«Три стежки до Вертограда» Роман Федорів

Читати онлайн твір Романа Федоріва «Три стежки до Вертограда»

A- A+ A A1 A2 A3

Почекайте, це був той самий Володимир Островський, який написав повісті "Князь Сила-Тур", "Під однією булавою" та інші свої твори, які були, щоправда, невисокого гатунку і політично не завжди зорієнтовані, зате щедро друковані львівським видавцем Іваном Тиктором? Виявляється, той самий. Він міг ще про себе додати, що в Луцьку і в Холмі видавав "кооперативні часописи", неодноразово помилявся, однак після переїзду до Станіслава (тепер Івано-Франківськ) щиро хотів перебудуватися, в обласній газеті "Прикарпатська правда" неодноразово виступав з відповідними статтями. Журнал "Радянський Львів" видрукував його оповідання "Хочу бути мамою", а журнал "Україна" — новелу "Повернення".

Говорю про все це з певною поінформованістю не випадково. Старий, невисокий на зріст, щуплавий директор базової школи на своїх уроках педагогіки ділився з нами, першокурсниками, кожною своєю новиною, пов'язаною з його літературними успіхами. Пам'ятаю, він радів як дитина, коли Юрій Смолич, тодішній редактор "України", прислав йому телеграму про видрукування у журналі його оповідання.

Природна річ, що з десяток студентів училища, які пробували кволі свої сили на літературній ниві, "тяжіли" до Островського, давали йому читати свої перші витвори, очікуючи його присуду.

Інколи він запрошував нас на "літературні вечері" до себе додому в невеличкий будинок на Політичній вулиці, яка тепер названа іменем Дмитра Макогона — батька Ірини Вільде. Голодне післявоєнне студентство радо бігло в гості, щоб бодай вдосталь напитися чаю — вечори ми не випадково називали поміж собою "літературними вечерями".

Старий Островський з дружиною жив убого, видно ледве зводив кінці з кінцями і, певно, наше чаювання влітало йому в копійочку, ми це розуміли і віддячувалися йому хто чим міг: хтось приносив ворчик привезеної з дому картоплі, хтось — камси, купленої просто з бочки на станіславському базарі, а хто брався за сокиру й поспішав до повітки нарубати старому дров.

Одного вечора, коли ми постукали у двері, на поріг вийшов сам господар і попередив:

— Будьте, хлопці, розумні: у мене в гостях Ірина Вільде — відома наша письменниця.

Вільде?

Я тоді вперше побачив "справжню письменницю і, правду кажучи, був розчарований: я очікував від письменниці чогось виняткового, неземного, і в зовнішньому вигляді, і в поставі, і в розмові. Тим часом Вільде була вдягнута дуже просто — у грубий вовняний светр, розмова, яку вона вела за столом, теж не стосувалася літератури; вона цікавилася у "пані" Островської про ціни на базарі, кілька разів допитувалася, чи можна дістати у спекулянтів "фабричне" мило. Зрідка письменниця запримічала нас, кількох літературних неофітів, які теж нишкли за столом, заохочувала "щось своє прочитати", але ніхто з нас, звичайно, не зважився, це було страшніше від будь-якого екзамену. Зрештою, вона не наполягала; вона навіть щиро нам радила "не забивати собі голови вершиками", "краще за цей час прочитати газету", бо в юнацькі роки всякий пише вірші, та це не означає, що всякий може стати поетом.

Мені тоді здавалося, що її трохи скептична розмова мене особисто не стосується, бо я зроду не писав віршів, проте я теж не посмів прочитати своє оповідання, дарма, що старий Островський підморгував мені кущистою бровою; я, тоді жовторотий максималіст та ідеаліст, який нахапався усього потроху з цілого світу, в тому числі і з Вільди-шиних книжок, жадав бачити письменників з ореолами навколо голови... жадав, а тут, у витертому фотелі, сиділа повнява проста жінка, котрій я не міг повірити, що вона пише книжки.

І я пішов геть.

Пам'ятаю: Галицький парк забілів першим снігом; кінчалася осінь...

Вільде не любила згадувати про Володимира Островського. Коли я, бувало, розпочинав розмову про нього, то вона заплющувала під окулярами очі і вдавала, що недочула, про кого мова. Були між ними якісь особисті конфлікти? Не знаю... Хтось говорив мені, що Островський, власне, мешкав у будинку на Потічній, який належав Макогонам. Хто його, переселенця, туди поселив?

Зате коли заходила мова про дружину Островського, яка після смерті чоловіка на початку п'ятдесятих років залишилася фактично без засобів існування, то Дарина Дмитрівна неодмінно записувала її адресу (ми з доцентом Львівського університету Павлом Йосиповичем Ящу-ком розшукали її в одному із старих будинків в Івано-Франківську на вулиці Дзержинського), щоб вислати їй якусь там суму допомоги.

І я знаю: грошей вона, щоб допомогти, ніколи не шкодувала.

Боялася тільки образити людину своєю поміччю.

Ніде голці впасти.

Актовий зал Івано-Франківського педінституту був ущерть виповнений людьми; прийшли не тільки студенти, у зал ринули вчителі чи не з цілого міста, художники, "рядові" читачі. Хоч на афішах, розклеєних по місту, значилося, що у великому літературному вечорі братимуть участь місцеві літератори, усі знали, що окрасою програми стане виступ Ірини Вільде, яка спеціально приїхала на цей вечір зі Львова.

У п'ятдесяті, на початку шістдесятих років Дарина Дмитрівна часто приїжджала до Івано-Франківська, бувала Дарина Дмитрівна в театрі імені Івана Франка, куди вона ходила в супроводі двох-трьох старшого віку жінок, очевидно, її добрих знайомих; заходила також до редакції обласної газети "Прикарпатська правда", в якій інколи друкувала уривки своїх творів. Але на прилюдні виступи перед широкою аудиторією, як звичайно, письменниця не погоджувалася: "Я приїхала до Станіслава як приватна особа і дайте мені чистий спокій з різними промовами",— відбивалася, бувало, коли ми, члени бюро обласного літературного об'єднання, на неї "насідали".

Вільде ніколи не вміла виголошувати, як вона казала, "публіцистичних" промов: ні на трибуні письменницького з'їзду, ні на будь-яких зборах, а тим більше — на літературних вечорах; вона володіла хистом відмежовуватися від зайвого пафосу, помпезності, красивості, її виступи, часом і з найвищої трибуни, і навіть "писані", як вона їх називала, навдивовиж олюднювалися, ставали простими і водночас задушевними бесідами, яким, проте, не бракувало ні глибини суджень, ні суспільних проблем. Секрет щирості і простоти її виступів, як мені здається, таївся у прагненні Дарини Дмитрівни скрізь і всюди залишатися самою собою: нічого мальованого, показного, наносного.

У педінституті її засипали такою кількістю питань, що коли б Вільде хотіла на всі відповісти, то, очевидно, не вистачило б цілого вечора, тому вона вибрала лише декілька записок, для неї, явно, найважливіших, і, вже не повертаючись до трибуни, кілька хвилин задумливо ходила, згорбившись, по сцені.

Зал улігся, притих.

— Ось тут мене запитують,— Дарина Дмитрівна підняла вгору аркушик з учнівського зошита,— ось тут мене запитують про те, як я стала письменницею і чому якраз нею стала? — Вона знову мовчки, згорблено ходила по сцені, мовби забувши, що в неї устромлені сотні пар очей. Потім зупинилася.— Якщо по правді, то я сама інколи задумувалася: чому стала письменницею і що вплинуло на мене, щоб обрати нелегку літературну ношу? Може, тут певну роль зіграла та обставина, що мій батько Дмитро Макогон був народним учителем і письменником? Може, немаловажне значення мав той факт, що я росла в оточенні книжок? Книжки з раннього дитинства були для мене і радістю, і щоденним відкриттям світу, і скарбницею, з якої намагалася черпати мудрість. Певно, книжки і збурили в мені уяву, фантазію... Може, письменницею я стала тому, шо жила на білому світі... зовсім у недалекому світі, у тих же Чернівцях, де я народилася... жила моя Ольга Кобилян-ська — дивовижна Жінка, яка писанням своїм приголомшувала мене, водила у глибизни людської душі, учила, як до тієї людської душі придивлятися і прислухатися?

Так, як літератор я починалася від Ольги Кобилянської. Може навіть бути, що деякі риси з окремих героїнь творів Ольги Юліанівни я, будучи молодою дівчиною, культивувала в собі — а отже, і як особистість, як людина я формувалася під впливом великої письменниці.

Та був ще один поштовх, чинник, який — я тепер так думаю — примусив мене взятися за перо. У 1927 році, коли я вже була по "мату-рі", тобто закінчила гімназію, мій батько одержав із Лукавиці або ж Веренчанки — точно нині не пам'ятаю, та це й значення не має, одно слово, із котрогось з буковинських сіл, де він раніше вчителював, і де минули мої дитячі роки, листа. Писав йому, здається, давній колега-учитель, котрий, як розповідав мій батько, не вбачав у своєму вчителюванні ні месіанства, ні служіння народові взагалі, в учителюванні, як і в кожній іншій "державній" службі вбачав тільки заробіток, можливість одержати певну кількість леїв, щоб більш-менш пристойно жити. Болі народу, нещадна експлуатація сільської бідноти і міського робітництва, жорстока румунізація усього громадянського життя — чого не міг, скажімо, спокійно спостерігати мій батько, і через те, власне, ми й перебралися з королівської Румунії до більш "демократичної" (це так тільки здавалося) Польщі, татового колегу певний час мовби не стосувалося, усе це було, як він писав, "політикою", для учителя головне навчити "штубака" читати і писати, щоб життя йому не видавалося аж надто вузьким і чорним.

(Продовження на наступній сторінці)