Недалеко від кухні, на двох пеньках, сиділи два старі солдати — земляки. Це були вже літні люди. Один з них був колишній побережник Байраковський зі Зне-сіння, а другий простий малоземельний селянин з того ж села Осінчук. Курили і розмовляли. Згадув.али старі мирні часи, своїх рідних, знайомих, рідні хати, за якими дуже тужили. Наговорившись про своє домашнє, заговорили про політику.
— Що воно, куме, за диктатор? Що таке слово означає? — спитав Осінчук.
Байраковський вичекав хвилину, послинив цигарку, що розклеювалась, і, затягнувшися димом, сказав:
— Це такий чоловік, якому дано безграничну владу. Це я не від себе вам кажу, таке пояснення дав мені наш чотар.
— І вбити може такий диктатор? —— спитав недовірливо Осінчук.
— Ще питаєте! Захоче — і вб'є. Ні мене, ні вас питати не буде.
— То так, як в Росії був цар, що мав таку власть?
— Подібне до того. Осінчук задумався.
— Чого ж то так,— спитав він по хвилині,— там царя скинули, а в нас ніби такого поставили?
— Треба буде спитати чотаря. Не можу вам на це мудро відповісти.
На позиції бухали раз у раз гармати, десь цілком близько чути було вибухи снарядів. За кожним пострілом з гармати, за кожним вибухом молоді солдати, що перший раз ішли на позицію, піднімали голови і тривожно поглядали в той бік, звідки линули страшні звуки.
— Чомусь тільки його гармати б'ють, а наших не чути,— заговорив молодий білявий солдатик з Миколиної сотні, що з видимою тривогою прислухався до зловісних звуків.
— Били б і наші, та не мають чим,—пояснив другий, видно, старший, що лежав головою на порожньому рюкзаку, накрившись від дощу шинелею.
— Дядьку, а тота куля від гармати, якби у ліс потрапила, вона могла б зламати дуба? — спитав той же солдатик, задоволений, що відповіли на його перше питання.
— Вона не по дубах б'є, а по людях,— відповів той же голос.
Молодий солдатик замислився. Ця відповідь його не втішила.
— Ти здалека? — спитав раптом солдат, накритий шинелею.
— Я з Курович,— відповів солдатик, пожвавившись.— Ви, може, знаєте наше село?
— Земляк, значить, — почулось з-під шинелі.
— Звідки, дядю? — зрадів юнак.
— Сусід.
— Ой, звідки, дядю, скажіть! — просив молодий нетерпляче.
— З Глинян. Чув про таке?
— Я ж там був, то близько від нас!
— Знаю, що близько. Що ж будеш робити? Твоє село вже під поляками.
Хлопець засумував.
— Може, відіб'ємо,— промовив по хвилині. Солдат під шинелею не відповів.
— Дядю, я буду вас триматись, добре? Солдат під шинелею мовчав.
— Боже! — зітхнув важко солдатик. Страшна безнадійність закралась в його душу.
У ліс в'їхали дві санітарні повозки з фельдшером і санітарами. Гуркіт повозок розбудив солдата, що вже задрімав був під шинелею.
— Хто це приїхав? — спитав молодий солдатик, радий, що його земляк прокинувся. Йому доконче хотілось говорити, бо тоді не було так страшно.
— Хто приїхав, питаєш? Помічники смерті,— сказав старий солдат.
— Ой, не говоріть такого! — злякався юнак. Він тривожно поглянув на червоні хрести на рукавах санітарів, і йому здалось, що це кров на їх білих пов'язках. Страх опановував його щораз владніше.
По обіді виглянуло сонце. Заблищало на деревах листя, обмите водяним пилом, що сипав з неба від досвітку, защебетали пташки всіма голосами, щоб надолужити за цілоденну мовчанку: дятел строчив десь на сухій гіллячці, мов з кулемета, в глибині лісу кувала зозуля. На серці ставало трохи легше.
"Зозуля вхопила вже зерна ячменю,— подумав молодий солдатик,— бо нерівно кує, по три рази, замість по два".
У селах є повір'я, що зозуля доти кує, доки не покуштує ячменю, який починає колоситись, і тоді перестає кувати, але поки цілком перестане — збивається з темпу: замість "ку-ку", кричить "ку-ку-ку".
"Скоро жнива,— задумався юнак.— Хто буде косити?"
Батька його вбили на австрійській, він один удома чоловік, і ось зараз він чекає своєї черги, далеко від рідного села, яке зайняв ворог. У серце знов закрався жаль за втраченою волею і страх.
"Втекти,— прийшло раптом па гадку,— втекти за всяку ціну, зараз, поки в лісі".
Він глянув у глиб лісу, що тягнувся, видно, далеко, вбік від позиції, де час від часу бухали постріли гармат. Встав, оглянувся і, відійшовши кілька кроків, сховався за дуба.
— Ти куди? — почув раптом голос булавного.
— Я нічого, дядечку.
— Гляди, не пробуй утікати, куля тебе дожене, не втечеш.
— А я хіба що?
— Знаю що.
Юнак вернув на своє місце.
Гаєвського покликали до курінного.
Владика розташувався осторонь від куреня, під кроною старого дуба. Вістові розстелили йому на землі невеличкий килим, реквізований в Зборові, над ним розп'яли на чотирьох жердинах палатку.
Разом з Гаєвським прийшли командири двох інших сотень, чотарі Онофер і Чорномаз.
— Сідайте, панове,— запропонував курінний. Офіцери посідали на килим.
— Я запросив вас, щоб розказати про наші деякі завдання,—почав Владика.—Як звечоріє, рушимо далі, з таким розрахунком, щоб уночі зайняти окопи, з яких удосвіта поведем наступ на перший ряд окопів противника. Такий наказ командира корпусу. Новий начальний вождь, генерал Греков, береться до діла,— додав Владика.
— Пізно, — буркнув Онофер.
— Не його провина, що покликали так пізно.
— Але й не наша, коли програємо війну,— вставив Онофер.
— Цікаво, чи всі ці переміни в уряді, оця диктатура, чи поможуть вони що? — запитав Гаєвський.
— Як мертвому кадило,— пробурчав понурий Онофер.
На його відповідь ніхто не реагував.
— Мене цікавить не те, що вас, Гаєвський,— знов заговорив Онофер.— Мене цікавить, хто призначив Петрушевича диктатором над народом?
— Певне, уряд,— висловив здогад Гаєвський.
— А уряд хто вибирав?
— Цьою я не знаю.
— Отож-бо і є. Колись на посла до парламенту були передвиборчі кампанії, потім вибори, а тут, прошу, призначили!.. Хто, що і, головне,— за що? За які заслуги? Чим проявив себе такий провінціальний адвокат, що йому дано таку владу?
— Панове, я думаю, що ми не будемо дискутувати більше з приводу цього питання,— промовив Владика.— Ми — солдати і маємо честь боронити нашу вітчизну. Хтось мусить нами керувати.
— Хоч би вже Грекова назначили тим диктатором, бойового генерала, а то меценаса *. Я б йому!..
Присмерком сотні рушили в похід. Попереду — сотня Онофера, далі — Чорномаза, в ар'єргарді — Миколи. Солдатам заборонено було курити і говорити. Йшли тихо, тільки сухе гілляччя хрустіло під ногами та шелестіло торішнє листя. Раптом у першій сотні пролунав несамовитий крик. Сотні, мов по команді, стали.
— Ой-ой-ой!..— заверещав диким голосом чоловік.
Слідом за цим почулись удари кия по чомусь м'якому. Солдати здогадались, що це Онофер бив солдата. Від крику солдата і побоїв озвірілого офіцера в другій сотні молодий солдат упав в припадку епілепсії. Його тримали товариші, але не могли втримати, він, запінившись, бився головою об землю, кидався усім тілом.
Меценас — меценат — так називали в Галичині адвоката.
— Санітара! — кричав Чорномаз.
Але санітари були ще далеко. Вони поволі запрягали коні, бо їм було наказано виїхати через півгодини за куренем. Там же, при курені, залишився і Владика, який мав верхи наздогнати колону. Почувши якусь метушню і крики, прилетів конем до сотні Гаєвського.
— В чому справа? —— спитав.
— Не знаю нічого, їдьте до першої сотні,— сказав Микола.
Курінний поскакав уперед, але поки доїхав до місця події, сотня уже марширувала далі, за нею машинально рушила друга і третя. Причиною замішання були трупи кількох солдатів, що лежали при дорозі. Від них плив важкий запах тління, гидкий, солодкавий, нудотний, і по ньому тільки пізнали люди, що десь лежать мертві, бо в сутінках їх ледве видно було. Першим побачив убитого молодий солдат Оноферової сотні і з жаху почав утікати, але, утікаючи, спіткнувся об другий труп і упав, заверещавши не своїм голосом. Тут його наздогнав сам Онофер і жорстоко побив палицею. Вістка про вбитих і усю цю подію вмить розійшлась по сотнях. Порівнявшись з убитими, одні знімали шапки і хрестились, другі відвертались. Молодий солдатик з Курович тулився до земляка з Глинян і белькотав щось, нижня щелепа в нього дрібно тремтіла. Повз мертвих люди проходили швидко і мовчки.
—• Дядю, за що їх побили? — спитав якийсь молодий голос. В темряві, що вже густо вкрила землю, важко було розібрати, хто говорив.
— Дурне питання,— буркнув хтось.
— Завтра, може, й мене так? — говорив далі той же молодий голос.
— Чого завтра? Може, й сьогодні,— промовив другий.— Що тебе чекає, того не минути. Ти б от краще не думав, не думай, іди собі і пригадуй щось веселе, гарне, бо як почнеш думати, то побіжиш так, як он той з першої сотні, що на трупа впав.
(Продовження на наступній сторінці)