«Три стежки до Вертограда» Роман Федорів

Читати онлайн твір Романа Федоріва «Три стежки до Вертограда»

A- A+ A A1 A2 A3

І ось не витерпів старий, ще австрійський шкільний служака: він писав татові, що власть імущі порозсилали в усі мерії разом із циркуляром нумеровані гумові киї: хто заговорить у школі, у громадському уряді українською мовою, той дістане києм визначену параграфом певну порцію ударів. Усе українське заборонялося на віки-вічні, "та й нема, не було і бути не може на Буковині чогось українського, усе тут румунське: земля, небо, вітер, пісні, мова".

Я ціпеніла над листом, списаним карлючкуватим, сказати б, "готичним" письмом, яким так колись пишалися наші інтелігенти і, правду кажучи, мені тоді хотілося кричати: "Як можна заборонювати, викреслювати з ужитку мову, що живе сотні років, якою розмовляють мільйони людей, якою мислили і писали Шевченко, Франко, Коцюбинський, Леся Українка, моя богиня — Ольга Кобилянська?"

Та що я могла зробити?..

Моя Буковина була далеко, мій крик із Станіслава до Чернівців не долітав... та й перехоплять у Святині на кордоні мій крик польська та румунська прикордонні сторожі.

То змиритися? Плакати? Скласти руки? А чи боротися? Але ж якою зброєю я могла боротися проти наруги над моїм народом? Очевидно, батько відчув мій збунтований настрій, бо поспішив на допомогу:

— Ти пробуєш, Дарцю, щось писати... Хто відає, може, писання твоє і буде твоєю вічною обороною рідної мови. Працюй, дитино.

На тому ж літературному вечорі в Івано-Франківську Дарина Дмитрівна розповідала:

— Ось тут мене запитують, коли письменники нарешті віддаватимуть борги: нема високохудожніх творів про робітничий клас, нема добрих романів про сучасне колгоспне село? По щирості признаюся: я цього питання не розумію. Чому шановний студент (або ж, буває, критик) вважає, що письменник повинен неодмінно бути комусь винним? Чому нема боржників серед юристів, лікарів, інженерів, а серед творчої інтелігенції прийнято їх шукати? Письменник — такий же робітник на народній ниві, як і інші... різниця тільки в тому, що він уде-сятикрат більше працює: не має спокою ні вдень, ні вночі, ні за столом, ні на березі моря, якщо він приїхав відпочити, з ним усі його написані і ще ненароджені герої, у ньому вирують світи, як безодні. І чи не досить йому тієї роботи? Навіщо ще говорити про задавнений борг?

— А взагалі,— Дарина Дмитрівна усміхнулася,— про борги, про обов'язки нам треба частіше згадувати всім. Ще замолоду я дала собі слово, шо виберу час і нагоду й поїду в тихе румунське містечко Гура-Гомора, де народилася Ольга Кобилянська, походжу вузенькими його вуличками, подихаю повітрям — уклонюся чужій землі, яка дала нам велику письменницю. Уклонюся... і звідти візьму щось для себе, для свого збагачення, для своїх книжок, а отже, й для нашої культури. Проте поки що не виходить...

Я була в Японії, за океаном, їздила до Франції, відвідала ще чимало інших країн, а до Гури-Гомори недоїхала. І гризе через те мене совість. А таки поїду в Гуру-Гомору...

Наприкінці осені 1968 року я став мимовільним свідком розмови Ірини Вільде з Антоном Івановичем Шмигельським та Пилипом Федоровичем Гузюком, який написав цікаву трилогію "Сурми кличуть"; розмова спалахнула принагідно в кабінеті тодішнього директора республіканського видавництва "Каменяр" Петра Мокійовича І нільського. Власне, чи не Інгульський, чоловік дотепний, де треба — веселий, а де — ущипливо-іронічний, і розпочав цю розмову, що, мовляв, хлопці (а "хлопцям" стукнуло ген-ген за шістдесят), отут сидячи, спробували, Дарино Дмитрівно, підрахувати ваші гонорари: п'ятитомник, що вийшов у видавництві "Дніпро",— раз, окреме видання "Сестер Річинських" — два, російський переклад цього ж роману — три...

— Я могла б, Петре,— перебила весело Дарина Дмитрівна,— загнути і четвертий палець, і п'ятий, і шостий, бо таки направду немалу копійку заробляю. Маю таке оповідання "Кури",— і воно несе золоті яйця. І гадаю, нема в цьому нічого поганого: кожен повинен жити з свого ремесла. Я пам'ятаю часи, коли український літератор в умовах буржуазної влади ледве зводив кінці з кінцями: Козланюк розповідав, що, бувало, місяцями недоїдав, Галан брався за переклади, Тудора підгодовували в рідному селі. Я особисто гарувала, як проклята, у коломийському часописі "Жіноча доля", заробляючи там нужденні копійки. І коли я тепер маю чесно зароблений гріш, то ним тішуся і маю куди його пустити: діти, хата, поїздки, книжки.

— А я ось безгрішний,— промовив сумовито Антон Іванович Шмигельський, котрий, як відомо, писав поволі, видавався дуже рідко.

Дарина Дмитрівна відрізала йому, як бритвою:

— Ви не безгрішний, Антоне Івановичу, ви без грошей. Поетам треба точніше висловлюватися. Та, зрештою, хто вам завинив у тому, що сидите на пенсії? Чи не маєте пера? Чи висохла ваша чорнильниця? Чи відспівала своє ваша душа?

Вона не розуміла людей, які, дарма, що числилися членами Спілки письменників, фактично роками і десятиліттями нічого не робили. І річ навіть не в тому, що Вільде по-людському дивувалася: з чого живе той чи інший член Спілки, річ у тому, що до письменницької роботи вона ставилася, як хлібороб до оранки і до жнив: треба орати і треба сіяти.

Коли Петро Інгульський піднявся з ліжка після інфаркту, то роздобув японський магнітний браслет, що нібито, якщо носити його на зап'ясті лівої руки, нормалізує кров'яний тиск.

— Тепер буду жити з цим чудо-браслетом сто років і два дні,— жартував, як звичайно, Петро Мокійович.

— Нащо, Петре, аж так багато,— цілком серйозно заперечила йому Вільде.— Я б вам, Петре, відміряла часу рівно стільки, скільки потрібно для написання роману чи, може, великої художньо-публіцистичної книжки про ваше рідне Поділля. Це мало... і це багато. За Верховиною у горах мені показували обіч дороги стару церковцю, яку гуцул будував ціле своє життя, бо йому, бачите, приснилося, що відразу помре, як тільки-но закінчить будівництво. Тому й розтягував, сердега...

— Чому, власне, про Поділля? — допитувався Інгульський.— Я половину свого життя прожив у Львові.

— Е, ні, Петре, львівське ваше життя — це редакційно-журналістська суєта: наради, "засідання" з приятелями і так далі. А Поділля — це криниця, з якої ви найперше напилися води. Ви ж бо знаєте, як пахне на Поділлі вода? І повірте мені: цього досить, щоб написати роман. Один відомий російський художник, здається, Аркадій Пластов (Вільде любила живопис) писав: митцеві інколи досить понюхати китичку сухих трав, зібраних в отчому краї, щоб відчути свій вічний зв'язок із рідною землею. Євшан-зілля, зрештою, не обов'язково повинно бути пахучим полином... досить іноді хлюпнути водою в обличчя, досить пошуму смерек, запаху диму, двох-трьох слів із пісні. Правда, усе це хвилює і болить,—журилася Дарина Дмитрівна наприкінці.—А ви, Петре, такий красивий і талановитий, носите від хвилювання японський магнітний браслет,— і хитала докірливо головою.

Не один раз я бачив її розгніваною.

Діялося це в редакції івано-франківської обласної газети "Прикарпатська правда", де в одному з кабінетів засідала секція прози обласного літературного об'єднання. На цей раз, приїхавши зі Львова на річні звітні збори літоб'єднання, секцію вела Дарина Дмитрівна.

Нас у секції нараховувалось не так уже й багато, може, з десять молодих літераторів, тому Дарина Дмитрівна кожного з нас слухала уважно, розбирала наші новели й оповідання буквально, як вона казала, "на патички", щоб зблизька було видно, чи є у вас, хлопці, бодай невеликий вогник до писання". Зрозуміла річ кожне слово відомої і авторитетної письменниці було для нас законом і одкровенням. Один із нас навіть сказав, що коли б у своїй початковій творчості ми мали Дарину Дмитрівну за вчительку, то, мабуть, не так довго, як це звичайно практикується, тупцювали б перед літературними порогами.

Вільде на це відповіла:

— Даремно ви маєте на мене велику надію. Це тільки вчені-філоло-ги знають, як писати художні твори... чи принаймні їм так здається, що вони це знають. А мені, літераторові з тридцятирічним стажем, мусите повірити, що не знаю і вас не можу навчити, як написати гарне оповідання, повість чи роман. Кожного разу приступаю до нової роботи з сумнівом: а чи вдасться?

Правда, я знаю, як не треба писати; це знання приходить з досвідом: обпечешся і вже наступного разу голими руками жар не будеш брати. Отак. Ось тут я вас, хлопці, і вчу, як не треба брати вогонь голими руками.

"Вільдишина наука" в цьому плані була безкомпромісна: у своїх вимогах до початківців відчувався максималізм, вона не давала скидок ні на "тему", ні на "молодість". "Читач не бачить: старий ти чи молодий, досвідчений чи школяр... читач розгорнув книжку і чекає від тебе сотворения сімох чудес світу",— говорила вона.

У розпалі розмови про літературну майстерність підвівся чорнявий учитель з Коломиї Михайло К. Він мав скептичну і трохи зарозумілу натуру, писав вірші і прозу — чимало своїх речей устиг видрукувати в обласній та районній газеті, ця обставина, очевидно, притупила в ньому самокритичне ставлення до власної творчості, бо випалив:

— Я ось, Дарино Дмитрівно, трохи бавлюся у літературу і хотів би послухати, що ви з приводу моїх творів скажете.

(Продовження на наступній сторінці)