...Гордій вийшов із хати в ясну місячну ніч, коли все довкола аж марилось од сріблястого сяйва. Було видно наче вдень, і Уляна, яка не вірила ні в бога, ні в чорта, вибухнула німою молитвою: "Господи, коли ще є яка правда на світі, хай станеться так, щоб він мене не помітив!"
Гордій прочалапав мимо комори, білий, як привид, у самій білизні, та й зупинився неподалік. А Уляна, одірвавшись од стіни, вийшла з густої тіні на світло.
Ступала босоніж по холодній траві (чоботи лишила вдома, щоб не рипіли), і напружене тіло її аж зводила судома, і долоня, здавалося, навік прикипіла до грушевої ручки. Впивалася зором у спину Гордія, в потилицю, нахилену наперед, і він здавався їй високим, як гора, і вона вже боялася, що не дістане до його голови.
Пригинаючись, боячись і дихнути, підкралася впритул до Гордія. І, коли він, відчувши якусь небезпеку, здригнувся й став обертатись, важкий молот Улянин уже злетів у повітря.
Гупнуло, наче ціпом об сніп. Гордій коротко гикнув, підламався в колінах, став осідати донизу. Сперся руками в землю, пробував звестися, й Уляна вдарила його ще раз... і ще...
Прислухалася. Ніде ані тенькне. Навіть із хати Гордієвої не доносилося жодного звуку. Лише блищали нестерпно вікна, відбиваючи місячне сяйво.
Похапцем полізла в кишеню, дістала заздалегідь припасений мотуз. Завела руки Гордієві, що лежав, наче труп, за спину, міцно зв’язала. Аж тепер помітила на ньому поверх білизни широкий командирський ремінь і кобуру: Гордій і до вітру ходив озброєний.
Розстібнула ремінь, підперезалася поверх свого. Кобура важко повисла попереду, але Уляна не стала її поправляти: їй уже здавалося, що за нею хтось стежить. Нагнулася над непорушним тілом, зціпивши зуби, стала одривати Гордія од землі, щоб звалити на плечі...
Мене й досі вражає, як вона могла підняти Гордія. А потім нести довгі п’ять кілометрів: спершу городами, понад болотом, вузенькою стежкою, що снувалась, як нитка, а потім уже лісом. Де взяла сили волокти оту тушу.
Бо Гордій важив немало. Був чоловіком вище середнього зросту та ще й добряче натоптаним.
— Як добрячий кабан,— сказав дід Ілько.— Не кожен зміг би й пронести.
А Уляна пронесла. Довгі п’ять кілометрів, безконечні п’ять кілометрів, які я вже пізніше, через десятиліття, пройшов серед білого дня: слід у слід, крок у крок за Уляною. Аж мені врешті стало здаватися, що я її бачу. Бачу її, зігнуту, майже зламану під важенною тушею. Йде, не дозволяючи собі зупинитися, перепочити, щоб іще вночі, за повного місяця, добратись до кладовища.
Ні, таки раз мусила перепочити. Коли видерлася на крутий косогір, уже на узліссі. Не могла не зупинитися, це було б над людські сили. Я сам геть спітнів, долаючи той косогір, але ж я нічого не ніс, а вона волокла на собі Гордія! Вона, мабуть, аж хиталася, здершись нарешті на гору, кожна жилка її аж стогнала, в грудях хрипіло й свистало. Іще їй дуже, мабуть, хотілося скинути додолу Гордія. Хоч на мить, на хвилину випростати напружену спину, вільно дихнути, перепочити. Та вона боялася, що потім не зможе його виважити, доволокти до кладовища.
Місяць стояв іще високо в небі, коли Уляна добралася до місця. З останніх сил, відчуваючи, що ось-ось упаде, пронесла Уляна Гордія поміж порослими травою горбками до могили, де лежав її син. Постояла, п’яно хитаючись, кинула тіло на землю, бо відчувала, що й сама от-от упаде: підгинались, тремтіли коліна, а голова йшла обертом.
Поки Уляна відсапувалась, Гордій поволі приходив до тями. Чи то від удару об землю, чи від дотику холодної глини, тільки свідомість стала поволі повертатися до нього, і він спершу побачив усіяне зорями небо і зрозумів, що то небо, і ясний повний місяць, бо упав на спину, обличчям догори; не розумів тільки, що з ним скоїлось, чому не може поворухнути руками, чому голова розвалюється од скаженого болю.
Гордій не витримав і застогнав, і тоді над ним, мов накликане отим стогоном, нависло величезне, на півнеба, обличчя. Воно було темне, аж чорне, лише очі моторошно тліли на ньому, і було стільки в них ненависті, шо Гордій, весь пронизаний страхом, закричав перелякано:
— Хто ти?!
Обличчя гойднулося, нахилилось ще нижче:
— Не впізнаєш?.. А поглянь-но ліворуч!
Гордій одразу ж повів очима наліво і побачив свіжонасипаний горб, а що дивився знизу, од землі, то горб той здався йому височенним, як гора, майже до неба. А за горбом, теж упираючись у небо, виступали світліші й темніші хрести.
І тут Гордія прошив страшний здогад. Він рвонувся і хоч руки не вивільнив, все ж зумів сісти і закричав на Уляну, бо тепер її упізнав:
— Ти що?!. Та ти що?!.. Ти знаєш, що тобі буде?!.
І в крикові тому було більше страху, аніж погрози.
~ Розв’яжи!
— Розв’язати? — перепитала Уляна.— А що скаже мій син?
— Який син? — Гордій усе ще смикався, намагаючись вивільнити руки.
— Мій син, Микола... Який лежить осьо в могилі... Що ти його вбив... Що він скаже, як я тебе відпущу?.. І не смикай руками — не вирвешся. Умів убивати — умій і померти.
Та Гордій не хотів помирати. Звивався, як вуж, спробував навіть зірватись на ноги, і Уляна повалила його знову на спину, намацала піхви і дістала ножа.
...Потім звелася. Кинула ножа на землю і рушила з кладовища додому.
Хоч яка була втомлена, мала поспішати, щоб зробити все, що надумалась.
Місяць уже спускався за ліс, довкола швидко темніло, з кожним кроком сосни дедалі щільніше обступали Уляну, і вже перший вітерець — провісник світанку, заструмував поміж деревами, а трава взялася росою. Ноги її швидко змокріли, та вона на те не зважала — йшла швидко, майже бігла — зупинилася лише на своєму подвір’ї.
Тут уже було все наготовлене. В сінях лежав великий вузол із необхідним начинням, стояв бутель із гасом, а поверх — коробка сірників.
Я не знаю, чи Уляна заходила в хату. Може, ще раз зайшла, щоб попрощатися з рідними стінами, а може, й не заходила, щоб не ятрити і без того сплюндровану душу, поспіхом віднесла важкий вузол у верби, на човен, що чекав тихо на неї, і так же поспіхом повернулася назад.
Взяла бутель, стала поливати гасом хату, сарай, комору. Хлюпала щедро на стіни, на вікна та двері, поки спорожніла посудина, а потім дістала сірник, запалила добре намочений віхоть.
Віхоть одразу запалав смолоскипом. Червоні тіні застрибали тривожно по стінах, заметались подвір’ям. Уляна обійшла з ним і сарай, і комору, і хату, розливаючи за собою море вогню. І вже тоді, як гаряче запалало довкруж і ніч, здавалося, одступила аж на вулицю, кинула віхоть та подалася до човна.
Було видно наче серед білого дня. Пожежа аж гоготіла, бухала в небо вогнем, верби стали червоні, мов кров’ю омиті, вже лунали селом перелякані людські голоси і наполоханий гавкіт собачий, а Уляна вигрібалася човном у Твань, подалі од берега. Гребла мовчки та заповзято, втома наче одступилась од неї, вона мов аж помолодшала, і коли б Ілько оце зараз побачив її, в нього знову, мабуть, защеміло б неприспане серце...
Та він її стрів трохи пізніше, третього дня після пожежі.
— Згоріло дощенту, не лишилося й тріски. Спалила так, мов уже й не збиралася жити на світі... А мо' й не збиралась, хто ж його знає...
Два дні він нікуди не рипався: набилося повно поліції, з району і з довколишніх сіл, тягали людей та допитували, де поділася Уляна, приходили й за Ільком, бо хтось ткнув-таки пальцем у нього,— світ, як то кажуть, не без добрих людей,— та він їм не сказав нічого, хай би й жили тягнули — не сказав би, і вони, потримавши його ніч у холодній, відпустили на ранок. Лазили навіть в очерети, але "ви ж самі бачите, які в нас болота, тут дивізія сховається, не те що людина", тож поліцаї, пострілявши та пополохавши птаство, так ні з чим і поїхали.
Влаштували тільки на прощання Гордієві похорон.
Похорон був пишний і бучний, із промовами та стріляниною в небо, а потім, як і годиться, поминки, і поліцаї повпивались, як свині, і гасали селом та стріляли у вікна. Поліцаї напились та й поїхали, а Ілько, зачекавши ще день, погнав човен на Твань.
Він гріб і прислухався, чи за ним хто не стежить, але позаду було тихо, тільки плюхалася риба та кахкав десь крижень.
— Ільку!
Голос пролунав так нагло, що він аж жердину впустив. Вона лунко стукнулася об борт, стукіт покотився водою,— Ілько ловив неслухняну жердину, а з очеретів уже випливала Уляна.
— А бодай тебе!— тільки й сказав їй Ілько.— Отак налякала!
Придивлявся до Уляни — вона ніби ще більше змарніла. Шкіра аж стягнулась на вилицях, губи почорніли й потріскались,— видно, не легко порішити людину, хто б вона не була, снилося, мабуть, оте перерізане горло, й Ількові так жалко стало Уляну, так її жалко, що важко було й дивитись на неї.
— Що там чувати? — спитала Уляна, коли взяла од нього хліб, сало та молоко.
— Та вроді нічого.
— Песиголовці забралися?
— Та поїхали... Поховали на прощання Гордія...
Мстива, недобра посмішка зблиснула на обличчі Уляни.
— Ще будуть ховати... Про мене дуже допитувались?
— Та й під землею шукали... Чула, мабуть, як птицю полохали?
— Чула, аякже... їм дурних патронів не жалко: постріляють, німці ще насиплять у пригорщі...
— А як же тобі тут, Уляно? — врешті наважився запитати Ілько: перед очима все стояв заболочений отой острівець.
(Продовження на наступній сторінці)