«Три стежки до Вертограда» Роман Федорів

Читати онлайн твір Романа Федоріва «Три стежки до Вертограда»

A- A+ A A1 A2 A3

— Якщо не подобається це слово, то можете замінити його іншим... я писала, як у трансі... просто ніби хтось диктував, а мені належало тільки механічно записати. Легкість, з якою народжувалися мої сестри, не можу зрівняти з нічим, що появилося на світ з-під мого пера. Одна тільки насолода і більш нічого... (З архіву Т. С. Мигаля).

У двері несподівано подзвонили. Я клацнув замком.

На порозі квартири стояла здивована Дарина Дмитрівна.

— Але ж... тут, на Маяковського, мешкала моя давня знайома — лікар-невропатолог Олена Іванівна. І раптом — ви?

— Ми помінялися квартирами,— відповів я коротко.

— Як просто міняємо хати, міста, друзів,— розговорилася Вільде за філіжанкою кави.— Ви про це думали, редакторе? — Вона виглядала стомлено, я знав — удома мала повно неприємностей, хвороб... хвороби, власне, і пригнали її до лікаря; інша, мабуть, ударилася б у жалі, а Дарина Дмитрівна, протерши скельця окулярів, дивилася на мене вимогливо і навіть осудливо, мовби я був винен, що люди, часом зірвавшись з рідних місць, міняючи міста і села, мандрують з одного кінця країни в інший.

— Може, так легше жити?

— А навіщо "легше"? І хто, власне, сказав, що "легше жити" означає "щасливіше жити"? Моє життя, наприклад, не було ні легке, ні просте... самих бід скільки я зазнала, а проте можу похвалитися: життя моє повне, по-людському щасливе. Зрештою,— вона обірвала саму себе,— якщо я уже у вашій хаті п'ю каву і розмовляю з вами про сенс життя, то чи не можна повернути нашу розмову на ділову основу?

— Наприклад? — Не тільки мене, а й багатьох її знайомих часом дивувало або й шокувало вміння Дарини Дмитрівни відразу переключатися на іншу тему.

— Наприклад, я уже давно ношуся з думкою, щоб зафрахтувати автобус, посадити в нього письменників і поїздити по місцях, зв'язаних із життям і творчістю наших попередників. Поїхали б до Стефаника в Русів, провідали б у Снятині Марка Черемшину, в селі Кобаках під самими Карпатами спочиває селянський поет Дмитро Осічний. В Івано-Франківську — могила мого батька Дмитра Макогона. А ви колись бували в Долині — у селі першого Франкового кохання? Знаєте, що мене там вразило? Розбитий хрест із могили отця Рошкевича... того самого, який розлучив Франка з Ольгою. А як нам необхідно поїхати до Леся Мартовича в Монастирок — це недалеко від Львова. Я про Мартовича часто думаю... цей оригінальний талант заслуговує набагато більше уваги істориків літератури, а сумовите, трагічне життя і самітна смерть вимагають художницького осмислення у романі чи повісті.

На нас чекають також Юрій Федькович і Ольга Кобилянська в Чернівцях, Тимофій Бор дул як у селі Великий Ходачків на Поділлі, Стефан Ковалів у Бориславі, Наталя Кобринська в Болехові, Осип Мако-вей у Заліщиках, Климентина Попович на Тернопільщині...

Ні, не уявляю собі, що це має відбутися туристичний автопробіг чи навпаки — запалення свічок на могилах відомих і менш відомих письменників; має це бути... як би це сказати... нагадування самому собі: ось стільки попереду було робітників на письменницькій ниві, а це означає — на ниві народній. Я твердо переконана: ніяке письменницьке слово в народній масі не пропадає, ніяка думка не засихає, навпаки — постійно кільчиться, живе, множиться, пнеться вгору.

. То як? їдемо? Якщо їдемо, то почнемо з Канева. На священній цій горі на тебе нападає і трепет, і страх, і гордість за свій маленький талант, за те, що й ти засіваєш своє зеренце на тому ж полі, яке засівав-орав Шевченко.

З "Окрушин" Ірини Вільде:

"Секрет майстерності митця полягає у тому, що жодного секрету в нього нема. Є просто талант".

З інтерв'ю у журналі "Радянська жінка" (травень, 1967 р.): "Шістдесят років ще не дають права на ювілей у повному значенні цього слова. Це скоріше дата для того, щоб мати моральне право звітувати перед народом з того, що вчинив у житті і творчості...

Отже, повинна вам сказати, і було б дуже прикро, якби ви на мить засумнівалися у правдивості сказаного, що своє шістдесятиліття сприймаю як друге, але досконаліше народження. Прошу мені вірити, що я не перебільшую, а навпаки, з пошани до цифри дещо стушковую свій ентузіазм. Образно стан людини в моїм віці можна порівняти до враження туриста, який по довгих і томливих переходах тут! Яка широка панорама відкривається довкола!

— Ваш перший спогад з дитинства?

— З першим спогадом, коли взяти, що йому не менше 57 років, то як із сном. Згубився, розплився у небутті початок і кінець, а залишилася одна деталь: надвечір'я, зима, тепло в кімнаті, пахне свіжою кавою. Я сиджу на високому стільці, ноги обплела об його ніжки і придивляюсь, як посеред хати тато танцює з мамою. Пізніше мама підтвердила, що дійсно така сцена була, мама вчила тата вальса "вліво". Оцей танець, оцей перший свій свідомий спогад з дитинства став навіть символом щасливого життя нашої сім'ї..."

— Ми назагал приятелюємо з професором Рудницьким, але...— розповідала, бувало, Дарина Дмитрівна, коли розпитували про її приятелювання з відомим критиком і літературознавцем, професором Львівського університету імені Івана Франка Михайлом Івановичем Рудницьким.— Але кожний із нас залишається на своїх позиціях. Втім, я інколи сумніваюся, чи шановний професор мав "свою позицію"? У мене таке враження, що він записався у "вічні критики", якому не подобається все і вся, для нього важливо лише власна думка. Це тим більш прикро, що Михайло Іванович високоерудований чоловік, з його знаннями, талантом він міг би і повинен був зробити для української культури набагато більше, ніж зробив.

Я багато разів спостерігав у Львівській організації Спілки письменників України, як розмовляла Вільде з Рудницьким, і завжди помічав, що Дарина Дмитрівна в товаристві професора почувається незатишно, мовби боялася, що він за своєю звичкою знайде привід, щоб уколоти її поміченим у "Сестрах Річинських" чи в котрійсь повісті недоліком; професор, як це знала Вільде, умів це робити досконало. їй також передали, що Рудницький у приватній бесіді з одним із колег-письменни-ків "не визнав" "Сестер Річинських", бо, мовляв, роман традиційний, бракує у ньому... європеїзму. Це боліло письменницю, бо як-не-як, а Рудницький був її літературним хрещеним батьком, видрукувавши в "Ділі" у далекому тридцятому році її першу новелу.

Однак вона не зважувалася боронити перед суворим критиком свої твори. По-перше, Михайлові Івановичу важко було щось довести. По-друге, було б смішно заперечувати, що в її романі і в повістях немає прикрих прорахунків.

Вона розмовляла з Рудницьким переважно про свої закордонні мандрівки, про сімейні турботи, обговорювала міські новини ("Чули-сте, професоре, трамвай на Городецькій перевернувся?") і ніколи не починала бесіду про власну творчість, задуми.

— Я не можу пояснити, чому наші розмови з Рудницьким кружляли навколо літератури, але в літературу, як звичайно, не вторгалися,— розповідала пізніше Дарина Дмитрівна.— Може, тому, що я відчувала: Михайла Івановича мовби не боліли, не цікавили наші успіхи і невдачі...

Та все ж, здається, восени сімдесятого року я мимоволі став свідком великої "літературної баталії", яка розгорнулася у львівському парку імені Івана Франка між Дариною Дмитрівною і Михайлом Івановичем Рудницьким.

Власне, зачепив біду сам професор. Він поволеньки дибав собі алеєю догори, відпочиваючи, певно, після університетських занять, бо задирав шпакувату бороду вгору — спостерігав, як із дерев спадало, кружляючи, листя; інколи він зупинявся і тоді здавалося, що професор ловить вухом і душею щемливий шерхіт осіннього парку.

Ми сиділи з Дариною Дмитрівною на лавці поблизу кінотеатру і ще здалеку помітили Рудницького, його зупинки і наслуховування.

— Може, він надслуховує... чує, як восени минається наше життя? — промовила Вільде сумовито.— А вгазалі — це на нього не схоже... я не можу гарантувати, що наш шановний професор, приміром, помітив колись, як розбухає на гілці брунька, як дерево розпускає цвіт. Він вічний сліпий скептик.

Професор, гейби зачув її слова, бо заледве порівнявся з нею і почав глузувати з самого себе:

— Хе-хе, старію, певно, бо раптом, прошу вас, забаглось послухати в парку осінь. Раніше ні лірики, ні меланхолії за собою не помічав,— засміявся дрібно. І, урвавши сміх, спитав: — А ви, шановна Дарино, чекаєте тут хвилин натхнення?

— Ми чекаємо всякого доброго добра, професоре,— відбила удар Дарина Дмитрівна.— Ми ще чекаємо... нам потрібне натхнення, бо маємо поле попереду, позаду, навкруж.

—. Ви впевнені, що поле ваше, шановна Дарцю, засіяне, що дасть воно врожай, що нащадки не потопчуть його, не переорють і не посіють на ньому інші злаки?

— Я буду щаслива, якщо з посіяного мною уціліє у століттях хоч би один колосок. Це, мабуть, щастя для письменника прорости в інших століттях поміж іншими, але рідними людьми бодай одним зеренцем. Бо з чого, нарешті-решт, складається народна культура?

— Чи варто задля цього... задля одного зеренця жити і писати грубезні томи? — скривився Михайло Іванович.

(Продовження на наступній сторінці)