«Три стежки до Вертограда» Роман Федорів

Читати онлайн твір Романа Федоріва «Три стежки до Вертограда»

A- A+ A A1 A2 A3

...Коли скінчилися письменницькі збори, на яких між іншим я говорив про потребу більше писати про художників, акторів, композиторів, народних митців і про своїх колег — письменників, Дарина Дмитрівна взяла мене під руку і, згорбившись, чомусь майже пошепки промовила:

— Таки маєте рацію, приятелю Романе. Пишемо про доярок, ланкових, пишемо про кравчинь, трактористів, а про нашого брата — письменника, який так само є немалим трудівником, розповідати чомусь соромимося, очікуємо, поки він помре і над його творчістю учинить суд історія. У кращому випадку письменником займуться критики й літературознавці... але вони, як звичайно, цікавляться не так письменником, як його творами. І тільки. А хто розповість про письменника як про людину, про його характер, зацікавлення, про його болі і радощі?

Все це, на мій погляд, повинно бути дуже цікаво сучасному читачеві і майбутньому дослідникові літературного процесу: важливо знати чи бодай наблизитися до повного знання того, як виношувався, визрівав той чи інший художній твір. Так, я вважаю, що можна набагато більше довідатися із розповідей сучасників про Івана Франка — людину і творця, ніж, скажімо, із сотень наукових праць про нього.

Очевидно, я не передаю дослівно все сказане тоді Дариною Дмитрівною, передаю тільки її думки про важливе значення найменшого і найтоншого штриха, часом маленької деталі, інколи малопомітної події — усе це кидає промінчик світла на творчу індивідуальність.

Я запропонував тоді Вільде написати для журналу "Жовтень" декілька портретів-есе про сучасних їй письменників — про живих і про тих, яких уже нема поміж нами.

— Ловите мене на слові? — сварила на мене пальцем; вона любила жартома сварити на співбесідника пальцем.— Я справді в боргу перед багатьма письменниками, яких добре знала, зустрічалася з ними, дружила і про яких багато могла б розповісти. Візьмемо того ж Михайла Яцкова. Свого часу у зв'язку, здається, з його ювілеєм, я писала про нього щось на кшталт "відкритого листа". Та це було щось несміливе, експериментальне. Мені Яцків не раз розповідав і про свої невдачі, і про свої злети.

Або ж візьмемо того ж таки Козланюка...

— Тож навіщо далеко відкладати? — наполягав я на своєму "замовленні".— Будь-який номер журналу у вашому розпорядженні, Да-рино Дмитрівно.

— Коби ще...— блиснула вона весело окулярами (мені завжди здавалося, що вона носить окуляри для того, щоб люди, випадкові перехожі, не підглянули її веселої і доброї вдачі).— Коби ще редакція зарезервувала для мене не тільки номер журналу, а й також час. Мені здається, що я знаю, чому так мало в книжках і у пресі письменницького слова про наших колег. Ми вічно не маємо часу; ми носимося з романами, драмами, повістями, бо це головне, а інші матеріали, які видаються не так важливими, відкладаємо на колись... відкладаємо на старість. І часто не встигаємо,— зітхнула.

Того ж вечора я продовжував розмову з Дариною Дмитрівною на розпочату тему. Власне, мене цікавили зеренця, подробиці, епізоди, які стосувалися її взаємин з Ярославом Галаном; тоді я працював над сценарієм про публіциста-трибуна, і мені був дорогий буквально кожний новий штрих з його життя і творчості; я навіть планував, що Вільде ввійде в мій фільм і розповість про свої найцікавіші зустрічі і розмови з Галаном.

Вона, однак, рішуче відмовила:

— І то знаєте чому? — запитувала і водночас пояснювала свою відмову.— Десь-колись, здається, в університеті на вечорі, присвяченому пам'яті Ярослава Олександровича, я мала необережність висловитися, що Галан попри всю свою громадянську відвагу остерігався... і, остерігаючись, відчував свою смерть. У цьому він мені признався сам. А комусь із моїх критиків це не сподобалося... мені так передали. Деяким критикам хочеться бачити Галана тільки глашатаєм із бойовою сурмою, тільки з карабіном у руках. Та навіщо його обкрадати? З одного боку, це правильно: Галан бійцівською своєю натурою схожий на непримиренного Івана Вишенського. З другого боку, Галан — це також глибокий лірик, філософ, першорядний драматург, полум'яний патріот рідної землі.

Був такий вечір,— продовжувала Вільде,— коли Галан прийшов до мене. У 1948 році мене обрали депутатом до Верховної Ради У PCP, і я з тієї щасливої нагоди зібрала в себе вдома вузьке коло товаришів, серед них був також Ярослав Олександрович. Він, як завжди, до келіш-ка майже не торкався, не виголошував палких тостів і промов, сидів собі тихо, слухав і усміхався. Коли ж прощався, то, цілуючи по-старомодному в руку, сказав:

— Аж дух захоплює... так високо тебе піднесено. Та, на висоті перебуваючи, не зазнайся. Час, як бачиш, стоїть суворий: іще наша земля од війни не відпочила, іще йде ломка старого... а коли ламається, то часом за великим гуркотом якийсь там збайдужілий чиновник, запаморочений текучкою дня, може не почути людського болю. Тобі ж як депутатові і як письменникові належить чути все, і все тебе має боліти.

Таким різним і несподіваним міг бути Ярослав Галан.

Дарина Дмитрівна тоді роздумувала: чи різним, несподіваним, різким і добрим, немилосердним і щирим міг бути тільки Галан? Кожний письменник — це розлоге дерево, густо поросле гіллям... і на кожній гілочці інше листячко лопотить, інакша пташка співає, по-новому сонце переломлюється, інакше відлунюється пісня.

Воістину: не дерево — цілий світ.

Вона, мабуть, уявила себе деревом, в якому вміщений всесвіт, бо задихнулася:

— Мені інколи здається, що я живу тисячу років. Іще мені здається, що вмію підслуховувати людські думки. Тільки ви мене, Романе, не видавайте. Чуєте?

— Я був підлітком,— якось розповідав я Дарині Дмитрівні,— коли роздобув книжку "Метелики на шпильках", яку написала жінка, що мала неукраїнське, інтригуюче прізвище — Вільде. Не буду сьогодні хвалитися, що пам'ятаю усі історії з повістей збірки, запам'яталося тільки, що книжка була в м'яких палітурках... і ще пам'ятаю: тримаючи книжку в руках, я тоді уявляв собі метеликів, поприколюваних на шпильках терену. Чи був це символ людського страждання? Не знаю. Я, сільський підліток, був далекий від переживань довоєнної міщанської молоді, про що йшлося у книжці. Начитавшись Шевченка, Франка, Нечуя-Левицького, Лесі Українки, я вважав, що література повинна торкатися і описувати тільки "громадський чин", діяльність, яка йшла на користь цілому народові. У книжці Вільде мене на той час вразили приземлені інтереси міщухів, щось дуже "буденне".

— Цікаво, як би ви сприйняли мої "Метелики" тепер, через тридцять років,— перебила мене Дарина Дмитрівна.— Я вам колись принесу цей збірничок, десь він у мене є... Прочитаєте?

Свою обіцянку вона не виконала. І не можу ствердити, чи "Метелики на шпильках" старого видання збереглися у бібліотеці Дарини Дмитрівни, зате свідчу, що, буваючи в хатах колгоспників — своїх краян, я випадково то тут, то там натрапляю на старі, геть зачитані книжки з давньої читальняної бібліотеки. І хто знає, може, колись знову зустрінуся з книжкою "Метелики на шпильках", яка колись уперше відкрила мені письменницю на ім'я Ірина Вільде.

При нагоді, може, через тиждень, Дарина Дмитрівна повернулася до попередньої нашої розмови:

— Можете не повірити, Романе,— говорила,— але я весь час роздумувала над епізодом, про який ви оповіли. І знаєте, що мене схвилювало і що мене тривожить: я хотіла б дізнатися, як вплинула... ні, не конкретно котрась із повістей "Метеликів на шпильках", а будь-яка інша із повістей "Метеликів на шпильках", а будь-яка інша книжка, особливо мої "Сестри Річинські", впливали на характер, на душу читача? Що в ньому, в його душі зосталося від моєї книжки? Які думки збурила, переживання? Чи став він кращим? Бо ми, письменники, прагнемо... так, прагнемо, якщо не в голос, то потаємно прагнемо поселити добро в людському серці. Інакше навіщо писати книжки?

Я собі оце недавно отак фантазував: пустити поміж люди на рік чи два книжку з тією умовою, щоб вона повернулася назад до письменника... щоб повернулася з надписами, нотатками, з читацькими, може, сльозами або ж із байдужістю.

Ви уявляєте собі письменника, який одержав назад з народних нетрів свою книжку, яку ніхто не прочитав... а коли й прочитав, то не заплакав над нею, не замислився, не скреготнув зубом, не сполотнів од ненависті, не застогнав від сердечного болю?

Може б, тоді менше поміж нами плодилося байдужих книжок?

У вересні 1945 року я вступив у Станіславське педагогічне училище, куди мене, босого і напівроздягнутого, але зате в капелюсі, привів мій краянин Василь Юрійович Процюк, який потім загинув від рук українських буржуазних націоналістів. При педучилищі в колишньому монастирі сестер-василіанок була в нас своя так звана базова школа, директором якої назначили переселенця з міста Холма Володимира Островського.

(Продовження на наступній сторінці)