Микола незчувся, коли заснув. Йому приснився ліс Могильницький, приснилось любиме узлісся, рогачка, що закриває в'їзд до лісу,— улюблене місце прогулянок в дитинстві, широкий рів, наповнений водою, а за ним широке рівне поле, якому краю не видно. А на цьому полі стоїть понурий, божевільний пан Смяловський з грабовою гудзуватою палицею в руці. Очі в нього злі, колючі, ніс синій, з-під картуза вилазить брудно-сіре волосся. Він тиче палицею в простори і кричить: "Моє єст!"
Микола прокидається. Над ним стоїть булавний старший десятник Захарчук і доповідає, що курінь готовий до походу.
— Котра ж це година? — питає, піднімаючи голову, Микола.
Захарчук дивиться на годинник.
— Друга. Збирається на дощ, треба засухо дістатись до місця.
— Гаразд, ідіть, я зараз.
Микола встає. Голова важка, мов олов'яна, в роті — як після пиятики, по всьому тілі втома, гірша ніж до сну. Виливає на голову кухоль води, і це допомагає. Через десять хвилин він уже перед куренем. Його сотня готова до походу.
— Відпочили, хлопці?
Кілька голосів неохоче відповідає, і всі по-різному: хто відпочив, хто ні, хто ще спав би.
Чути команду курінного, і курінь рушив. Довкола, скільки око сягне, лежали безмежні рівні простори. Сонце пекло немилосердно. Над полями тремтіло гаряче повітря і піднімалось хвильками вгору. Тут і там жовтіли вже жита, золотились пшениці, стигли ячмені, вівса, в синяві небес, що на заході набирали фіолетових кольорів, літали по великому колу два яструби. На полях було тихо, навіть птахи замовкли. Тільки польові коники сюрчали на всі заставки.
Солдати йшли мовчки. Важкими їм здавались невеличкі рюкзаки за плечима. З-під ременів піт пробивався крізь суконні блузи назовні, і ті місця темніли на їх синявому тлі. Важкими були рушниці, нагріті сонцем, патронташі на животах. Бронзові від загару лиця солдатів блищали. По лицях струмками стікав піт, як вода із солом'яних стріх після дощу. Раптом із заходу подув легенький вітерець. Солдати, мов по команді, оглянулись у той бік. Із-за обрію, немов гігантське ковадло, випливала чорно-синя хмара. Вона росла, набухала на
очах. Вітер дужчав, ковадло втрачало свої форми, пливло, розливалось в непроглядну олов'яно-сіру масу і враз заступило сонце. Світ потемнів, померк, над землею нависла гроза. Дорогою, мов песики-пустуни, побігли вітри. Вони, граючись, здували з неї пил, солому, дрібний бур'янець, намагались скрутити з цього матеріалу мотузку: вони крутили його, вертіли, підіймали вгору, але мотузка рвалась і падала в збіжжя, а вітри бігли далі, збирали новий матеріал і так, біжачи, грались у придорожній пилюці.
Але ось прилетів буряний вітер. Подув — і зашуміло, захвилювалось жовто-зелене море. Угорі грізно заревло, заклекотіло,— два одвічні вороги, вогонь і вода, засварилися між собою. І раптом розірвалась хмара, вирвався з неї вогонь і сліпучим снопом вдарив в кам'яний хрест придорожній на старій високій могилі. Слідом за вогнем заревли батареї небесні, а на землю полила нищівна злива. В одну мить люди промокли до нитки. Не допомогли гумові плащі офіцерам, не допомогли брезенти на возах. Дорогою текли потоки, в долинах поробились озерця, а з неба падали все нові маси води.
Однако злива тривала недовго, не більше як півгодини. Буря вщухла. Затихли громи, кудись поділись хмари, засиніло небо, і на його тлі, вже ближче до заходу, заграло знов умите радісне сонце. Щасливо посміхнулась земля. Вона послала вгору тисячу жайворонків дякувати сонцю за його благодать, за воду.
14
Курінь розділився на дві частини. Одна сотня з Владикою і Чорномазом пішла в село Романівку, сотня Гаєвського залягла в рові вздовж дороги, що йшла попри село Пантелиху, в якому вона вчора посушилась і переночувала. Стодола крайньої садиби за селом виходила одною стіною і причілком на саму дорогу. На горищі тієї стодоли, продерши дірку в стрісі, Микола влаштував собі спостережний пункт. Перед очима простягався безмежний, рівний, як стіл, оповитий синім серпанком степ. По вчорашній купелі він спав ще тривожним передранковим сном. Але раптом на сході із-за обрію бризнуло в небі розплавленим металом, забив золотий фонтан, а за ним виглянуло сонце. Чудове, ласкаве, умите, глянуло степові в очі, і степ прокинувся, скинув свої шати; защебетали дрібні співочі пташки дзвінкими голосами, застрекотали польові коники, на болотце поважно опустився чорногуз і пішов по мокрій траві, високо піднімаючи ноги, пильно поглядаючи на всі боки. При його появі піднімались з криком кулики, кружляли над ним, пищали, відводили ворога від своїх гнізд, де ще сиділи маленькі писклята. Але цей великий німий птах не звертав уваги на розпач маленьких матерів. Він ішов правом сильного, і де попадалась здобич, хапав її своїм довгим дзьобом і ковтав, підносячи високо вгору голову.
Микола задивився на сумну дію цієї драми, що розігралась на сцені невеличкого болотця, і забув на хвилину, де він і що з ним робиться. Він любив природу. Ще маленьким він з братом не раз годинами сидів, стежачи за життям і працею мурашок, підглядав, як синиці очищають яблуні від паразитів, проводжав поглядом зграї ворон, ключі журавлів і гусей навесні і восени, під час прильоту і відльоту; він любив трави і квіти, ліси і гори, любив степи — пахучі улітку і білі, холодні взимку. В полі чи в лісі він любив бути сам. Були хвилини, що його дратував людський голос, почутий у лісі. Він любив чути у лісі голос солов'я, зозулі, крик сойки чи ворони, квиління яструба, стук дятла, воркування горлиці, рокотання зеленої жаби на галузці дуба. У лісі він розмовляв тихо, пошепки, як у святині; у лісі, як і серед поля, серед степу, він виразно почував себе сином, часткою чудесної природи-матері.
Зараз, милуючись чудовим літнім ранком, чарами степу, він подумав, що за годину, а може, й за мить, осквернять груди степу чорні вибухи снарядів, зранять їх глибокими вирвами, по житах і золотих пшеницях пройдуть колеса гармат, залишаючи по собі глибокі колії, по болотцю промарширують чоботи ворожих солдатів, потопчуть гнізда пташині, і не поможе писк куличків, не відведуть вони своїми хитрощами ворогів від своїх маленьких домівок. А люди? — здригнувся Микола.— Що діється зараз в душі кожного його солдата? Про що думає кожен з них, сидячи у вогкому окопі? Чи думає про батька-неньку, чи про кохану, чи молиться, щоб лиха доля його минула? Навіщо ця війна? — питає він себе вже котрий раз. Пани її видумали, багачі, загарбники — він знає. І те він знає, що не вони
воюють, а шлють на війну отих бідних, сірих Іванів безземельних, а ці гинуть за те, щоб тим було вільніше панувати на широких землях. Згадується смерть солдатика з Курович — єдиного годувальника своєї осиротілої родини. Мати не знає ще... Що буде, як довідається? Згадав і свою матір, усю родину, з якою чи доведеться ще побачитись, і, раптом заслонивши їх, вийшла наперед Поля. Чи зла, чи добра доля підіслала її? Чи закінчена її роль в його житті?..
— Пане чотар! — кричить хтось знизу. " Микола прокидається від своїх дум, а може, й від
сну.
— Чи ви заснули? — питає той же голос. Микола впізнає булавного Захарчука.
— Розвідку бачите? — питає булавиий.
Микола витріщив очі. Йому робиться /уиию. Він міг знов проґавити ворога. Це був би жах.
— Бачу,— каже він.— Бачу! Степом іде невеличкий кінний роз'їзд.
— Біжіть, приготуйте сотню, перевірте кулемети, пішліть сюди, на моє місце, зв'язкового, я зійду і буду керувати боєм.
Микола вже цілком тверезий від мрій і сну, радий, що булавний не помітив його промаху. Не відриваючи від очей бінокля, він стежить за роз'їздом. Кавалеристів він бачить дуже ясно, їх десять, він розрізняє вже й лиця вершників: всі вони молоді, веселі, певні своєї перемоги.
"Чи міг би я оце, націлившись, убити будь-котрого з них? — думає Микола.— У кожного з них мати, сестра, наречена, а то й жінка, маленька дитина... І день такий чудовий. Як же убивати в такий день? Та й за що? В чому вина цього кінного розвідника, що його посадили на коня і умовили, що він їде на святе діло? І цей обманутий польський селянин зі Східної Галичини, що прожив життя поруч з українцями і все життя, як і його батько, і дід, говорив українською мовою, і той гураль з-під Закопаного, що і поляків називав ляхами, а українця й зроду не бачив?.. Але ж вони знищили нашу армію,— бунтується совість Миколи, — вони вбили юнака з Курович і третину сотні, коли впіймають — не помилують і мене..." І з цими думками зіскакує з горища і на бігу кричить:
— Вогонь по кінноті!
Вершники панічно повертають коней назад, але в спини їм гримлять постріли, і вони один за одним падають. Вириваються наперед два і втікають, охоплені страхом. А вісім залишилось. Хто впав, тримаючи коня за поводи, і кінь став над ним, сумно опустивши голову; хто разом з конем повалився на землю; один кінь шкутильгав з простреленою ногою.
Два солдати попросились побігти до побитих.
— Грабувати? — спитав Микола.
— Та ні, але чоботи якби добрі, треба б узяти, бо самому нема в чому ходити.
Гаєвський подумав і відпустив.
Попросилось ще три — відпустив і тих, але дав їм командиром Захарчука.
— Заберіть рушниці, патрони і приведіть коня. Поранених, коли є, заберіть, коней поранених пристрелити. На всю операцію даю десять хвилин.
Солдати побігли, побіг і булавний.
Через кілька хвилин почув постріли: послані солдати пристрілювали тварин і, як пізніше довідався Микола, пристрелили і двох ворожих розвідників.
(Продовження на наступній сторінці)