Він завжди їхав до Коломиї з радістю, з передчуттям добрих зустрічей, веселих розмов, безконечних мандрівок у молодість, а сьогодні сидів у вагоні пригнічений, сумний, і телеграма, що. сповіщала про мамину хворобу, раз у раз нагадувала про себе; він діставав її з кишені, перечитував кілька скупих слів, підписаних сестрою, і потішав себе, що нічого страшного з мамою не могло трапитися; він п'ятдесятирічний сивий чоловік, не міг уявити себе без матері, котру не просто любив, як і належить любити синові — мама була його другом, порадником, літературним критиком і обороною перед несправедливістю, яка часом на нього нападала.
Він, отже, їхав до Коломиї, забувши, що назавтра його і мене чекали учні дев'ятих класів однієї з дрогобицьких шкіл, які давно задумали цікавий, на їхній погляд, вечір на тему: "Як пишуться історичні романи?"
Мусив я їхати сам.
Це був ризик, Роман Іванович мав на той час за плечима "Мальви", "Черлене вино", "Манускрипт з вулиці Руської" — книжки широковідомі, широкочитані, часом критиковані, особливо перша, а найбільше таки хвалені критиками, а головне — Іваничук був колись учителем, і я неодноразово бачив і чув, як він глибоко і просто (при цьому ледь усміхаючись у сиву бороду) вміє розмовляти з читачами. І що важливе: він не шукає дешевої слави, рідко підтакує читачам, часом різко, мовби навідліг відкидає помилкові докази, а все ж... а все ж читачі різного віку — старі і молоді — завжди захоплюються ним і довго не відпускають зі сцени.
І ось сьогодні на сцені я сам; я теж нібито маю якесь відношення до історичної романістики і був готовий повести розмову широку і, мабуть, для школярів цікаву, адже в останні роки до читачів прийшли нові історичні романи Павла Загребельного, Раїси Іваниченко, Валерія Шевчука, Петра Угляренка, Михайла Івасюка, Бориса Загорулька, Теодора Микитина та деяких інших письменників. Історичні романи і повісті, які вони писали, різні, безперечно, за своїм художнім рівнем, однак усіх їх єднає увага автора до минувшини, і всі вони, "історичні книжки"— повинен сказати відверто — незважаючи на різний художній рівень, ні на день не залежуються на полицях книгарень.
Є, очевидно, потреба заглянути у криницю і побачити давнину; потреба ця йде, гадаю, не від утоми сучасними ритмами, не від перенасичення теперішньою цивілізацією, як це інколи пишеться, і навіть, мабуть, річ не в потребі докопуватися до свого кореня; річ, очевидно, простіша: люди в усьому світі сьогодні напрочуд тонко відчувають зв'язок часів. Минуле, сучасне і майбутнє становлять мовби єдине ціле... становлять, власне, світ, у якому живе сучасна людина.
...Шкільний актовий зал слухав мене уважно, поміж юними головами світилися сивиною і старші — прийшли на вечір також учителі, запитань виникло багато і найрізноманітніших: від наївних скарг, що "історичну книжку" нелегко купити (малі, отже, тиражі) до прохань перевидати твори відомих свого часу літераторів Юліана Опільського та Андрія Чайковського. А на закінчення, коли я уже був утомлений, наче після косовиці, на задньому ряду підвелася молода вчителька і сказала:
— За все добре, що ви тут нам оповіли, дякуємо. Але розкажіть нам, будьте добрі, наостанок іще про одне: що тепер пише Роман Івани-чук? І як пише? І чи, може, знаєте, як починався той чи інший його роман?
Від стіни до стіни й аж до високої стелі, як зграя птахів, злетіли оплески: Іваничука тут знали, любили, чекали на нього, шанували: оплески, здавалося, сідали мені на плечі, і я гнувся під їхнім тягарем... гнувся, бо, правду кажучи, розгубився від цих простих і одночасно складних запитань. Певна річ, я міг тоді "загально поінформувати", іцо Роман Іваничук пише новий роман про Маркіяна Шашкевича... і не так, може, про Шашкевича, про "Руську трійцю", як про глуху і чорну годину, що панувала в Галичині в першій половині XIX століття, і як у тій чорній годині на злість усім ворожим числам проростала маленька провесняна квітка.
Та це, однак, були загальні слова. Так само загально я міг, скажімо, розповісти про його романи "Черлене вино" і "Манускрипт з вулиці Руської". Одначе ж молода вчителька із заднього ряду очікувала іншої відповіді...
Я знаю Романа Івановича хтозна з яких часів... ще з того далекого 1959 року, коли він, молодий, енергійний, без єдиної сивої волосинки і, звичайно, без бороди, загостював до моєї івано-франківської квартири з першою книжечкою своїх новел "Прут несе кригу", і я, ще тоді "без-книжний" новеліст, страшенно Романові заздрив, що його відразу помітила критика, відзначаючи, що він має добру новелістичну школу Василя Стефаника та Михайла Коцюбинського; я заздрив його новелам, теж карпатським, як і мої... але мої новелістичні герої були підняті мовби на котурни, навколо їхніх голів світилися німби, як у святих апостолів, Іваничукові ж вуйки та молодиці навпаки — проростали із землі, з каміння, з долі і з недолі.
Тепер із Романом Івановичем Іваничуком ми працюємо більше півтора десятка років — гори слів перевіяли, зіткали, як кажуть гуцули, не одну верету, і часом тую верету розривали палкими суперечками. А все ж я не міг відповісти, як починався, приміром, його знаменитий роман "Манускрипт з вулиці Руської", який був відзначений премією Андрія Головка; я не знав, з якого зеренця, з котрого пуп'янка він виріс.
І я чесно розвів руками перед учителькою, яка чекала відповіді.
А може, все те, "з чого починається роман", відоме лише самому письменнику і нема потреби знати про це широкому загалу?
Не варто надто захоплюватися "історичними пригодами" дуже популярного в Галичині у двадцятих-тридцятих роках белетриста Андрія Чайковського, про якого в радянському виданні його творів сказано, що до оцінки повістей і оповідань Чайковського треба підходити діалектично: необхідно знати, що у своїй громадянсько-політичній та літературній діяльності він допускався певних помилок. З другого боку — сприяв викриттю соціальних протиріч і несправедливості капіталістичного ладу, особливо в таких повістях, як "Олюнька", "В чужому гнізді" та інших.
Проте Андрія Чайковського найбільше знали як історичного белетриста: він написав цілу низку "козацьких повістей", більшість з яких були поверхові. Письменник щедро ідеалізував своїх героїв, приписував їм усі "чесноти світу", але читали його книжки в наших містах і селах дуже широко. В бібліотеках записувалися за ними в черги, у книгарнях нові видання розходилися блискавично. Пам'ятаю, коли десь узимку 1938 року я ще хлоп'ям протягом майже цілої зими бігав у сільську читальню, в якій "голосно" зі сцени, почергово міняючись, при світлі гасової лампи читали повісті Чайковського "За сестрою" і "На уходах".
* Читальня, як звичайно, була щовечора переповнена чоловіками і жінками; ніхто не курив, не перешіптувався — боялися слово недочути або ж пропустити.
Це було не стільки захоплення писаннями Андрія Чайковського, скільки діяла на людей магія історії: художнє слово дивним чином відривало селянина від щоденного нужденного життя, від голодних дітлахів, від наїздів податкових "здикуторів", від тяжкої роботи і вводило його в давноминуле життя, розповідало про героїзм предків.
У шістдесятих роках мені пощастило познайомитися з сином пись-■менника — Андрієм Андрійовичем Чайковським, який працював директором чи то районної, чи то міської бібліотеки в Коломиї. Андрій Андрійович, незважаючи на похилий вік, був надзвичайно комунікабельною, товариською людиною, він знав безліч історій, пов'язаних не тільки з його батьком, а також і з іншими українськими письменниками. Я заохочував його записувати "для пам'яті" ті чи інші еиі-зоди-історії, Андрій Андрійович обіцяв "дещо зробити", у тому числі розповісти у пресі, як він разом із засновником і директором Коломийського музею гуцульської народної творчості В. В. Кобринським врятували від знищення німецько-фашистськими окупантами цілу бібліотеку. І це був справжній подвиг.
Андрій Андрійович любив розповідати родинну легенду про те, як його батько, юрист за професією і письменник за покликанням, котрого свого часу дуже хвалив Іван Франко, узявся писати історичні повісті. Діялося це чи то в Бережанах, чи то в Рогатині, а чи, може, у Сам-борі — в одному із загумінкових галицьких містечок, в якому письменник працював адвокатом, "хлопським оборонцем", як його тоді називали. Отож, буцімто котрогось дня Чайковському принесли старий напівзотлілий пергамен, знайдений серед купи старих книжок у місцевому латинському костьолі, і нібито на пергамені залишились тільки початкові літери, написані старою українською мовою: "До людей грецької віри у Землі Руській". Унизу час зберіг підпис "Зіновій-Богдан
Хмельницький, гетьман війська запорізького, рукою власною". Крім цих слів текст грамоти був стертий, видряпаний, у багатьох місцях пергамен світив дірами, однак люди, які принесли його письменникові, вірили, що в грамоті Хмельницького прихована таємниця, є у ній слово, гетьманська порада, як здобути волю і щастя.
— Бо хіба інакше отці-єзуїти приховували б козацьку грамоту від нашого народу стільки років? Вони, бачите, приховали її, осліпили, виколупавши з неї живе слово за словом. Отже, боялися єзуїти козацької грамоти. Отож вам, пане Андрію, належить тоте слово відновити, грамоту, як слід прочитати, бо люди хочуть знати, як воно насправді діялося.
Люди хотіли знати історію.
(Продовження на наступній сторінці)