— Йшли вони цепом з села до лісу, фельдфебеля, здається, вбила куля на горбку зараз за лісом, по рештках сотні стріляло кілька кулеметів, скільки людей залишилось з неї — не знаю, очевидно, чоловік п'ять-шість.
— Куди ж ти, сину, тепер? — питає крізь сльози мати.
— У світ широкий, мамо. Пам'ятаєш, як мені маленькому співала? "Сини мої, гайдамаки, світ широкий, воля, ідіть, сини, погуляйте, пошукайте долі!" Пам'ятаєш, матусю? От тепер я іду у той світ широкий, іду на Україну. Чи знайду долю, чи загину — не знаю, але я мушу йти.
— Залишайся, сину,— просила мати.
— Ні, залишитись не можу.
— Спочатку сховаємо, а потім перебудеться якось усе, уляжеться, і разом будемо...
— Ні, мамусю, мій шлях — туди. Тут не залишусь. Він глянув на заплакані очі матері, і серце стиснулось від болю.
— Не плачте, мамо, все буде гаразд, я до своїх іду, не до чужих.
Батьки видивились на сина.
— До своїх? — перепитав батько.— Кого ж ти вважаєш за свого? Таж на Україні, куди збираєшся іти, ще не вщухли бої. Воюють білі генерали, Петлюра, червоні, там ще три різні, ворожі між собою влади. До якої пристанеш, з якого табору тебе виглядати?
Микола не чекав такого питання від батька. Увесь час вважав його аполітичним, лояльним, як тато сам любив називатись, і раптом таке несподіване питання.
— Ви, татуню, як бачу, почали розбиратись в політиці,— пожартував Микола.— Політика сама вас захлеснула, хотіли ви того чи ні. Пам'ятаєте Лебеденка, він це колись не раз пророкував.
— Пам'ятаю, сину,— промовив сумно старий учитель.—-У наш час, видно, не можна стояти осторонь від неї, як і від життя, треба йти з ним або проти нього. Так з ким ти, до якої влади лежить твоє серце?
Микола усміхнувся.
— Я певний, що самі знаєте, куди клониться моя душа, а тільки хочете переконатись, мати певність, що не помилялись. Я піду, тату, з тими, перед якими ясна дорога, перед якими майбутнє. Уроки Лебеденка, а потім Івана Думи, хоч і жорстокі, не пішли намарне. А потім життя на практиці показало вірний шлях. Цілий рік я барахтався в липкій грязі, в багні нашого галицького так званого уряду. Ці випадкові люди бавились у міністрів, у війну, бавились, а люди гинули, не нарочито, як кажуть діти, а справді гинули від куль і тифу. Ось у мене в сотні іце вранці було сорок п'ять бійців, а зараз уже, може, нема ні одного. Я сам не знаю, яким чудом врятувався.
Родина слухала, тривожно затаївши подих, сповідь хлопця.
— Так ти до червоних? — уточнив батько, коли син замовк.
— Так, тату, до червоних. За ці слова моє начальство вчора ще розстріляло б, а сьогодні воно вже ні про що не дбає, тільки б урятувати власну шкуру.
— Так, так,— похитав головою батько.— Куди ж вони подадуться, оті твої начальники?
— Хто до Пілсудського, хто до Петлюри.
— А до червоних?
— Туди їм нема дороги,— сказав Микола. Запанувала коротка мовчанка. Несподівана зустріч
попереплутувала людям думки.
— Ти там десь, певне, Івана Думу зустрінеш,— перервав мовчанку Євгенчик, що досі тільки прислухався до розмови батька зі старшим братом.
Товариство знов пожвавішало. Пригадався той день, коли Іван завітав до лісничівки після довгої перерви, зовсім не подібний до того, яким його знали в селі.
— Іван Дума давно, три роки тому, додумався до того, до чого я прийшов тільки недавно,— промовив з жалем Микола.— Він і тоді, коли приходив до нас, мав про все ясну думку і непохитну волю. Я тоді вже пізнав, що він має перевагу наді мною, але боявся собі у цьому признатись.
На порозі з'явилась бабуня і запросила внука до кімнати.
— Правда, їсти хочеться,— погодився Микола.
— Ходи, сину, ти голодний,— сказала ласкаво вона.
Раптом зацокали кулемети, потім десь зовсім близько, можливо, зразу за криницею, затріщали рушниці. Микола схопився — там відбивались рештки його сотні.
Кулемети замовкли. Рідкі рушничні постріли лунко розходились по лісу, усіх бійців, судячи по пострілах, лишилось, мабуть, не більше десяти.
— їсти вже нема часу,— каже Микола.— Я біжу туди.
— Сину...—заплакала мати.
— Іду, прощайте, рідні!
Пролунало знов кілька пострілів. Микола спішно прощався.
— Де ж бабуня? — спитав.— Хочу її обняти.
Вона з великим поспіхом виринула з темних сіней, несучи буханець хліба і шматок масла в білій пілочц^І. Старенька завжди пам'ятала про те, про що інші іноді забували.
— Прощайте, рідні! До побачення!
Не знав Микола, що не всіх застане, повернувшись.
За хатою залунали чиїсь важкі кроки. Хтось наближався. Микола витягнув з кобури пістолет. З-за рогу виглянуло мокре від поту, втомлене, але всміхиепе лице Захарчука.
— Он де ви,— промовив вій радісно.— Я й подумав, що, може, ви тут.
— Живі, слава богу?! — спитав Микола.
— Поки що живий.
— Страшно радий! А я у своїх. Це мої батьки, а це дідусь, бабуня, сестра, брат — вся моя родина, — представив Микола.— А де решта сотні? Я ледве живий вискочив із цієї халепи.
— Я бачив, як по вас били із чотирьох кулеметів, коли ви лягли на окопі. Слава богу, що все щасливо обійшлось.
— Так, а тепер в дорогу.
— І то негайно,— сказав Захарчук.— Розвідка знахабніла, побачили, що нас мало, і в'їхала в ліс. їх багато, а у нас із сотні залишилось усього сім бійців.
— А решта?
— Не знаю, де решта. Може, перебита, може, уже в полоні, а може, причаїлась у хлібах, щоб не йти далі. Поспішаймо, щоб самим у полон не потрапити. Нас не пощадять...
— Ходім, прощайте, рідні. Буду боротись за вашу кращу долю, за скоріше побачення на вільній землі...
Вся сім'я поникла головами, заплакала. Микола скинув картуз, поклонився в пояс і вже мовчки пішов за Захарчуком. Перед ним стелилася дорога в світ широкий, в Україну Радянську.
1957-1958
КНИГА ДРУГА «ВЕЛИКІ НАДІЇ»
За всіх скажу, за всіх пере6олію
(П. Г. Тичина)
ЧАСТИНА ПЕРША
З воріт великого триповерхового будинку по Губернаторській, № 3, вийшов молодий, високого росту чоловік і дуже швидко, майже бігом пішов тротуаром, час від часу тривожно оглядаючись назад. Проте за ним ніхто не гнався. Переконавшись у цьому, юнак звернув у перший бічний провулок, пробіг його також швидко, пересік невеличку площу і, попетлявши кількома вулицями, опинився на довгій магістралі, що називалася Петінка. Тут він зітхнув вільніше, проте ще не зовсім упевнений у цілковитій безпеці.
Місто Харків, особливо ж вулиці, якими йшов, зробили на мандрівника пригноблююче враження. На них ясно позначались сліди імперіалістичної війни, двох революцій і громадянської війни, яка ще тривала. Вулиці і тротуари вздовж них були брудні, давно не чищені, з глибокими вибоями. Будинки чорні, задимлені, майже з кожного третього крізь шибки вікон визирали на світ бляшані труби буржуйок — маленьких незграбних пічок, роблених зі старих каструль, чавунів, чорної бляхи, що ними мешканці міста огрівали свої домівки, спалюючи в них книги, рештки меблів, все, що потрапляло під руки. З цих труб на згинах колін стікала змішана з сажею вода і бруднила давно не білені стіни будинків. Загальне враження погіршувала погода, особливо непривітна в першому місяці зими.
Вулицею і тротуарами сновигали білі офіцери в англійських шинелях, ходили сюди-туди озброєні солдати. Цивільних майже не видно було. Пробіжить часом жінка з порожнім відром, пройде робітник, нахмуривши брови, прошкандибає старець, і знову на довгій брудній вулиці нема нікого.
Судячи з архітектури будинків і одягу тих небагатьох цивільних, що їх Микола Гаєвський бачив по дорозі, можна було догадатись, що вулицю замешкують робітники. Цей здогад був приємний. Серед простих людей він почував себе безпечніше.
Холодне повітря час від часу стрясало гупання недалеких гармат, і тоді місто здригалось і від холоду, і від гарматних пострілів. На додаток з густих, брудного кольору хмар почав накрапати дрібний осінній дощ.
(Продовження на наступній сторінці)