— Що ж, двічі не вмирати! — сказав Микола.— Я одного хочу, щоб швидше вже сталось те, що має статись. Найстрашніше — чекання. Нумо, спробуймо заснути.
Микола ліг горілиць на нари і заплющив очі. Сон не йшов. Невеселі думки, мов чорна галич, снували над головою.
"Невже це мій останній день?" — думав і гнав геть думку, але за нею насувалась друга, третя, не кращі. "Загинути такою безславною смертю, бути розстріляним?"
"Невже розстріляють?" — свердлить думка. Щоб прогнати її, він встає. Хотілось знов заговорити з Романюком, але десятник спав.
— Доведеться чекати,—— прошепотів він сам до себе.— Чекати цілу вічність...
Чекати справді довелось довго — до вечора. А ввечері приїхало верхи на конях чоловік десять. В сірих папахах, перекреслених червоними стрічками. Частина була в шинелях; були й в сірих коротких кожушках, в синіх штанах, оздоблених малиновими козацькими лампасами, в добрих чоботах, з шаблями, маузерами з обох боків, з рушницями за плечима і кулеметними стрічками на поясах і навхрест на грудях.
У барак увійшли всі на чолі з командиром. Він був одягнений, як і решта його товаришів, хіба з тою різницею, що не мав на собі кулеметних стрічок, тільки великий червоний бант на грудях і чорну смушкову шапку з червоною зіркою. Ростом був трохи нижчий від своїх бійців, сутулий, з великою головою. Обличчя його не можна було розглядіти при світлі тьмяної лампочки, що горіла десь аж під покрівлею.
Зайшли вони в супроводі робітника-партизана з вусами, того, що узяв Миколу у полон.
— Ану, вставай! Шикуйсь у ряди! — крикнув командир у чорній смушковій шапці.
Микола на мить заціпенів. Голос командира видався йому страшенно знайомим. Майже рідним. Та це ж...
"Не може цього бути, — умовляв він себе,— не може бути, це мана, галюцинації..."
— Швидше рухайтесь! А то я попрошу! — крикнув командир з бантом на грудях.— Офіцери на правий фланг,— додав він тим самим підвищеним голосом.
Так, це був голос Івана Думи, його односельчанина, друга дитинства, учня його батька, того, що рік тому пропонував йому книжки про основи комунізму; того, що втік від австрійської армії на Україну і став червоним партизаном.
— Яка частина? — спитав Іван.
— Перша сотня окремого галицького куреня,— відповів Ромашок, до якого було звернене питання.
— Це, так би мовити, лейб-гвардія Петлюри,— кепкував Іван.— Що ж, почесна служба — охороняти самого головного отамана. Чого ж ви його так погано охороняли, що самі у полон потрапили? Що ж тепер робитиме пан головний отаман? Думаєте, що ті три сотні, що відпочивають у Рахнах, йому допоможуть? їх чекає те саме, що й вас. Погана ж ваша доля.
Сотня стояла мовчки.
— Чого ти сюди прийшов, чого шукав, Іване галицький? — звернувся він до полонених.
— Я сам сюди не прийшов, мене привели,— сказав один із солдатів, на ім'я Іван, думаючи, що питають його особисто.
Серед переможців пройшов смішок.
— А у тебе своєї голови не було?
— Чого ви мене питаєте? Спитайте офіцера,— відповів солдат, зрозумівши свою помилку.
— З офіцером буде окрема розмова, а я тебе питаю,— сказав Дума, звертаючись тепер уже прямо до цього солдата.
— Я сюди сам не їхав,— твердив солдат уперто своє.— Я у школах не вчився, я нічого не знаю.
— Звідки родом?
— З Грицівки,— відповів солдат.
У Івана тьохнуло серце. Грицівка — сусіднє село, у якому він бував стільки разів. Він знав, яке воно несвідоме, забите, це село. Знав, що землі його належать не селянам, а графові, тому самому, що колись у лісі вдарив його гарапником, пригадав Миколу Гаєвського, з яким був тоді в лісі, і щось тепле розлилось у грудях, наче ці спогади розтопили грудку льоду, зогріли воду і вона облила теплом своїм серце.
— З Довгого нема нікого серед вас? — спитав командир, не сподіваючись почути ствердну відповідь.
— Є,— почув він голос на правому флангу.
Дума швидко перейшов на правий фланг, глянув і застиг. Перед ним стояв той, про кого він тільки-но подумав так тепло і ніжно, стояв друг його дитинства, той самий директорів Микола, як тоді його називали, Микола, Гаєвський. Він стояв мовчки, винувато усміхаючись.
Іван одкрив було рота, щоб сказати якесь тепле слово, хотілось кинутись на шию другові, обняти його, поговорити про своє, дороге, розпитати про батьків, про рідне село, але опанував себе вчасно. Щоб не показати слабості перед товаришами, він голосно, щоб усі чули спитав:
— Офіцер? Микола потвердив.
— Виступіть уперед! Микола вийшов із строю.
— Розійтись на місця,— скомандував Дума полоненим.
І поки солдати, з похиленими головами, понурі, полізли на нари, він подався до дверей, наказавши Миколі йти за ним; своїм бійцям велів іти відпочивати. По* лонених наказав стерегти пильно.
"Оце таким став Іван,—думав Микола.—У нього в руках тепер моя доля, може, й життя".
Дума завів Миколу у невеличку сторожку біля складу, що стояла пусткою, відколи склад обернено в барак для полонених, і замкнув за собою двері.
— Сідай! — сказав, показуючи на лавку. Сам умостився напроти.
Микола покірно сів. Важко описати, що діялось в душі юнака. Досі він завжди почував вищість над своїм товаришем, не усвідомлюючи навіть, чому саме: чи тому, що батько його був учителем, директором школи, а батько Івана — простим селянином; чи того, що батько вчив Івана, що він, Микола, закінчив гімназію, а Іван тільки семінарію вчительську. І ось він сидить перед ним, як підсудний перед суддею, який може помилувати, а може засудити на смерть.
— Не думалось в таких умовах зустрітись? — почав Іван, пильно дивлячись в очі товаришеві.
— Не думалось і вві сні не снилось, — промовив Микола.
— Як же ти підняв руку на робітників, селян, на свій народ?
— Я руки не піднімав.
— А чого ж ти тут опинився?
— Так, але я не прийшов сюди добровільно. Мене мобілізували на боротьбу з поляками, і я пішов, а потім чомусь один наш курінь перекинули в Жмеринку, в розпорядження Петлюри.
— Ти знав, ідучи сюди, проти кого тебе посилають?
— Напевне не знав. Говорили про білих офіцерів, що пробиваються на Кубань, говорили про Махна.
— Так, так.
Іван похнюпився, розбираючись у цій невимовно складній ситуації.
— Ти знаєш, що ми петлюрівських офіцерів розстрілюємо? — спитав він несподівано.
— Догадуюсь,— відповів Микола.
Він сидів, дивився в обличчя товариша і не впізнавав його. Саме обличчя майже не змінилося: широкий некрасивий ніс з великими ніздрями, широкий лоб, карі очі без блиску, мужня нижня частина обличчя, велика голова — все таке, як було, і такий же він шепелявий, як у дитинстві. Незважаючи на дуже важке своє становище, Микола не міг не помітити Іванового хизування — рису, яку Микола помічав за ним змалку. Але не той він, цілком інший, і в чому різниця — важко сказати. В голові цієї не знайомої Миколі людини снуються якісь думки, в душі її борються обов'язок і дружба. Переважає, однак, почуття обов'язку: Іван Дума встає, відчиняє чомусь двері, немов хоче когось покликати, але під дверима нема нікого, надворі темно і тихо. Вертається і зачиняє за собою двері.
— Краще б ми не зустрічались, Миколо,— каже він, уникаючи погляду друга.— Я присягав нищити ворогів революції і Радянської влади.
— Що ж, ти й мене розстріляєш?
— Присягаючи, я не робив винятків.
— Ти що, жартуєш?
Які тут жарти? — шепелявить Іван.
Микола дивиться якийсь час на давнього товариша мовчки. Він приголомшений. Що зробило його таким інакшим, чужим?
— Не знав я,— каже він тихо,— що ти вже аж такий великий. І невже ти не знаєш мене?
— Колись знав, а тепер не знаю.
— Я такий, як був,— сказав Микола.— Ворогом ти не маєш підстав мене вважати.
— Тобто як? — здивувався Іван.— Тебе піймали із зброєю в руках?
— Це ще нічого не значить,— пояснив Микола.— Ти знаєш, як я прийшов сюди, як прийшли ті хлопці, що зараз у бараку? Ти так само прийшов би, коли б не втік своєчасно.
— Було б і тобі втікати.
— Чекай, я ще не скінчив. Ти добре знаєш, що раз уже людину включили в цю воєнну машину, з неї важко вирватись. Роль дезертира незавидна і небезпечна, це раз, а по-друге... — він продовжував м'якше,— перед нами, як і перед тобою колись, жеврів попереду вогник відродження нації, відродження країни...
— Якої? — перебив Іван.
— Як-то якої? Не розумію, чого ти хочеш?
— Буржуазної чи радянської?
Микола не знав зразу, що відповісти. Він подумав хвилину і сказав:
— Дозволь тобі пригадати: пам'ятаєш, як ми з тобою читали "Кобзаря" і мріяли про Україну? Ми тоді не розбирались, яка вона має бути. Ми мріял.и про власну рідну землю, бо від сусідів, що загарбали її і зневажали нас, їх дітей, життя не ставало.
— Ми тоді не розбирались. Тепер не ті часи,— буркнув Іван таким тоном, наче соромився своїх колишніх дитячих мрій.
(Продовження на наступній сторінці)