«Три стежки до Вертограда» Роман Федорів

Читати онлайн твір Романа Федоріва «Три стежки до Вертограда»

A- A+ A A1 A2 A3

— Варто, дорогий мій професоре,— Дарина Дмитрівна підвелася і взяла старого під руку.— І ви це самі чудово знаєте, як твориться духовний хліб людський. Та хіба спечеш хліб, не мавши у скринях зерна? Ну, признайтеся: говорить у вас добра людська заздрість? Правда? — Вільде, як молода, зазирнула Рудницькому в його гострі, насмішкуваті очі.

Я чекав, що старий професор відмахнеться, щось там гостре відріже, а він несподівано, мабуть, для самого себе цмокнув її у руку.

— Хто знає... хто знає, Дарцю, може, маєш рацію? — І, не попрощавшись навіть, потюпав, похитуючи головою, далі.

— Енциклопедія ходяча,— промовила згодом Вільде, маючи на уцазі Рудницького.— Тільки здається мені, що несповна він використав свої, знання... як на мене, щось бракувало в його літературознавчій роботі. Може, відчуття зв'язку з землею, з людьми, з історією? Колись, за санаційної Польщі, ми деколи з ним зустрічалися (бо не зчаста я могла вирватися з своєї Коломиї до Львова), і не раз ламали списи в суперечках. Запам'яталася наша літературна сварка десь у тридцятих роках, коли у квартальнику "Ми", що виходив, здається, у Варшаві, появилися роздумування "всезнаючого", як його тоді називали, критика Рудницького про те, що в українській літературі мало "європейських творів", що українські письменники не прагнуть сягати світових вершин, свою творчість орієнтують переважно на "домашній" ужиток.

Я тоді нагородила йому купу дурниць, але попри все виказала також, що в української літератури ТАКА історична доля: вона мусить бути і сторожем свого слова, і вчителем народним, і будівничим, і бу-дителем, і сурмою, і мечем...

Сказала я йому тоді:

— І прикро мені, що ви цього не розумієте. Він мені признався:

— Я, може, і розумію, Дарцю, та кликати когось угору треба.

— А хто буде в долах орати?..

...Я не впевнений, чи точно передав випадкову розмову Вільде з Рудницьким, зате намагаюся зберегти її зміст і дух.

І хочу ще додати, що Вільде, не зважаючи ні на що, глибоко шанувала Михайла Івановича Рудницького. Коли професор помер, то вона сумувала:

— Направду шкода цієї унікальної людини. Він кликав нас у гори, на вершини... І, може, мав рацію, коли посміювався з нашої боязні висоти? Тільки я гадаю, що можна піднятися високо, стоячи і на рівній царинці.

Переді мною сиділа радіожурналістка одного з львівських заводів Романна Володимирівна Данилюк, яка поспішила в редакцію "Жовтня" поділитися своїми спогадами про письменницю. Виявляється, вона була дуже близька до сім'ї Полотнюків, Дарина Дмитрівна навіть називала Романну Володимирівну названою донькою.

— Знаєте, чим мене, сироту, захопила Дарина Дмитрівна?— розповідає Романна Данилюк.— Людяністю, умінням відчути і зрозуміти чужу біду. Я познайомилася з нею на засіданні літературної студії у Львівському-університеті 1961 року, коли тільки-но була на першому курсі журналістики. Познайомилася і приросла до неї: бувала в Полотнюків часто вдома, допомагала в господарстві, разом із Дариною Дмитрівною ходила в Шевченківський гай полежати на сонці.

Першим подарунком від Вільде була книжечка з дарчим написом, другим — чудове зимове пальто (бо надворі стояли холоди, і Дарина Дмитрівна, мабуть, відразу помітила, що я бігаю не в дуже теплій одежині).

Я слухав Романну Володимирівну, потім читав її спогади, які вона написала на декількох сторінках, а переді мною стояла жінка, яка купила для сироти пальто.

Порив. Простота. Практичність.

З промови Ірини Вільде, яку вона виголосила під час вручення їй республіканської Державної премії імені Т. Г. Шевченка 14.04.1965 року:

"Сьогодні я вклоняюся буковинським селянам за ту соковиту і дотепну мову, якої вони мене навчили, за їхню щирість і доброту характеру. Щоразу, коли я мандрую у рідний куточок через Прут, у мене сильніше б'ється серце. Думаю, що для кожного письменника дорога його "мікробатьківщина", через яку він осягає своєю щирою любов'ю усю нашу велику, рідну радянську землю..."

З інтерв'ю у львівській газеті "Вільна Україна" (6.05.1977 року): "Кореспондент. Дарино Дмитрівно, Ви написали багато книг, яку ж

вважаєте найкращою?

Ірина Вільде. Найкращою... То, знаєте, як діти для матері: котрий

палець не вріжеш — однаково болить. В кожну вклала багато праці й

сил. Справжню оцінку може дати лише читгч..."

З "Окрушин" Ірини Вільде:

"Заздрити таланту чи генію ніби нерозумно хоч би тому, що їх не можна відняти в тих, що наділені цими дарами природи, і використати для себе".

За засіданнях правління Львівської організації Спілки письменників на письменницьких зборах, на засіданні редколегії журналу "Жовтень" вона не тільки голосно ставила питання про "письменницьку честь", а й дбала також, щоб до цієї чистої честі не прилипла навіть найменша брудна бадилинка: "Бо як-не-як — говоримо від імені народу, а це накладає на нас тягар обов'язку",— повторювала.

Водночас Дарина Дмитрівна турбувалася, щоб ніяке письменницьке ім'я — часом найменше — не загубилося, не стерлося передчасно в людській пам'яті. Вона була твердо переконана, що навіть неголосне ім'я, невеличкий, може, творчий набуток того чи іншого літератора не пропадає без сліду, а бодай на грам збагачує вагу нашої літератури.

— Я переконана,— розповідала Вільде в редакції "Жовтня",— що коли письменник виоре на своєму полі бодай одну скибу — праця його залишиться навіки. Пам'ятаю, на початку тридцятих років, коли я працювала в Коломиї, до моїх рук потрапила одна невелика книжечка. Видав її М. Білоус ще в 1910 році. Автор Дмитро Третяк. Погодьтеся, що це ім'я нічого не говорить не тільки рядовому читачеві, а й, мабуть, обізнаному літературознавцеві. Тому я доволі скептично переглянула "Новії пісні для старих і молодих", вони не мали ніякої мистецької цінності, у них переважала дидактика, моралізаторство, "практичні", так би мовити, поради. І ось через десятиліття у гостині в одного знайомого в Шешорах на Косівщині, де я того разу літувала, старий гуцул, який "заприсягся горілку пити", несподівано запропонував мені послухати "співану деклямацію", що "зажурилися орендарі, що будуть робити, що не хотять господарі вже горівки пити. Ходять собі, раду радять, носи поспускали, бо застави і процеси навіки пропали". Була це, виявляється, "співанка" з примітивного Третякового збірничка, яка не тільки не загубилася у народі, а й, як свідчив мій новий знайомий, "мала на пияків неабиякий вплив, бо вчила до корчми не ходити і голову вгору тримати".

Я могла дивуватися, скільки хотіла — і мусила-м визнати точність вислову нашого першодрукаря Івана Федорова, який слово прирівняв до зернини.

А хіба археологи у своїх розкопках не знаходять зерен, яким "від роду" тисячу років і які не втратили здатність і сьогодні скільчитися у ріллі і зійти. А хіба, хлопці мої, не розбруньковуються у наших душах, не живуть, скажімо, поезії маловідомого селянського поета Павла Думки або ж Володимира Шашкевича, сина Маркіяна, якого так рідко згадуємо?

Однак як ще багато імен припорошено часом, а їх треба друкувати, ставити на службу радянській культурі. Усі, приміром, пам'ятаємо, що Іван Франко дуже ревно дбав про поетичне зростання Уляни Кравченко або ж Климентини Попович, проте забуваємо, що ці імена появляються у збірках чи в антологіях від випадку до випадку.

Ще мало популяризуємо авторів "Вікон". Здається, тільки один раз видавався такий відомий селянський поет з Покуття, як Дмитро Осіч-ний. І ще візьмемо Володимира Хроновича з Снятина — який це був талановитий гуморист, котрий, до речі, дебютував ще у двадцятих роках — писав веселі оповідання про сумне життя народних учителів. Після його смерті жодне видавництво не заходилося перевидати його твори.

Ну, добре, старий Хронович жив і працював у далекому провінційному Снятині — хто згадає про якогось покутянського гумориста? Тим часом, у Львові, поряд із нами, в одній організації, так би мовити, творили Михайло Бірюков і Володимир Войнов. Пам'ятаєте, які це були чудові люди і талановиті письменники? Тепер спитайте видавців: коли вони останній раз друкували їхні твори?

Я розумію, хлопці, що брак паперу... і так далі. Та робити щось треба... не будьмо байдужі до спадщини. Бо що скажуть нащадки про нас?

У черговий свій приїзд до Івано-Франківська Дарина Дмитрівна кинула до своєї великої торбини троє моїх оповідань, примовляючи при цьому:

— Я, прецінь, член редколегії журналів "Жовтень" і "Радянська жінка"... зі мною, гадаю, рахуються — проштовхну-но я ваші оповідання у столичну пресу.

Я, безперечно, був дуже втішений (дехто чорно заздрив, що маю "високу протекцію"), згодом, однак, виявилося, що моя радість була передчасною: і в "Жовтні", і в "Радянській жінці" очікуваних оповідань не появилося ні через рік, ні через два.

Коли в 1959 році вийшла моя перша книжка новел "Жовтнева соната", Дарина Дмитрівна, розглядаючи її наївне "обласне" оформлення, згадала:

(Продовження на наступній сторінці)