Двоюрідного брата звали Корнієм. Він був усього на рік молодший за Гордія, але ще не одружений: перехворів у дитинстві віспою, і на його обличчі чорти горох змолотили — було воно кругле й плескате, мов сковорода, і дівчата щось не дуже квапилися за нього заміж, хоч він і не пропускав жодних досвіток, а до клубу, в кіно чи на танці завжди приходив перший. І зодягався відповідно: крамничний піджак, і штани галіфе, і хромові чоботи, й новенький картуз із козирком полакованим. Усе на ньому аж блищало, жоден парубок тут не міг би з ним позмагатися, а от не щастило Корнієві: до якої не сватався, ні одна його рушником не пов’язувала. Однак він не втрачав надії і в свої тридцять літ уперто ходив на вулицю та видивлявся маленькими й на диво терплячими очима дівчини, од якої ще не мав гарбуза.
А може, ще й тому не знаходилося охочої побратися з Корнієм, що дуже ж бо він був якийсь сірий, мов на прокислому тісті замішаний. І віяло від нього такою нудьгою, що світ довкола темнішав, як тільки появлявся Корній.
Корній і в поліцію записався в потаємній надії, що це підвищить його акції серед дівчат. Тим більше, що й брат йому сказав те ж саме:
— Теперички візьмеш яку тільки захочеш. Отепер тебе кожна дівка полюбить.
— А як не полюбить? — все ще сумнівався Корній.
— Полюбить. А не полюбить — заставимо!
Племінник же Гордія, Пилип, записався в поліцію, бо дуже захотілося мати гвинтівку. Не для того, звісно, щоб лякати людей,— про це він спершу й не думав,— а щоб полювати на лісову дичину: на зайця чи на лисицю, а трапиться, то й на кабана. Ішов йому в той час сімнадцятий рік, як і Миколі Уляниному, і вітру було в його голові хоч одбавляй! Тож він спершу й не думав, що робить, коли погоджувався служити в поліції,— бачив лише гвинтівку й блискучі набої до неї.
В перший же день, пригадують у селі, набив отими набоями кишені та й подався з кількома хлопцями до лісу — на полювання. Що вони там полювали, по кому стріляли, біс один знає, тільки шелесту наробили такого, що наполохали все село. Гордій, звісно, нам’яв племінникові чуба, ще й відібрав усі набої, залишивши порожню гвинтівку. Отут, мабуть, Пилип і задумався, та вже було пізно: назад, як то кажуть, раком не лазять.
Іще треба розповісти про дівчину Галю, яка мала найближчу причетність до цієї сумної історії. Яка живе нині на Донбасі, бо ще в сорок шостому році вийшла заміж за шахтаря, рогозівського хлопця.
Я довго питав її фото, щоб роздивитися, якою вона була в ті роки, але так і не знайшов, бо Галині батьки померли і вона продала свою хату, для того з Донбасу й приїхавши. Після цього вона жодного разу не навідувалася до села, бо не мала ні сестер, ні братів, прислала тільки своїй одинокій тітці листа, запрошуючи її до себе на Донбас: у Галі діти і треба було їх комусь доглядати. Тітка не погодилась, і Галя більше листів не писала, так що я не дуже й сподівався узнати її адресу: стільки років відтоді минуло, навряд чи той лист і зберігся.
Лист, одначе, знайшовся одразу: тітка належала до тих людей, у яких не пропадає ніщо.
Я списав Галину адресу і вже подумував злітати на Донбас, щоб стрітися з нею, а потім роздумав. Я боявся зустріти замість юної дівчини, якою вона була двадцять літ тому, літню вже жінку, у якої й обличчя помережане зморшками, і сиве волосся, і збляклі вуста. В якої вже й діти набагато старші од тієї колишньої Галі, що кохала в щасливу ту пору, коли все — відкриття, не бачене й не знане ніким і ніколи. Коли хочеться сміятися й плакати разом, а очі в тебе такі осяйні, такі променисті, що ти й сам не знаєш, куди їх подіти, аби вони тебе не зраджували кожної миті.
Тож хай пробачить мене сучасна донбасівська Галя, Галина Іванівна, якщо я не наважуся описати її молодою, бо скільки не розпитував людей, які її знали, так нічого і не допитався. Казали, що була вона русява, але хіба мало на світі русявих дівчат? Що стрункий мала стан. А спробуйте знайти неструнку серед сімнадцятилітніх! Оці всі загальні прикмети не давали особливої поживи напруженій уяві моїй, і я, окрім того, що Галя мусила бути дуже красивою, бо інакше такий хлопець, як Микола, не закохався б у неї, так нічого й не взнав.
Найкраще про Галю сказав мені один чоловік, її одноліток:
— Було, гляне на тебе, то й на душі похолоне.
І я йому повірив одразу, бо чоловік той до цих пір зберіг дитячі незаймані очі.
Тож нехай Галя й лишається для нас отакою: трохи мов змитою, огорненою наче серпанком, хай бачимо її невиразну постать, гнучку, як лозинка, та ще, може, соковитого рота, з двома рядочками молодих блискучих зубів, рота, який не знав поцілунку, бо Микола всього раз і наважився потримати її за руку, за гарячу долоньку, і вона нестиме потім додому оту долоньку свою, як найбільший дарунок. Хай ми не бачимо виразно Галю й пізніше, в лиху ту годину, що невмолимо чигала на неї,— пожаліємо себе і її, не будемо вдивлятися пильно у її зламану постать, бо горе отих сімнадцятилітніх дітей нас ранить найглибше.
Чоловік, який мав дитячі незаймані очі, й розповів мені згодом про козачка-офіцерика і про той вечір, бо він сам тоді сидів недалеко од Галі.
— Воно, може, нічого й не скоїлося б, аби ж хоч Микола був разом із нею. Побачив би той козачок, що дівчина зайнята, мо’, й одступився б... Тільки навряд, такому плюнь ув очі, скаже: божа росичка, такий звик брати своє і чуже, не питаючи, тож і пристав до Галі смолою...
— Звідки він узявся?
— Та з району приїхав. Вербувати охочих.
Згодом я з’їздив у район і там уже довідався, хто такий був той офіцерик і де він служив.
То була спеціальна кінна частина, сформована німцями Для боротьби з партизанами. Складалася вона поспіль із наших людей... ні, вже не наших, нашими їх і назвати не можна, бо, нап’явши на себе чужоземні мундири та відзнаки фашистської армії, вони тим самим зреклися всього, чим живе і що має наша людина. Частина ота товклася всю зиму в Брянських лісах, там її партизани добряче пошарпали, і її, вже знекровлену, одвели аж сюди, на Полтавщину, для відпочинку та поповнення. Тож отой офіцерик і приїхав у Рогозівку вербувати добровольців і довго спокушав молодь, зібрану в клуб, чужоземними мундирами, ситою їжею та привільним життям. Та яким солов’єм не розливався офіцерик, охочих не знаходилось, і Гордій пораїв йому лишитися ще на один день, бо наш народ за один раз не розкачаєш, наш поки на що зважиться, то й долоні шерстю поростуть. Офіцерик погодився і лишився ночувати в Гордія, і вечеряв у нього, і не одну вихилив чарку, а що був молодий та ще й меткий до дівчат, то й спитав хазяїна, чи багата Рогозівка на місцевих красунь.
Гордій, що аж пнувся із шкури — догодити приїжджому, відповів, що добра цього в Рогозівці навалом, була б лиш охота, та й гукнув Корнія, який стояв на варті біля воріт, та й спитав, де пан офіцер може подивитися наших дівчат.
— Яких дівчат? — спитав Корній по-дурному.
— Обнаковенних!— розсердився Гордій.
Плескате обличчя Корнієве стало ще більше схоже на сковороду.
— Дівчата, мать, є в Палажки. Щовечора збираються.
— От і зводи,— розпорядився Гордій.— Та гляди, щоб вони лишилися всім задоволені!
Корній покивав своїм решетом: лишаться, аякже!— і повів офіцерика до Палажки.
Там і справді зібралася молодь, хлопці й дівчата, і офіцерик підсів, до Галі і став залицятися до неї, а згодом і обіймати, хоч Галя й кричала, сердита: "Гетьте! Пустіть!" — і видиралася з чіпких його рук з очима, повними сліз. Він в’язнув до неї, аж поки вона звелася й сказала, що йде додому. Офіцерик не пробував затримати Галю: звівся за нею й сказав, що проведе її, бо де ж це видано, щоб отака дівчина та верталася додому самотньою! Тут Галя, що рушила вже до дверей, одразу й спіткнулася: не знала вже, що й робити, і стояла, розгублена, аж поки одна з найсміливіших дівчат підвелася й собі, щоб іти разом з Галею, а за нею потяглися й інші. За дівчатами стали виходити й хлопці, хоч Корній і шипів до них, щоб одстали, якщо не хочуть ночувати в поліції.
Офіцерик усю дорогу в’язнув до Галі, а біля двору знову спробував її обійняти, так що Галя ускочила в хату червона, як жар. Батькам не сказала нічого — так їй було соромно... соромно й бридко, про себе ж вирішила, що більше й ногою не ступить на вулицю, аж поки ненависний той офіцерик забереться з села.
Та, на Галину біду, офіцерик і не думав одступатись од неї. І коли наступного вечора лишившись ще на одну ніч у Гордія, ще раз завітав до Палажки, та не застав там Галі, то й рушив з Корнієм прямо до неї додому.
Галині батьки, трохи налякані, довго не могли втямити, за яким лихом завітав до них чужий оцей офіцерик. Та ще і з Корнієм, який як став із гвинтівкою в дверях, так стовпом і простояв. Аж тоді, як офіцерик спитав, де це їхня дочка, вони стали догадуватися, що привело його в хату, і ще більше стривожились.
Почувши, що Галя вже спить, офіцерик поцікавився здивовано, чи всі рогозівські дівчата так рано лягають в постіль, на що Галина мати відповіла, що яка ж вона дівчина — воно ж іще дитина. Тут Корній прогудів од дверей, що добра дитина, уже й парубка має... "Та якого парубка, побійтеся бога, Корнію!" — заперечила Галина мати. "А Микола Кащук!" — "Та то ж вони в однім класі вчилися!" — "Знаємо ті класи!" — гмикнув Корній, а офіцерик довго потім у нього допитувався, хто такий Микола Кащук та які його стосунки з Галею.
(Продовження на наступній сторінці)