Чим ближче до містечка, тим частіше стискалось воно, неначе передчуваючи якесь лихо. В Смотричі він ніколи не бував, не знав його розташування. Думав обійти місто, але згадав про ріку, і ця думка відпала; довелось би обходити дуже далеко, а потім перепливати ріку. На це він не міг зважитись, бо ріка навесні розлилась і перепливати її в одежі було б важко, та й вода в таку пору надто холодна, можна було простудитись. Вирішив пройти через місто, якого ще не було видно, але близькість його відчувалась. Назустріч проїжджали селянські підводи і військові двоколки, переїжджали поодинці вершники не знаних Миколі військових петлюрівських частин. Всіх цих людей минав з тривогою в серці, але, на щастя, ніхто з них не розпитував його, куди йде і хто він.
Нарешті наблизився до лісу, який чорнів уже здалека. Вирішив йти краєм лісу, вздовж дороги, щоб не зустрічатись з людьми віч-на-віч, хто б вони не були.
У лісі було урочисто, тихо й прекрасно. Столітні дуби і ясені стояли непорушно, задивившись у безкраю блакить, позолочену призахідним сонцем. Вони росли вузькою смугою вздовж дороги, а далі стояв грабовий ліс з невеличкою домішкою берези і осики, характером насаджень цілком подібний до рідного Могильницького лісу, за яким ніколи не переставав тужити Микола. Дерева тільки починали брунькувати, а на землі з-поміж торішнього коричневого листя почала вже показуватись довга зелена трава, круглі листочки копитеня, цвіли вже сині проліски, білі анемони, рожеві черевички, фіалки, пахло грибницею і терпким дубовим листям.
Відійшовши з півкілометра, Микола сів на пеньок відпочити. Звідси чудово бачив, що діялось на дорозі. Довгий час не було видно на ній нікого. Микола вийняв з кишені шматок хліба, купленого в Дунаївцях, і почав їсти, коли почув тупіт багатьох ніг. Виглянув уперед і побачив військо. Воно наближалось досить швидко. Такого роду війська, як це, Микола ще не бачив. Бійці були одягнені у довгі, до колін, сірі киреї, взуті в черевики і обмотки, як колись взувались жовніри в австрійській армії, в картузах на зразок військових
головних уборів російської царської піхоти. Микола здогадався, що це були сірожупанники. Ішло їх майже з півбатальйону, можливо, в тому напрямку, з якого прийшов він сам, можливо, що й проти тих самих частин, що полонили його і його сотню.
"Що з нею діється,— промайнуло в голові, — яка доля спіткала її?"
Не шкодував, що розв'язався з військом, бо не любив воєнщини. Але чи назавжди? Не вірилось. На світі робилось таке, що й кінця не видно.
За півбатальйоном йшов невеличкий обоз, а за обозом в колясці їхало два офіцери в таких же сірих киреях, тільки з ременями через плече. Микола догадався, що це ремені до шабсль. З ними розмовляв, сидячи верхи на коні, третій офіцер з таким же ременем і шаблею при боці. Наговорившись, він поскакав уперед і зайняв місце на чолі колони.
"Слава богу, що я з ними не зустрівся",— подумав юнак, коли військо відійшло і гуркіт обозу затих.
Але сидіти довше не було сенсу, раніше чи пізніше треба йти. Він встав і поплентався в бік Смотрича. Невеличкий ліс скінчився. Перед Миколою лежала сіра долина, а на обрії місто. Микола швидко збіг з гори і опинився на залізничній колії, яку треба було перейти, йдучи до міста. Недалеко від переходу стояв броньовик і ешелон з військом, що від'їжджало на якийсь фронт. Не затримуючись і не оглядаючись, він перебіг залізничне полотно і опинився в місті.
Тут уже скрізь було видно різні військові частини, але на нього, як і в дорозі, ніхто не звертав уваги, незважаючи на те, що він був дуже помітний, бо носив дублений кожушок, в яких в цю теплу пору ніхто вже не ходив, штани військового крою і картуз військового зразка, хоч і без жодних відзнак. Вій уже думав, що проскочить місто, але на мості через ріку затримав його вартовий. Він спитав перепустку, якої у Миколи не було і не могло бути, спитав документи, але і документів не було, бо їх забрав ще у попівській хаті партизан, який взяв його там у полон. Вартовий звелів іти вперед і, наставивши рушницю, повів до будки біля моста, здав його іншому солдатові, а той відвів Миколу в штаб полка.
Штаб містився в приміщенні міської думи — старому будинку серед міста. Тут було шумно, гамірно, щоденна робота закінчувалась, з кімнат виходили офіцери, жінки офіцерів, зайняті в канцелярії штабу, сест-ри-жалібниці з червоними хрестиками на рукавах, і косинках, рядові солдати-вістові.
Йдучи мимо цих незнайомих, чужих людей, Микола почував себе гидко. Хто ж він властиво є? Від червоних він утік, ніби свої його заарештували і привели під конвоєм сюди. Що його чекає далі, він також не знає. Коли й пустять тут, то що скаже командування галицької армії за втрату сотні, за його власний полон? Хто повірить, що він утік з полону? А може, він прийшов зі шпигунськими намірами? Відомо, що червоні розстрілюють білих офіцерів. Тут, у цій почекальні перед кабінетом начальника штабу, він почував себе так, ніби у чужому, ворожому штабі перед допитом.
— Ідіть і скажіть начальнику, що я офіцер української галицької армії і мене безпідставно ніхто не має права тримати як заарештованого.
Солдат, що його караулив, не відізвався ні словом, наче не до нього були сказані ці слова.
— Ви чули, що я сказав?
Солдат злегка усміхнувся, але знов не відповів. Микола схопився, щоб іти самому, але солдат штиком загородив йому дорогу.
На шум відчинились двері, і в них став якийсь старшина. Він кивнув Миколі головою і запросив до себе. Солдатові наказав чекати.
Кімната, в яку ввійшов Микола, була досить велика. Тут стояло кілька робочих столів і під стіною, що проти дверей,— великий письмовий стіл, певне, начальника штабу. В кімнаті, крім чергового слідчого офіцера, що запросив Миколу, не було більше нікого.
— З ким маю честь? — спитав слідчий. Микола назвав себе.
— Розповідайте про себе,— попросив слідчий.
Микола розказав усе, що з ним трапилось, від виходу з Рахнів Лісових з завданням, яке дістав від свого командира куреня, аж до полону і втечі з нього, за винятком того, що втекти допоміг йому його шкільний товариш і друг дитинства Іван Дума.
Черговий слідчий офіцер слухав оповідання уважно, час від часу роблячи якісь нотатки на аркуші паперу, що лежав перед ним.
Це була людина літ тридцяти п'яти — сорока, з пре-
красним густим темно-каштановим волоссям, що в першу чергу впадало у вічі; його карі очі мали сонний вигляд, по блідому, втомленому обличчю можна було догадуватись, що він не виспався. Під час оповідання Миколи він курив, глибоко затягаючись димом.
— Яка частина взяла вас у полон? — спитав слідчий, коли Микола скінчив.
— Назви частини не знаю,— відповів Микола.— Це був, очевидно, партизанський загін. З вигляду це були робітники цукроварні.
На питання, скільки їх було, Микола теж не міг відповісти. Він сказав, що їх було чоловік тридцять, хоч фактично він їх бачив усього трьох, тобто тих, що застали його самого в попівській кухні. А хто брав у полон його сотню, він і не бачив. Сказати про те він не хотів, бо його становище було таке скандальне, що про нього соромно було говорити.
— Нас продали селяни того села, де ми зупинились на відпочинок,— сказав Микола.
— Так, так, симпатії селян на боці червоних,— сказав старшина,— про це ми знаємо. Сьогодні ми послали загін солдатів ліквідувати групу, що засіла в заводі, але чи справиться з завданням наша експедиція,—важко сказати. Симпатії селян явно не на нашім боці,— повторив він ніби про себе. — В таких умовах воювати важко.
— Чого ж хочуть селяни, коли можна спитати? — промовив Микола.
— Землі! Чого ж треба мужикові? Але про це не може бути мови, ніхто даром свого добра не віддасть. Одначе це не належить до нашої теми,— промовив він по хвилині.— Нам треба вияснити ваше особисте становище. Скажіть, будь ласка, з Кметем, вашим командиром куреня, ви вели коли-небудь розмови на політичні теми?
Микола задумався.
— Не пригадую,— сказав він.— Я знаю його дуже мало.
— А ви пригадайте.
— Раз єдиний, перед виступом із Жмеринки, я був у нього вдома в службових справах, але нічого такого, що б залишилось у пам'яті, ми не говорили.
— Ви знали, що він співчуває червоним? — спитав старшина.
— Не знав. Принаймні від нього не чув.
— Але говорили про це ваші товариші?
— Мало що можуть люди говорити! Доказів не було.
— Тоді, коли ви у нього були, він не говорив вам про свої плани? Пригадайте.
— Він говорив про якусь важливу ідею, яку він має в своїй голові,— пригадав Микола,— але що це була за ідея — не сказав, хоч я і допитувався.
— Бачите, пригадали,— сказав задоволено старшина.— Оце ми зараз і запишемо.
Микола стрепенувся. Ця заява старшини його неприємно вразила.
— Навіщо ж писати? — сказав він, шкодуючи, що непотрібно виказав те, чого можна було не говорити і що може пошкодити Кметеві.
— Навіщо писати? — перепитав старшина,— Як же ви хотіли? Ми не знаємо, хто ви і що ви... Тепер з вашого оповідання ми бачимо, що ви справді старшина галицької армії і з окремого куреня, що мав безпосереднє завдання охороняти головного отамана Петлюру. Чому вас вислали зі Жмеринки, тобто ваш курінь, а не вас особисто,— я не знаю. А того, що ви сказали про Кметя, про його ідею,— він наголосив останнє слово,— не жалкуйте, йому вже не пошкодить.
— Чому? — здивувався Микола.
(Продовження на наступній сторінці)