Ще в дитинстві, наслухавшись розповідей про Гомика, про його "ходіння на панів", на власні очі побачивши його, Гомикове, ефектне самогубство на сільській сцені під час вистави про опришків ("Хіба вам, домарям, грати Довбуша та його хлопців!" — вигукнув Гомик, вихопившись із-за куліс на сцену.— Хіба ви вмієте жити, боротися і вмирати? Ось як умирають опришки!". По цих словах приклав собі револьвер до грудей, вистрелив у серце і впав мертвий на очах усієї читальні), Роман Іванович "живцем" увів цього псевдогероя в одну із своїх повістей, не шкодуючи для нього ні захоплення, ні співчуття.
І був за це покараний — ні, не критикою, а місцевими-таки, сільськими людьми, які знали, що Гомик насправді був далеким від розуміння потреб боротьби за національне та соціальне визволення.
Цієї ночі могло й не бути...
Потім, згадуючи літню, повну чару і таємничості ніч в Одеському іамку, Роман Іванович оповідав, що якраз тоді остаточно визрів у нього задум роману "Черлене вино", який, власне, став першою частиною історичної трилогії про львівське середньовіччя. Ідею написання твору подав один із його друзів, який "розумівся" на історії і зумів захопити письменника вже тим фактом, що в 1431 році Олесько стало центром повстання проти польських феодалів за відновлення галицько-волинської державності. На чолі руху став одеський староста Іван Пре-служич. До замку, що стояв на галицько-волинському порубіжжі, потяглися воїни з навкружних країв. На фортечних воротях знову, як ш часів останніх галицьких князів, замайоріли давні, обпалені в битвах стяги. І не дивно, що польський король Ягайло спорядив проти ворохобників величезний на той час загін королівських військ під командою мазовецького князя Казимира та старости Яна Мен-жика.
Майже два роки Преслужич не випускав із рук важкого меча, і майже два роки русичі відвойовували своє право на вільне життя. Аж поки не зайшло сонце на довгі століття.
Власне, Іваничука як письменника, як дослідника народних характерів цікавили, з одного боку, пориви озброєних мечами мужів, а з другого — він уже оглядався на невольницьку ніч, що спускалася над Галицькою та Волинською землею, і шукав у тій густій темряві порятунку для людей, світла книжок, розуму, мистецтва. Його уява воскрешала, викликала з небуття поруч із суворими воїнами також книжників, писців, ізографів, філософів, яким після того, коли на фортечній брамі був зламаний руський меч, належало боронити і далі вести свій народ у прийдешні віки.
Тієї першої ночі в Олеську Іваничук ще був фактично чистою таблицею, ще його не обтяжував тягар знань, почерпнутих з бібліотек, іще він не збагатився тисячами подробиць, які потрібні письменникові в його роботі; він ще не знав, як буде називатися майбутній твір, з чого буде починатися, але... але, розбуджений зустріччю із замком, в якому закінчували реставрацію і збирали матеріали давнього українського мистецтва, щоб згодом відкрити музей-заповідник, схвильований розмовами з директором Львівської картинної галереї Борисом Григоровичем Возницьким — фанатиком музейної справи, людиною, яка, власне, й підняла Олеський замок із румовища, Іваничук уже горів жадобою роботи.
Може, тому йому й не спалося у покої на третьому поверсі, що був заставлений канделябрами, іконами, портретами, зброєю? А може, не спалося через глуху тишу, що обступала його зусібіч, як щойно погасив лампу? А може, у ту ніч приходив до нього Іван Преслужич із своїми задругами Миськом Каленковичем, Олехном Черемоським, Сень-ком Смоленським, Демком Жидівським, Негом Старобродським та іншими сподвижниками, які, ставши колом посеред покою і опершись на пощерблені в січах мечі, скаржилися письменникові, що много було розлито кривавого вина посеред цих старих мурів. "Ой много... ріки цілі. І чи маєш ти, чоловіче, силу і талант, щоб про теє криваве розлиття і про темну ніч, яка після наших битв настала, людям оповісти?"
Ніколи ще Іваничук — скептичний, раціональний, прозаїчний навіть — не почувався таким поетичним, навдивовижу чутливим, сприймаючим, тонким, як у ту першу олеську ніч. Його запекла сльоза, що скотилася з Преслужичевого обличчя, він чув скрегіт зубовний тих воїв, які полягли в січі наприкінці 1432 року, і тепер, через шість століть лежання під фортечним камінням, давали письменникові про себе знати: у темряві, густій, як бузиновий сік, походжали по замкових покоях польські королі Ян III Собеський та Михайло Корибут-Вишневецький, які тут народилися... походжали, оточені придворним почтом, і зизим оком позирали на вчительського сина з-за Коломиї, питаючи: "Що ти тут хочеш писати, вашмосць?"
Іваничук подумки відповідав королям, старостам, князям, воєводам, графам, які протягом століть володіли Олеським замком, що прийшов скидати із замкових воріт щит-вивіску, запопадливо начеплений буржуазними істориками, мовляв, "Олесько — колиска польських королів". Бо як, панове, Олесько може бути "колискою", що вигойдувала гнобителів мого народу, коли ось на цих мурах із стягом руським стоїть Преслужич з полком, а поруч стоїть Михайло Хмель, надвірний сотник пана Яна Даниловича, який володів замком, а ще поруч — син Хмеля — Зіновій-Богдан Хмельницький. Я приїхав в Олесько, панове, скидати з тронів королів і князів".
Коротка літня ніч видалася йому довгою — ледве дочекався світанку. Ще падали роси, ще тумани, переткані передсвітанковою темрявою, низько стелилися над замковими ставами, ще в навколишніх полях спали перепілки, а Роман Іванович уже скрипнув кованими дверима і став на порозі замку, зачумлений думками, видіннями, планами, пережиттям своєї майбутньої книжки.
Сторож замку, старий Василь Гарасимович Ковальчук, мовби давно очікуючи появи Іваничука, щоб погомоніти з ним після самотньої ночі, витюпав із темряви з своєю незарядженою рушницею і спитав:
— Не спалося?
— Ви звідки знаєте? — здивувався письменник.
—— Бо знаю... бо гріх тут спати... проспиш і нічого не будеш знати, що цієї ночі в замку діялося. Щоночі тут щось діється. Ви, напевно, бачили старого Літнинського... того самого, прошу вас, шляхтича Літ-нинського, який ще в минулому столітті блукав, як привид, по напів-зруйнованому замку, длубаючи джаганом стіни і підземелля, розшукуючи королівські скарби.
— Ні, я не вірую у примари старих замків,— відповів, сміючись Іваничук.
— А в що вірите? — сторож пильно вдивлявся йому в обличчя.
— Вірую у народну історію, що не вмирає... вірую у людей, які цей замок по каменю, по цеглині воздвигали. Не для королів.
Потім читачі не один раз запитували, як народжувався роман "Чер-лсне вино", і письменник, котрий не завжди охоче ділиться творчими секретами, відбувався загальними словами або ж узагалі відмовчувався... відмовчувався, а сам пригадував і першу олеську ніч у замку, і літні ранки та дні, коли з'їдав на сніданок кусень хліба з молоком і, не очікуючи ні автобусів, ні попутних автомашин, ні навіть колгоспних підвід, не вибираючи битих доріг, ішов сьогодні на схід, завтра — на захід, ішов — на південь, на — північ. Шосейні і польові дороги вилися посеред пшениць, впадали в балки, пнулися на горби, що звалися Во-роняками, Воронячими горами; дороги розбігалися вправо-вліво, губилися у селах, звужувалися і ставали стежками в лісах і на луках; він розкошував серед буяння природи, насолоджувався близькістю з деревами, з травами, з водою, з небом; він був приголомшений багатьма історичними пам'ятками, що зустрічалися майже на кожному кроці — інколи йому здавалося, що йде не полями і селами, а ступає по живих і болючих, як рани, що не заживають, скрижалях народної минувшини.
Тут Руссю пахло...
Тут у кожному сліді від кінського копита гніздився переказ, легенда, стара пісня, задума. Лише Пліснесько — чи не найбільше давньоруське городище, яке розкинулося на площі 160 гектарів, чого варте: тут і могутні вали, що подекуди на схилах облицьовані кам'яними плитами; тут сотні стародавніх поховань — розкопаних і ще не досліджених археологами; тут збереглася навіть назва урочища — Кисань, Ки-санька, яке згадується у "Слові о полку Ігоревім"; тут по дебрі Киса-иовій навіть походжають "бусові" пліснеські ворони, про яких теж згадує "Слово", і тому здавалося, що ворони живуть у Вороняках ще 5 давніх княжих часів; тут плуг щовесни виорує череп'я, людські кістки, стріли і списи.
У Підгірцях, у колишньому палаці Ржевуських, письменник ловив себе на тому, що мимохіть прислухався: чи де не свистить панський канчук, чи не плаче зведена кріпачка, чи не стогне сама земля...
У Підлиссі письменник сидів біля дубів Маркіяна Шашкевича і уявляв, як п'ють вони воду з Маркіянової криниці.
У лісах і гаях надибував окопи з недавніх часів Вітчизняної війни; окопи, кулеметні гнізда, бомбові вирви, розщеплені стовбурища дерев — уся земля ще пам'ятала про люті бої з "есесами" дивізії "Галичина", які, присягнувши Гітлерові, "здобували Україну", заливаючи її кров'ю.
У Бузьку, в літописному Бужеську, шукав слідів столиці прадавніх бужан.
У Білому Камені слухав співанки про татарське лихоліття.
У Гаваречині — малому сільці посеред лісів — годинами просиджував біля гончаря, придивляючись, як під умілими руками на крузі викочуються жбани і миски.
Все навкруж дихало красою, роботою людською, творчістю, радістю, історією.
До нього прийшло натхнення.
З інтерв'ю Р. Іваничука кореспондентові львівської газети "Ленінська молодь" (1983):
(Продовження на наступній сторінці)