«Три стежки до Вертограда» Роман Федорів

Читати онлайн твір Романа Федоріва «Три стежки до Вертограда»

A- A+ A A1 A2 A3

І треба було в цю хвилину бачити Вільде. її мовби хтось ударив батогом. З-перед наших очей зникла весела, жартівлива жінка, яка вміла про високі матерії говорити простими словами; із-за стола підвелася сувора, зблідла жінка, яка ледве стримувала себе, щоб не підвищити голос. Брови її нахмурилися, а очі за окулярами чомусь заплющилися. Вона, певно, збиралася накидати Михайлові і всім нам гору гнівних слів, обмежилася, однак, кількома фразами:

— Прикро мені, юначе, чути від вас таке... Для мене література з самого початку і до сьогоднішнього дня була і є тяжким і каторжним, і ще похвалюся — солодким трудом. А ви втяли: "бавлюся у літературу". В такому разі... чого ви тут, земляче?— і вона очима показала на двері.

Через багато років на урочистостях у Львівському театрі імені Марії Заньквецької з нагоди 70-річного ювілею Ірини Вільде, вручаючи їй вітальний адрес від редакції журналу "Жовтень", я згадав про цей давній випадок як про свідчення великої вимогливості письменниці до самої себе і до своїх колег. Вона вже за сценою шепнула мені на вухо:

— Ви знаєте, Романе, я пам'ятаю про цей випадок... тільки не пам'ятаю, чи направду я вигнала того початківця з секції?

— Здається, таки вигнали.

— І він не заходив опісля більше?

— Ні, не заходив ні через рік, ні через десять.

— То значить, я не помилилася,— Вільде полегшено зітхнула.—

Тепер бачимо, що був це випадковий перехожий, який хотів "побавитися" з літературою, мов із легковажною дівчиною. А тут, чоловічку, поту треба та й поту. І треба мати святу мету.

Якось у редакції журналу "Жовтень", членом редколегії якого Дари на Дмитрівна була кілька десятиліть, я спитав її із цілком звичайної цікавості:

— Ви багато їздили по чужих краях, зокрема були й за океаном. Здибалися з різними людьми — нашими краянами — з добрими, прогресивними, з так званими нейтралами і з відкритими ворогами. Що вам найбільше запам'яталося?

Вона сумно похитувала головою.

Багато чого мене вражало, а найбільше — їхня чорна безвихідь. Котрогось дня, пам'ятаю, після диспуту-суперечки за "круглим столом" (тоді так було прийнято), я роздавала своїм опонентам гуцульські сувеніри, які мала з собою. Вважайте, це був дріб'язок: якісь там ручки, дерев'яні писанки, кілька баранців, виліплених із бриндзи. 1 всі вони, професори університетів, інженери, навіть "письменники в екзилю" — люди, вочевидь, забезпечені, багаті, у цю хвилину видавались мені жебраками: я тоді осягнула їхню жебрацьку суть: нічого вони за душею не мали рідного, я перемагала їх, знищувала навіть лакованою писанкою з Косова.

А один із них зітхнув:

— Ех, пані, якби ви привезли мені з рідних сторін бодай камінець. Розумієте, бодай камінець!

Я колись, Романе, про це напишу. Може, це буде новела... може, розділ роману.

Не знаю, чи в архіві Дарини Дмитрівни збереглися нотатки про цей токеанський епізод, признаюся тільки, що я сам із нього скористався у своєму романі "Кам'яне поле".

Багатогранний талант мала Дарина Дмитрівна: доступна простота поєднувалася у неї з глибокою інтелігентністю, лагідність і доброта змінювались тонкою іронією, навіть сарказмом, невимушеність повсякденної, сказати б, побутової мови, її прагнення не випинатися з-понад "рядового" — а в її творах бездонне багатство лексики і своєрідний, суто вільдівський стиль.

Протягом одного червневого дня я мав нагоду спостерігати за нею у Москві, куди ми їздили з нею та Ростиславом Братунем на V з'їзд Спілки письменників Радянського Союзу. Власне, з'їзд закінчився ще вчора, сьогодні ми мали до обіду вільний час — і Вільде потягла мене до ГУМу. Було таке враження, що це інша жінка, зовсім не та, з якою ми протягом кількох днів сиділи в Кремлі, слухали виступи письменників і самі жили літературними тру ботами; вона навіть переодягалася в якусь неоковирну сукню, під пахву взяла брезентовий мішок, який у ГУМІ і в ЦУМі наповнювала різними речами, при цьому нстигала не тільки пожартувати з продавцями, прицінитися до товару, а й перепробувати ту чи іншу річ на міцність, чи, скажімо, матеріал не рветься і не мнеться. Від прилавка до прилавка шпарко бігала — ні, не омудрена роками, талановита письменниця, а звичайнісінька проста жінка, мати, бабуся, якій баглося привезти додому кожному із своїх рідних якийсь подарунок; з чималеньким брезентовим мішком, який у гузирі брався на очкур, Вільде не виглядала ні смішною, ні неприродною.

Вільде скрізь залишалася Вільде.

Того ж дня надвечір у Внуківському аеропорту я побачив іншу Вільде. І була вона інакшою не тому, що не мала при собі мішка з різним крамом і що одягла таки в Москві куплений елегантний капелюшок.

Інакша вона була обличчям, очима.

Вона стояла і мружилась, спостерігаючи за літаками; потім, ураз щось пригадавши, добула з радикюля клаптик паперу, олівець і швидко щось записала... записала, мабуть, якусь думку, картину — і видно, зраділа знайденому, поміченому, бо вся аж засвітилася.

Я хотів спитати, що, власне, вона записала, однак не посмів...

Кажуть, її архів складався з безлічі клаптиків паперу, списаних її виразним почерком. Кажуть, вона любила писати, лежачи посеред паперових клаптиків.

Я особисто не можу похвалитися, що належав до близького кола її друзів; я ніколи не дозволив собі назвати її "нанашкою", як це залюбки робили Дмитро Павличко та Роман Іваничук. Ці два непересічні таланти в нашій літературі мали право на таку "родинну" фамільярність, вона обох їх любила, часто підкреслювала до них свою прихильність.

До неї приходили із співанкою:

Нанашко, нанашко та й нанашко,

Без Вас нам було би дуже тяжко!..

Якби Ви за нас не дбали,

Ми би зле се почували.

Ой, скільки-м по Львову находивсі,

Та все до нанашки приблудивсі,

Бо нанашка — жінка добра,

А до того ще й хоробра...

У 1936 році львівське Товариство письменників і журналістів імені Івана Франка оголосило конкурс на літературну премію. Учасників конкурсу назбиралось чимало, серед них такі відомі на той час письменниці, як Катря Гринивичева — авторка цілої низки історичних романів і Наталена Королева — високоосвічена, європейського "штибу" письменниця, якій, проте, не заважало замішувати свої твори на крутому тісті містики. Взяла участь у конкурсі також молода, по-справжньому ще нікому не відома Ірина Вільде. І перемогла.

У різних газетах і журналах, що були органами певних партій і груп, критики з цього приводу вдарили в щити: "Молода літератка у своїх творах майже не піднімає проблем нашого національного життя. Тож за що їй присуджено таку високу нагороду?"

Вільде за премією не прийшла, одначе написала членам жюрі листа:

"Не обіцяю нічого наперед.

Зрозуміло і природно, що при найліпшій волі не можу взяти під увагу всіх домагань критиків різних напрямків і всім їм старатися в майбутньому догодити.

Одне знаю наперед, що скоріше перестала б писати, ніж дала б себе наломити силоміць до чогось, що не відповідало б моїм поняттям про літературу..."

З "Окрушин" Ірини Вільде:

"У жодній галузі мистецтва немає стільки самозванців, як у літературі. На щастя, брак таланту робить їх нешкідливими для суспільства".

Розмова з Тарасом Мигалем:

— Даріє Дмитрівно, Ваші біографи, між іншим Кость Волинський, нише у своїй передмові до Вашого п'ятитомника, що Ви працювали над романом "Сестри Річинські" двадцять п'ять років? Чи це справді так?

— Напевно так, коли взяти час від зародження задуму до останньої крапки...

— Волинський називає Ваш роман "унікальним" за всебічністю охоплення найрізноманітніших життєвих явищ і процесів, поданих у найтіснішому, нерозривному зв'язку. Скажіть, будь ласка, відкрийте нам, своїм молодшим колегам, секрет такої композиційної синхронності. Ви ж знаєте, що композиція, особливо в багатоплановому романі — це один із найгрізніших "підводних рифів". Як же це — запитаємо попросту — Ви робили? Обмірковували заздалегідь план дій кожного персонажа індивідуально, а потім уже творили мережу взаємин осіб між собою?

— Дозвольте мені сказати, як воно насправді малося. Роман, як я це підтвердила, писався дуже довго, але не тому, що я мала труднощі творчого характеру, а просто через різні побутово-сімейні неполадки, іноді на рік відривалася від роботи над своїми сестрами, а крім того, я паралельно писала повісті і оповідання з сьогоднішнього, життя. Коли ж ідеться про "Річинські", то я мала тільки раз одну трудність, коли після обговорення першого варіанту у Спілці письменників (у Львівській організації.— Р. Ф.) я зрозуміла, що родина Річинських не живе на безлюдному острові, її треба буде пов'язати з тією дійсністю, яка її оточує. Це забрало мені кілька днів часу — просто я мусила ПОБАЧИТИ людей, що в тій чи іншій мірі будуть мати відношення до родини отця каноніка Річинського. Коли це сталося — відпали від мене автоматично всякі "труднощі". Я вже не думала ні про композицію, ні про ліплення характерів, ні про фон — усе це якось (не боюся вжити цього слова) пливло, зав'язувалося стихійно.

— Прошу пробачення, але такі процеси не відбуваються "стихійно".

(Продовження на наступній сторінці)