Солдати принесли вісім рушниць і стільки ж патронташів з патронами. Рушниці і патрони були австрійські, отже, озброєння обох ворожих військ виявилось однакове. Кінь був гарний, але зморений і голодний.
Микола погладив його шию.
Кінь зітхнув і почав скубати траву.
Через півгодини показався більший кавалерійський загін, близько півескадрону. По ньому було відкрито вогонь з двох кулеметів і півсотні рушниць. Загін повернув назад, на цей раз без втрат,— віддаль була велика.
— Прощупують нас,— сказав Захарчук.
— Вони нам зараз дадуть чосу, почекайте ще кілька хвилин.
Не встиг Микола докінчити фразу, як з того боку, куди зникла розвідка, бухнула гармата. Снаряд упав за кілька десятків метрів від позиції. Другий снаряд вирвав половину стіни в стодолі, де був спостережний пункт. Переляканий спостережник доповів, що йдуть цілі колони. Микола глянув у бінокль і побачив, що весь степ заворушився. Це була армія Галлера. Триматись далі на цій позиції з невеличкою кількістю людей після того, як зв'язок з другою сотнею був втрачений, не було рації. Микола наказав сотні організовано відступати. Перед ним лежало село Пантелиха, за нею село Могильниця, а далі — Могильницький ліс Проте, щоб добігти до лісу, треба було зробити принаймні десять кілометрів. Не встигла сотня перейти село, як на її окопи спрямовано вогонь двох батарей. Канонада тривала з півгодини. За той час треба було пробігти віддаль між двома селами, бо таку жменьку людей на відкритому полі міг легко порубати ескадрон кавалерії. Микола спершу тягнув за собою коня, але той раз у раз щипав траву. Його треба було тягнути за собою. Отже, сів верхи. Командування сотнею передав Захарчуку і велів йому іти в обхід села, польовими дорогами, навпростець до лісу, а сам погнав конем у село дізнатись, що там діється.
Коли в'їжджати в село Могильницю з боку Панте-лихи, обов'язково треба минути церкву, що височить на горбку своїми банями і хрестами, і школу, що стоїть трохи нижче, але майже поруч із церквою. В школі можна було одержати найкращі інформації щодо руху ворожих військ, і тому Микола завернув на шкільне подвір'я. Була ще й друга причина, чому він завернув до школи: учителем у ній був його рідний дядько, один із чотирьох братів його матері, і з ним та його родиною хотілось попрощатись. Побачивши його через вікно, вся дядькова родина вибігла назустріч. Всі були стривожені. Перш за все ніхто його у такий час не сподівався, а друге — ворог був уже в другому кінці села — улани шастали по хатах.
— Звідки ти? — питала тітка.— Ми чули канонаду і не уявляли, що гармати били по тобі.
— По мені і по моїй сотні.
— Куди ж ти зараз?
— Зараз у ліс, а лісом далі на схід.
— Боже ж мій,— бідкається тітка,— кавалерія уже в селі, в долинці, за рікою, ти не встигнеш проскочити й до лісу.
— Втечу,— каже вперто Микола.
Він нашвидку прощається, не злазячи з коня, бо нема часу, через шкільний сад, через чужі городи летить за село і бачить вдалині вже свою сотню.
"Який чудовий дядько цей Захарчук",— думає Микола.
— Як ви швидко обійшли село,— каже він, порівнявшись із сотнею.
— Почули, що кінна розвідка в селі, і не затримувались, хоч люди голодні.
— Поїсти ми зможемо аж за лісом. У ліс вони сьогодні не підуть, а пей шматок дороги до лісу треба пройти якомога швидше і не купою, як ми йдемо, а цепом. Сотня, в цеп! — крикнув Микола.
Сотня розсипалась в цеп.
— В напрямі лісу, марш! — скомандував він, і сотня пішла з рушницями напоготові по людських житах, пшеницях і загубилась в них.
Залишаючи село, Микола не забув оглянутись на хату старого дядька Осипа, що голубів дресирував. З неї тільки димар було видно. Оглянувся на хату, в якій жила мати Оксани і сама вона до заміжжя, згадав, як він проводжав її сюди не раз пахучими весняними вечорами, глянув на дорогу, якою вона не раз ходила на побачення до лісу. І в куточку серця, де була захована назавжди пам'ять першого кохання, щось тихенько занило, але на мичь, бо не пора була роздумувати,— ворог насідав на п'яти. Його поки що не було видно, можливо, що пішов уже в обхід.
Сотня йшла мовчки, спокійно. Микола їхав дорогою поруч з булавним, розмовляючи. Він уже пожалкував, що розсипав сотню в цеп,— вона топтала поля, — хотів було уже скомандувати збиратись на дорозі, коли з села, десь від крайньої хати, зацокотів кулемет. Сотня як ішла, так і лягла без команди. Гаєвський зупинив коня, а над його головою просвистів рій куль. Падаючи з коня, Микола помітив чотирьох кінних з ручними кулеметами, вони розрядили в нього чотири магазини, але не вцілили.
— Кіннота ззаду! — крикнув Микола.
З цепу посипались окремі постріли, кавалеристи спішились.
— Вас не поранили? — спитав Захарчук.
— Поки що ні, але коли не втечемо — вб'ють.
До лісу залишалось двісті-триста метрів. Микола і булавний ішли зігнувшись, так що за житами їх не видно було. Коня Микола тягнув за собою, але кінь був дуже голодний, щораз ставав пастись, тягнути його стало важко, і Микола пустив повід. Кінь увійшов у збіжжя і почав спокійно пастись. Улани, думаючи, що вершник убитий — інакше не покинув би коня,— перестали звертати увагу на дорогу.
Заспокоєний, що не чути посвисту куль над головою, булавний встав на весь зріст, оглянувся, але в той же час кулеметна черга кинула і його на землю. Микола оглянувся, йому видалось, що булавний убитий. Охоплений жахом, повз далі. Сонце палило немилосердно. Після вчорашньої зливи земля парувала, було душно і парко, як у лазні. Повзти далі не стало сили, серце билось, розпирало груди, піт лив струмками, перед очима попливли золоті кружальця, в грудях хрипіло. Полежав хвилину непорушно, втягнув у груди повітря і знов поповз. Аж ось нарешті долинка, а за п'ятдесят кроків ліс, улюблений ліс, в якому відоме кожне дерево; он і рогачка, і ялинник, де він не раз виглядав лиса, он балочка, де убив вальдшнепа на тязі. Все це рідне, близьке, під боком, а дійти до нього не дають вороги.
Микола знов зупиняється. Стрілянина припинилась. "Улани під'їжджають, певне, ближче,— думає він,— якщо не втечу,— під'їдуть і зарубають на порозі дому, зарубають напевно, помстяться за побитих товаришів".
Спонуканий невідомою силою, він зривається на ноги і біжить щодуху до лісу. Добіг і падає на викіп, бо перелізти його вже не може. Вся енергія вичерпана остаточно. "Тепер уб'ють,—думає він,—неможливо, щоб не помітили. Улани йдуть слідом, вони вже винищили або в полон забрали всю сотню, бо не чути ні одного пострілу". Він знає, що, лежачи на викопі, який оточує ліс, являє собою добру мішень, в яку не потрапити неможливо, отже, смерть неминуча. Він припадає грудьми і головою до викопу. Може, в траві не помітять. Але, наче у відповідь на цю думку, заграв ворожий кулемет, і кулі захлюпотіли у воді, що зібралась від учорашнього дощу в рові. Кулі б'ють коло самих ніг. Досить підняти рило кулемета на один міліметр угору, і вони переріжуть його навпіл.
"Невже уб'ють? Отут, у рідному лісі, на порозі дому, де завжди, щодня чекає мати? Не може бути".
Неймовірним зусиллям він схоплюється і перескакує викіп. Зразу сили прибуло. Навдзогін йому б'є кулемет, але тепер він більше не страшний. Кулі просви-стіли в листі дубів, і все затихло. Микола оглянувся — чотири вершники повернули назад в село. Від його сотні пролунало кілька пострілів. Значить, ще дехто залишився. "Слава богу, зараз вони зійдуться в лісі". Микола пішов по знайомій стежці. Вона була вогка, де-не-де стояли ще калюжі води. Він згадав, як недавно ще бігав по цій стежці босоніж; як тоді приємно було, як щасливо. Додому залишалось усього сто — сто п'ятдесят метрів. І він біжить. Страх перед смертю, що відібрав був сили, відійшов на деякий час, і сили повернулись. Микола біжить. Ось уже рідшає ліс, от уже видно знайому цямровану криницю з грубим валом і величезним дерев'яним колесом, з ручками для двох пар рук, бо одна людина не витягне важке, оковане залізом відро. Ось і корито для поїння коней і корів. Не раз він, маленький, їздив сюди верхи поїти коней, і яка це була приємніоь! Уже видно будинок Смяловського. Микола пригадує, що пан уже давно в могилі, а його Ванда — жінка другого.
"Який несподіваний кінець цього панка",— думає Микола.
Пройшовши тихо повз зачинені наглухо двері порожнього будинку, Микола швидко минув грушу, другу, великий кам'яний сонячний годинник на мурованій тумбі. Нарешті ганок. На ґанку вся сім'я. Крик здивування і радості.
— Миколю, сину мій! — кричить мати і біжить обнімати сина. Підходить батько, усміхається своєю доброю, ласкавою усмішкою, дід, бабуня, сестра, брат. Він переходить з одних обіймів у другі. Питають, звідки він, що з ним трапилось.
Бабуня побігла готувати їжу, а він сів на ґанку і не може говорити, почуває, що він уже чужий тут, що війна забрала у нього право жити в цій хаті і любити цих безмежно дорогих йому людей, що він тільки гість і на дуже короткий час.
— Розповідай же, що з тобою?
Коротко він розповів про події останніх днів.
— А де ж твої люди, твоє військо? — питає дід.— Ти, чей же, командуєш якоюсь частиною?
Микола каже, що з Пантелихи вивів ще сорок п'ять людей, а скільки залишилось зараз, не може знати.
(Продовження на наступній сторінці)