке випробування. Він поведе в бій людей. Досі керували ним самим, і було легше, зараз він буде командувати сам, від нього у великій мірі залежатиме життя і цілість цих людей, які в силу якихось неприродних законів, вигаданих самими людьми, чомусь підкорялись йому і мусили покірно йти навіть на смерть.
На порозі дому, внизу, його чекав Михайло.
— Що трапилось? — спитав він. Микола розповів.
— Ти не здогадуєшся, чому йдеш саме ти, а не Давидович, який мав іти?
— Та ні.
—— Недогадливий ти! Кметь ревнує тебе до Полі і тому відсилає тебе якнайдальше.
— Що ж він думає, що я зразу пропаду там?
— А хто його знає, що в такій голові сидить.
— Коли це так...— він не доказав.— Бувай здоров, Михайле. Хто знає, чи ще побачимось.
— Чого ти так трагічно настроєний?
— Операція небезпечна. Я навіть не знаю добре, з ким доведеться битись, бо точно не сказали, чи з махновцями, чи з червоними, чи з партизанами. Признатися, ні з ким із цих трьох можливих військових груп мені битись не хочеться.
— Може, там білі?
— Білих нема, це я знаю напевно.
— Звідки ж ти знаєш?
— Знаю напевне. Але коли б і білі, то з ними була б справа дуже нелегка. Якщо йдеться про саму кампанію, незважаючи на ідейний бік справи. Проти офіцерів, а Попенко натякав саме на офіцерів, що нібито хочуть пробитись до своїх на Кубань, у що я цілком не вірю, отже, проти таких стріляних зубрів виступати з сотнею необстріляних рекрутів, що ще пороху не нюхали, справа безнадійна. Коротше кажучи, з ким би сутичка не трапилась, буде жарко.
— З такими настроями не варто б іти,— промовив Михайло.
— Не піду я — підеш ти або Давидович, а мене розстріляють,— сказав Микола.— Знаєш, краще загинути на полі бою, ніж від рук Кметя, до якого я цілком втратив пошану. І не тому, що він мене посилає на небезпечну операцію. Все одно комусь одному з нас треба б іти, а чому я маю бути кращий від тебе чи Давидовича? Не в тому справа, а справа в тій дріб'язковості Кметя, його ревнощах і от використання своєї тимчасової влади для негідної помсти за те, що я сидів близько дівчини, яка йому подобається... Та що тут говорити!.. Бувай здоров!
Товариші обнялись, і Микола побіг одягатись. Через дві години сотня рушила в похід.
6
Чудові ночі бувають на Україні, особливо весняні ночі, коли сади біліють, пахнуть лелії, коли солов'ї щебечуть, а місяць, цей вічний чарівник, обертає руїни в чудові замки, бур'яни на межах в ліси дрімучі, сіру дійсність у казку... Хто з українських поетів не оспівував чарівної української ночі?
Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі?
Кохана спить, кохана спить.
Піди, збуди, цілуй їй очі, кохана спить...
Як чудово описав ніч українську Павло Тичина! А Тарас Шевченко, а Пушкін, а художники Трутов-. ський, Світлицький, Куїнджі! Скільки поетів складало пісні тихим українським ночам! Проте ночі на Україні не всі ясні, зоряні, місячні. Бувають на Україні глупі ночі, чорні, як і зорана рілля чорнозему, і небо над ними безпросвітне, мов те покривало, що ним вкривають домовини. Такі ночі бувають ранньої весни і пізньої осені. Тоді страшно в степу, а ще коли дороги розмокнуть і до чобіт липне грязюка! Тоді ще страшніше.
Ось такої безпросвітної ночі вів свою сотню Микола Гаєвський невідомими степовими дорогами, в невідому місцевість, на невідому долю. Сам він їхав верхи на коні, в короткому білому кожушку, підперезаний поясом, з револьвером при боці, поруч з ординарцем; другий кінний вістовий, попереду, показував дорогу. Люди йшли за двома кінними навпомацки. Сотня розтягнулась далеко, на цілий кілометр або й більше.
(Продовження на наступній сторінці)