— Тиф...— закінчив Микола. Курінний задумався.
— Жах! — крикнув він раптом, вискакуючи з-за столу, неначе там, за столом, ховався цей жах.— Безглузда війна, братовбивча. Чого ми сюди прийшли? Чи на тактичні заняття? Я написав у штаб Начальної в Галичину, який стан і настрої панують у нашому курені, і просив негайно відкликати нас. Чекаю відповіді. Львів у руках поляків, а тут курінь дістав "почесне" завдання охороняти особу Петлюри. Тьху!
Курінний спіткнувся і, втративши рівновагу, сів на лаву. Він п'янів. Хвилину сидів, задивившись в одну точку, про щось думаючи.
— Налийте ще чарочку,— попросив несподівано. Микола встав, щоб задовольнити прохання командира.
— Не пошкодить вам?
— Ніщо мені не пошкодить.— Він узяв чарку з рук Миколи і випив до дна.— Ех, Гаєвський! — сказав по хвилині, ставлячи порожню чарку на стіл.— Якби ти знав, яка в мене ідея!
Він неприродно голосно і якось дико засміявся. Микола підвівся з місця.
— Чого дивишся? — спитав Кметь.— Думаєш, п'яний і скажу тобі свою ідею? Ні, брат! Іди спати! — закінчив він несподівано.
Микола вийшов, не розуміючи, що діється з Кме-тем.
"Чи він тільки п'яний, чи, може, збожеволів? І що за ідея стрілила йому в голову?"
Про те, що це була за ідея, Микола довідався далеко пізніше і при інших обставинах.
Коли б та ідея, про яку говорив п'яний Кметь, здійснилась, можливо, відбулись би зміни в цілій державі.
4
Микола вийшов від Кметя з важким тягарем на серці. Його турбувало пияцтво Кметя, яке не могло привести до добра.
Ішов він, задумавшись, і незчувся, як опинився проти понурого сірого будинку, де поміщалась катівня петлюрівська, як називали тут приміщення контррозвідки. Микола глянув на ряд заґратованих вікон на першому поверсі, і йому якось моторошно стало: "Кого там мучать зараз,— думав він,— за які провини тягнуть туди людей?"
Порівнявшись з воротами цього страшного будинку, від якого його відмежовувала тільки вузька брукована вулиця, побачив двох петлюрівських козаків у чорних киреях, які вели під конвоєм солдата у сірій шинелі, у високій зимовій солдатській шапці. Обличчя солдата Микола не розглядів, але ця шапка вмить з'явилась в його уяві в кількох ситуаціях: у бабиній кухні, на мітингу в Тернополі, коли вона, мов човник по каламутній воді, пропливла між солдатськими шапками до трибуни, то знов, коли нею махнули, прощаючись, на ліс-ничівці. І ось зараз. Та сама!
"Невже це він?" — захвилювався Микола.
Козаки вивели солдата на середину вулиці і повели на три кроки перед собою. Тепер Микола добре бачив Лебеденка, свого давнього друга, гостя і першого учителя політичної грамоти. Не було сумніву, що його заарештовано. Лице його було змарніле, аж чорне, вигляд понурий. Микола спалахнув. Йому захотілось зразу перестріляти обох чорношличників і визволити приятеля, але розсудливість перемогла. Так можна занапастити і Лебеденка, і себе. Пішов за ним слідом. Треба було дізнатись, куди ведуть в'язня.
Лебеденка привели до тюрми. Це була досить велика, хмура будівля, оперезана брудним сірим кам'яним муром, немов поясом з величезною залізною пряжкоюворотами. З боку воріт були для людського проходу двері з віконечком, що вели повз будку воротаря в подвір'я тюрми.
— Привели Лебеденка! — крикнув один з конвоїрів, стукаючи прикладом у ці двері.
Що відповів воротар, Микола не чув, але за кілька хвилин клацнув замок, заскрипіли іржаві завіси, і Лебеденко зник за дверима. Там почулись якісь голоси, видно, хтось забрав його і повів у камеру, бо скоро голоси вмовкли і запанувала тиша.
Судячи по тому, як легко впустили в'язня у тюрму і як відійшли конвоїри, можна було здогадатись, що його водили на допити вже не перший раз. Микола повернув назад і спішно подався до себе.
"Лебеденка треба виручити сьогодні, негайно, бо завтра вже може бути пізно,— думав він.— Завтра його вже можуть розстріляти".
Микола знав, як петлюрівці розправляються з комуністами, а ці два конвоїри в чорних киреях і шапках з чорними шликами видавались йому уособленням катів, здатних на найстрашніші злочини.
Всю дорогу до своєї квартири думав, як узятись до справи. Різні плани снувались в голові. Перше, що спало на думку, це взяти пару своїх вірних хлопців і відбити Лебеденка по дорозі, коли того поведуть на допит. Але при такому плані виникали майже непереборні труднощі: адже ніхто не знав, коли його поведуть на допит, крім того, без убивств не обійшлось би і хто зна, чи досягло б це мети. Цей варіант відпадав, але тут же з'явився другий: іти в контррозвідку, просити побачення і на побаченні передати другові браунінг. Та чи пустять в тюрму зі зброєю і чи випустять з контррозвідки, коли він з'явиться зі своїм проханням? "А може, піти в контррозвідку і сказати, що знаю Лебеденка, дати підписку?" — думав Микола. І сам розумів, що всі ці плани непридатні.
Додому вернув, коли вже вечоріло.
Михайло лежав на кушетці і підбирав якийсь мотив на гітарі.
— Де ти пропадав так довго? — спитав він, не міняючи пози.— У Кметя був? Розповідай, що довідався?
Микола сів біля приятеля і запалив цигарку.
— Був я у Кметя, звичайно, але не в нього забарився.
— Знайшов якусь дівчину?
— Яка там дівчина! — обурився Микола.— Тобі б тільки дівчата. Бувають на світі і серйозніші справи.
Він переповів усю розмову, яку мав з курінним, а потім сказав про те, в якому становищі бачив приятеля.
— Це той, що стояв колись у вас на квартирі, на початку війни? — спитав Михайло, коли Микола назвав прізвище друга.
— Той самий.
— І що ж ти надумав робити?
— Уся біда якраз в тому, що не знаю, що робити,— сказав Микола.— А виручити його мушу за всяку ціну"— додав він, встаючи.
— Навіть за ціну життя? — спитав, усміхаючись, Михайло.
— Навіть життя! — ствердив Микола.
— Звучить романтично.
— Не віриш? — сердився Микола.
— Що ж, коли хочеш, можу й повірити, але не розумію, за що така жертва з твого боку? Хто він, ким він тобі доводиться?
— Приятелем. Не досить тобі? — спалахнув Микола.— І ще прекрасною, дуже порядною й ідейною людиною, ось ким він мені доводиться. А ти питаєш, за що? Хіба доконче треба за щось?
— Ясно, що так,— не здавався Михайло.— Ти сам кажеш, що він порядна, ідейна людина. Коли б було інакше, ти за нього не розпинався б.
— Ну, знаєш, ми вже почали з іншої опери,— перервав Михайлове філософствування Микола.— Не для того я тобі про це сказав, щоб ти розводив філософію. Ти порадь, що робити, як визволити людину з біди.
Михайло задумався.
— Чорт знає, що робити. Зразу нічого й не придумаєш. Хіба що піти з сотнею солдатів, виламати двері тюрми, випустити всіх в'язнів,— сказав він і засміявся.
— Облиш дурні жарти,— обурився Микола.— Невже ми не доберемо реального способу визволити товариша?
— Чекай, а може, його й не слід визволяти?
— А то чому?
— Може, він ворог держави?
— Якої держави?
— Української, якої ж ще?
— Дай бог, щоб усі українці були такими, як він. Але ось що, давай не будемо відбігати від теми. Так легко можна зайти на манівці. Ти думай!..
— Еврика! — крикнув раптом Михайло. Микола насторожився.
— Ну, говори, не муч!
Михайло почав викладати свій план. Не було в ньому нічого оригінального і нічого переконливого. Він просто радив піти до Кметя, розповісти йому всю цю історію і в нього ж попросити допомоги. І ще одне: Кметь обов'язково знає когось із контррозвідки. Дуже можливо, що він знайде якийсь вихід.
Хоч план цей і здавався Миколі сумнівним, він вхопився за нього.
— Ніяково другий раз іти до людини, яка тебе мало що не вигнала з хати,— сказав він,— а проте піду. Не за себе ж іду просити.
— Іди, він, певне, вже протверезився.
— А може, ще гірше сп'янів? Побачу.
Микола вийшов. Надворі було вже поночі. В деяких вікнах світилось, і від того надворі здавалось ще темніше. Електростанція не працювала, бо робітники страйкували. Небо було захмарене, тільки в його західній частині жевріла ще тонесенька рожева смужка — прощальний поцілунок останнього промінчика сонця. Микола пішов у той бік, де рожевіла смужка. Кметь мешкав у західній частині міста.
Господаря застав удома. Він тільки-но прокинувся після пообіднього сну і вмивався на порозі, зливаючи собі на руки з кухлика. Відро стояло поруч, і з нього він черпав кухликом воду.
— Злити на руки? — спитав замість привітання Микола.
— Гаєвський! — крикнув весело Кметь.— Дуже радий вас бачити, я уже скінчив умиватись. Оце зараз ще кухлик води на голову, і все. Добре, що прийшли. Я уже було зажурився, думав, що, може, образились. Не образились, ні?
— Та ні, не було за що, тим більше, що біля вас стояла вже майже порожня пляшка,— сказав жартома Микола.
— Ну й добре, зараз ідемо в хату.
Кметь вилив на голову кухлик води і почав швидко витиратись. Він був тепер далеко бадьоріший і веселіший, ніж удень.
Увійшли в кімнату, і тут Микола розповів, чого прийшов.
(Продовження на наступній сторінці)