Спав чи не спав офіцерик у ту ніч, достеменно не відомо. Відомо тільки, що вже за сніданком, коли висушив із гостинним господарем пляшку сивухи та повело на одверту розмову, признався, що він жити не може без Галі — хоче на ній одружитися. Гордій, здивований отакою похапливістю, не став, однак, відраджувати:
— А чого, діло стоюще! Таке весілля згуляємо, що й чортам стане тошно!
— Тільки ж у неї, кажуть, є хлопець...
— Ат!— зневажливо одмахнувся Гордій.— У якої красивої дівки їх не буває! То, я вам кажу, одне баловство... Почує, що ви до неї всурйоз — усі хлопці з голови повивітрюються. Та за такого, як ви, люба дівка з руками й ногами!
Офіцерик скромно промовчав. Тим більше, що мав уже певний досвід: в одному із сіл, про яке не хотілося зараз і згадувати, лишилася молоденька дружина, яку довелося покинути в розпалі медового місяця. Теж майже силоміць тягнув під вінець.
Одразу ж після сніданку й рушили сватати Галю...
Тут у моїй розповіді настає неминучий провал. Бо скільки я не розпитував, так і не знайшов очевидця того поспішного сватання. Галині батьки, як відомо, померли, Гордій теж давно зогнив у землі, лишилася одна Галя, але з уже відомих причин я не прагнув зустрічі з нею. А решта хоч і догадалась одразу, за чим пішли Гордій з офіцериком, однак ніхто не наважився зайти слідом за ними до хати. Лишається хіба надія, що сучасна донбасівська Галя прочита мою розповідь та напише, як її сватали, що говорили Гордій з офіцериком і на що посилались батьки, їм відмовляючи. Гарбуза, щоправда, Галя їм не винесла, в селі це знають достеменно, і відмовляли, мабуть, батьки якомога делікатніше та обережніше, зважаючи на лихий отой час та на те, з ким мають справу, але від того ні Гордій, ні тим більше офіцерик не стали веселішими. Вийшли розлючені, Гордій, кажуть, мало не всіх собак перестріляв по дорозі: який гавкне з-під воріт, так і смалоне із нагана, а офіцерик одразу ж зібрався в район. І люди чули, як, проводжаючи гостя, Гордій пообіцяв на прощання:
— їдьте й не сумлівайтеся: самі ще попросять, щоб ви її взяли. Я їм таке піднесу, що й у носі закрутить!
Незабаром і дізналися, що мав на увазі Гордій.
Комендантської години в Рогозівці дотримувалися з такою ж пунктуальністю, як і в довколишніх селах. З однією, правда, різницею: Гордій пильнував лише за тим, щоб люди не потикались на вулиці. А там ходи собі городами сусід до сусіда хоч і до самісінького ранку.
Особливо часто ту прокляту годину порушувала молодь: як тільки вечоріло, так і збиралися до гурту в тієї ж Палажки, де тирлувалися до півночі, а потім розходились парами — стежиною понад болотом. Тож Галя, налякана, посиділа вдома і один вечір, і другий, а коли дівчата їй передали, що Микола питає про неї, вона більше й не витримала — пішла до Палажки. І як тільки вони там появились обоє, так Корній, що стеріг оту хату, як пес, і метнувся до Гордія.
— Ага!— сказав лиховісно Гордій, зводячись із-за столу: щойно повечеряв і його аж похитувало. Розлив у два кухлі, що лишилося од повної пляшки, подав один Корнієві: пий! Ще й огірок — закусити.
— Пилип на місці?
— Під вербою дижурить,— витирав губи Корній.
Гордій хряснув кухлем об стіл, насунув шапку на лоба:
— Ходімо!
Під вербою було тихо і темно. Пилипа побачили тільки тоді, як підійшли до нього впритул.
— Ніхто не проходив?
— Та поки що ніхто,— відповів мерзлякувато Пилип.— От ніяк не зігріюся.
— Потерпиш — це не зима. Глядіть же мені: щоб не взівали нікого! А отих голуб’ят хапайте найпершими. А тепер принишкніть, щоб і духу вашого не чути було!
Поліцаї завмерли. І стояли, злившись із темрявою, поворухнутись не сміючи: боялись Гордія. Корнія хоч грів самогон, щойно випитий, а Пилипа вже зовсім били дрижаки. Надворі ж хоч і весна, і сніг уже зійшов, лишився хіба по яругах, а морозом брало так, що аж вуха холонули. І відтанула за день земля промерзала знову на камінь.
Може тому, що добре намерзлися, усі троє стали злі, як собаки: хапали хлопців і дівчат, що, нічого не підозріваючи, простували поодинокими парами стежкою, та й турили до сільбуду колишнього, а тепер наче в’язниці: вікна віконницями законопачені, ще й навхрест забиті дошками, а на дверях — замок отакенний. Ще й холод — наче у льодовнику.
— Догадаєтесь, як погрітися!— шкірив зуби Корній, замикаючи двері за черговою парою.
Попалися й. Галя з Миколою. То цих уже розлучили: Галю — в сільбуд, Миколу — в управу. Вели і вже по дорозі штурхали в спину прикладами: через тебе, заразо, довелося стільки померзнути!
А як тільки ввели, то й почали бити хлопця...
Били, кажуть, Гордій та Корній, а Пилип ніби не бив — стояв наче на варті. Він потім і Уляні з плачем казав: "Я, тьотю, не бив!" — як просився од смерті. Але хто міг те перевірити? Люди чули буцімто лише крик і стогін, що лунав із-за вікон завішаних, та гупання, мов на току: ото саме Гордій із Корнієм товкли чобітьми нещасного хлопця. На смерть товкли, щоб уже й не звівся ніколи. Гордій бив у груди, під серце, Корній же цілив у обличчя: мстився Миколі за те, що той був красивий і на нього задивлялися дівчата.
А коли Микола знімів і вже навіть, здається, й не дихав, заходилися коло горілки. Одхекувалися, мов після важкої роботи. Налили повні кухлі, ще й гукнули Пилипа:
— Пий, щоб болячка не взяла!
Пилип налякано обійшов непорушне, в долівку утоптане тіло, ухопив жадібно кухоль: його аж трусило — чи то від холоду, чи то від страху.
Випивши, вирішили одвезти Миколу в район. Як злісного порушника комендантської години.
Він ще, здається, дихав, принаймні Пилип потім казав, що Микола був ще живий, коли його несли на підводу, а помер уже в дорозі. Перед отією баюрою, що не висихала ні влітку, ні взимку, буцім Корній перший помітив, що Микола вже не дихає, і гукнув, щоб зупинилися.
— Що там? — спитав Гордій невдоволено: він правив кіньми.
— Микола, здається, помер.
Гордій зсунувся на дорогу, зайшов з того боку, де лежав непорушно Микола. Задер закривавлену сорочку, притулився вухом, прислухався.
— Цитьте!— гукнув сердито на поліцаїв, хоч ті й так стояли завмерлі. Послухав, послухав, звівся, сказав:— А й справді подохнув. Ото, який тонкошкірий!
— Що будемо робити? — Корній перелякано: йому вже ввижалися суд і в’язниця. Бо німці, кажуть, свавільства не люблять.
— А нічого!— відповів сердито Гордій.— Укинемо у воду, нехай думають, що втікав та втопився.
Так і зробили. Стягнули Миколу з воза, розгойдали та й пожбурили на середину баюри. На крихкий ще льодок, що одразу ж і провалився під тілом.
Про смерть свого сина Уляна дізналась не перша. Вона чекала Миколу всю ніч, думала: загулявся в Палажки, а вранці її гукнула перелякана на смерть сусідка. Діти її побігли до лісу по хмиз та й наткнулися на вмерзлого в кригу Миколу. І Уляна, в чому була, метнулась до лісу...
Дід Ілько, не старий ще тоді чоловік, побіг слідом за нею. Ухопив тільки сокиру: вирубувати хлопця з криги.
— Довбаю, а вона голими руками кригу товче. Шкіра обдерта, кров цебенить, а вона лупить ту кригу, мов несамовита. Ледь її одірвав...
Вирубав потім Миколу, бо воно хоч і на весну повернуло, а лід, я вам скажу, за ніч на долоню наріс, вирубав, та й понесли нещасного хлопця в село.
Несли — Уляна не казала ні слова. Хоч би заплакала, застогнала — мовчить, як німа. Тільки вже як занесли до хати та поклали в ліжко, та вона повернулась до мене, то я аж одсахнувся: таке в неї стало обличчя. Сіре, аж чорне, а очі так і палять... "Мо’, помогти що, Уляно?" Глянула так, що мене аж за горло здушило. Ніколи не плакав, а тут хоч бери та й реви, як дитина. "Не треба нічого... Залиш мене з сином..." Виходив, оглянувся, а вона кожухом Миколу вкриває... То я вже сам, прийшовши додому, взяв лопату та й викопав яму. На кладовищі, поряд із Миколиним батьком...
Дві доби пробула наодинці з сином Уляна. Приходили люди, стукали в двері, а в хаті мов вимерло. Лише іноді озветься, глухо, як із могили: "Чого вам?" — "Мо’, помогти чим, Уляно?" — "Спасибі, вже помогли". І люди розходились, похитуючи головами: зовсім збожеволіла жінка, а Уляна третього дня врешті вийшла з хати. Дістала дошки та й стала стругати домовину. Стругала дошку по дошці, і той шваркіт заліза об дерево моторошно котився селом, і село, здавалося, його тільки й чуло.
Не звала на поміч нікого: сама збила труну, сама спорядила її, сама й сина до неї поклала. Аж тоді одчинила навстіж ворота, щоб, хто хоче, йшов прощатися з сином.
Люди й ішли: хто так, а хто і з оглядкою. Адже не своєю смертю Микола помер: закатувала поліція. То хто його знає, яким оком гляне потім на тебе Гордій.
Поплакали, позітхали та й понесли покійника з хати. Несли Ілько і ще кілька чоловіків, Кащукових родичів. Уляна ж ішла поруч, не спускаючи погляду з сина: то саван поправить, то безсмертник засохлий, бо в той час ще нічого не встигло розквітнути, хіба тільки проліски.
Йшла Уляна — і ні пари з вуст.
Аж біля Гордієвого двору стрепенулася:
— Заждіть!— підійшла до воріт, різко постукала: — Гордію!
Там довго не озивалося. Валував тільки пес, намагаючись обірвати ланцюг: лютішого пса не було, кажуть, в усій Рогозівці.
— Гордію!..
Аж тоді одчинилися двері: на порозі виріс Гордій.
(Продовження на наступній сторінці)