— Чого вам? — буркнув понуро.
— Іди-но сюди!
— Я й звідси вас бачу.
— Ходи, тобі кажуть!— аж заклекотало в горлі Уляни.
Гордій знизав плечима, знехотя підійшов до воріт. І, коли він повис над воротами, понурий, як ніч, Уляна не до нього звернулася — до мертвого сина:
— А подивися, сину, хто тебе вбив...
— Ну, ви!— одсахнувся Гордій.— Несете, то несіть, нічого тут!
— Запам’ятай його, сину!— наче й не чула Уляна, і голос її аж дзвенів.— А мати твоя увесь вік пам’ятатиме. Запекла собі в серці...
Рушили далі, і люди вже хто йшов, а хто й відставав потихеньку, щоб не накликати на себе біди, бо несамовита жінка ота й біля Корнієвого двору зупинялася, й біля Пилипового і промовляла одні й ті ж слова, звертаючись до мертвого сина. І очі її горіли, чорно і моторошно.
Поховавши сина, Уляна мов ще більше здичавіла. І до того з людьми особливо не водилась, а це й зовсім од усіх одвернулася. Вийде хіба що по воду, до колодязя, та й то удосвіта, щоб нікого не стріти. Набере води і пошвидше до хати. Зачиниться, законопатиться і наче не живе на світі людина.
Навіть у печі ні разу не витопила — не пустила димком понад хатою. Гризла, мабуть, сухарі та запивала холодною водою. А може, й не їла нічого, може, й крихти до рота не брала, бо жінки, які ненароком стрічали її біля колодязя та заглядали в обличчя, потім розказували, що Уляна схудла на тріску: тільки шкіра та кості. Та очі запалі: мерехтять, як із підземелля.
Іще селом прокотилася чутка, наче все то так просто не обійдеться. Не така Уляна жінка, щоб простити вбивцям свого сина. То вже так: або її вб’ють, або вона когось порішить.
Та минув тиждень, другий, збіг уже й квітень, і півтравня, вже й Сула встигла розлитися та знову ввійти в береги, і ночі настали по-весняному теплі, і відшуміли перші весняні дощі, і зазеленіло довкола, й розквітло, а Уляна мов і забула про убивць свого сина. Наче примирилася з тим, що її Микола лежить у могилі, а вони ходять, живі. І вже знайшлися такі, що судили Уляну, а інші її захищали: жінка ж, що з неї питати, та й що вона може вдіяти супроти отих, із рушницями? Устрелять, і квит! Лише дід Ілько, не старий ще тоді чоловік, який, може, на всю Рогозівку розумів Уляну... лише він був переконаний, що вона не простила убивцям і ніколи не примириться з тим, що вони так і ходитимуть, непокарані. Він догадувався, що Уляна лише зачаїлася, чогось вичікує, а коли настане слушна хвилина, то й дасть знати про себе.
Десь у середині травня вона сама прийшла до Ілька. Не зайшла до хати — покликала в двір. Запитала, чи на воді його човен.
— Та давно вже спустив.
— Тоді, як звечоріє, пливи на Твань. Я там тебе ждатиму.
Пішла, не чекаючи навіть його згоди.
Озеро Твань я вже знав: починалося воно майже коло Уляниного двору, тільки пробитися крізь густу очеретяну стіну, та й тягнулося на добрі п’ять кілометрів. Його важко було назвати вже й озером, скорше — болотом, де невеликі плеса чистої ще води губилися в таких заростях, в таких очеретяних хащах, що чорт ногу зламає, поки з них вибереться, і треба вік звікувати біля нього, щоб не заблудитися. Тут годі було братися за весло, воно одразу зав’язло б у зелі та муляці,— виручала лише жердина з рогулькою, щоб не грузла в дно, та й то трьома потами зійдеш, поки пропхнешся, і навіть дід Ілько не раз витирав змокрілого лоба, поки довіз мене на те місце, де в той вечір на нього чекала Уляна.
— А знайдіть, Андрійовичу, далі доріжку!
Наш човен тихо погойдувався посеред невеликого плеса, оточеного глухою очеретяною стіною. Лише там, звідки ми щойно впливли, очерет розступався, пропускаючи водяну блискучу стежину, і мені враз здалося, що він от-от зімкнеться і тоді ми довіку не виберемося з цієї зеленої пастки. Бо як пильно я не вдивлявся довкола, а так і не помітив бодай натяку на якийсь інший прохід.
— Так і не знайшли?
На дідовому обличчі мерехтів задоволений усміх. Він спрямував човна трохи ліворуч і, простягнувши жердину, відвів купину з очеретом на ній, яка, виявлялося, плавала прямо на воді, і в суцільній досі стіні гостро зблиснула срібляста доріжка. Ми не пропливли й ста метрів вузьким отим коридорчиком, як човен ввіткнувся в твердь і я ступив на м’яку, що аж гойдалася, землю, густо порослу травою.
— Ось тутечки вона й жила. Це вже коли свою хату спалила...
Дід Ілько ткнув рукою прямо перед собою, але як я не вдивлявся, так і не помітив жодного сліду людського житла. Довкола, оточуючи маленький цей острівець, високою стіною зводився очерет, під ногами гойдалася земля, нагадуючи про бездонне болото, невеликий клаптик оцей здавався таким хистким, таким ненадійним, що хіба що птах міг поселитись на ньому.
— Цілісінький місяць прожила тут Уляна.
Я вже одмахувався од мошви, що одразу ж налетіла на нас суцільною хмарою.
Як же вона їх терпіла? А сира земля, крізь яку аж проступало болото? А дощі? А ранкові липкі тумани? Де спала, що їла?
— Спала, осьо,— показав собі прямо під ноги дід Ілько.— Намостила очерету, послала кожуха та й спала. А їла що доведеться. Сухарів насушила ще вдома та сала взяла з собою, та я іноді їй привозив вареного... Як ніч западе потемніша, так пару горняток у човен і гребуся тихенько, щоб яка личина не вчула. А вона вже на мене й чекає. Сяде їсти, аж труситься. А то кине ложку й закашляється. Аж груди їй вивертає. Я вже її і вмовляв: "Ти, Уляно, перебралася б кудись із цього болота проклятого. Зогниєш же тут заживо!" — "Ні, поки тих не порішу, не рушу нікуди!.." Це вона про Корнія й Пилипа...
— А Гордій?
— Та Гордія ж уже не було! Гордій перший у землю пішов...
Село ще не знало, що затіває Уляна, а вона уже майструвала дерев’яного молота. Той молот виринув спершу в думках... У мстивих пекучих думках, що не давали спокою ні вдень, ні вночі... Особливо ночами, глухими та безпросвітними, наче в могилі, у якій лежав тепер її син. І очі Уляни світилися моторошно, і висохлі вуста пропускали іноді стогін... Такий болісний стогін, що здавалося: ще трохи — і вона ним і зійде, випече душу і серце.
Тож Уляна, надумавшись порішити першим Гордія, не хотіла, щоб він помер, так і не втямивши, од чиєї руки прийшла смерть. Ні, вона приведе його на кладовище, до сина, і там йому вчинить суд і розправу.
Тому вона й відмовилась од сокири. Сокирою, навіть обухом, можна одразу вбити, а Уляна хотіла лише оглушити Гордія.
Дерев’яний той молот довго, кажуть, по тому валявся в районній поліції, а з приходом наших десь так і щез: не то його викинули, не то спалили. То був, кажуть, замашний обушок, на довгій грушевій ручці, обструганий, облизаний, він зроблений був майже з любов’ю, якщо допустити, що хоч краплина любові лишилась у випаленому серці Уляниному.
Потім появився ніж, гострий, як бритва, його змайстрував ще Улянин дід зі старої коси. Ніж той зносу не мав, сталь його аж дзвеніла, дід білував ним свиней і дуже сердився, коли його брали. І хоч дід давненько помер, ніж так і лежав, незайманий, на полиці, й Уляна одразу ж згадала про нього. Пошила тільки піхви, щоб не порізатись та не загубити, як піде полювати Гордія.
Після цього настала черга собаці. Отому злющому псові, що оберігав убивцю її сина. Що не дасть, звісно, їй і наблизитися до двору — одразу ж зчинить тривогу.
Бо Уляна надумалася брати Гордія у нього в дворі. На вулиці міг хтось завадити, та й Гордій стерегтиметься більше, аніж на власнім подвір’ї. Вона вже знала, що Гордій, коли вип’є, вночі часто виходить до вітру, тож і вирішила підстерегти його саме в таку хвилину. Тільки треба прибрати собаку.
І вона вирішила звести собаку зі світу. Не отрутою — склом.
Не пожаліла — зарізала курку. Знайшла пляшку, розтовкла подрібнене, нашпигувала зварене м’ясо. А як стемніло, підкралася до Гордієвого двору, покидала всі шматки через тин.
Ледь дочекалася ранку. Пішла мимо двору, глянула: пес, наче нічого й не сталося, тяга по дротові ланцюг.
І ще одну курку зварила Уляна й набивала її склом, аж посікла собі пальці.
Аж за третім разом селом прокотилася чутка, що Гордіїв пес здох. Хтось отруїв, чи, мо’, чимось ударив, тільки тварина відмовилася вранці од їжі, а увечері одволік Гордій задубілого пса в кінець городу та й прикопав. Іще грозився, що коли й справді хто підсипав отрути, то хай наперед лаштує собі домовину: він, Гордій, розшука й під землею...
Уляна, почувши про ту погрозу, лише усміхнулась. І страшний то був усміх.
Тієї ж ночі вона прокралася до знайомого двору: тепер уже пантрувати Гордія. На широкому чоловіковому ремені висів у піхвах ніж, а в руці вона стискала дерев’яний молот з. довгою грушевою ручкою.
У селі достеменно знають, скільки ночей прочекала Уляна під коморою на подвір’ї Гордія. П’ять ночей, з вечора аж до світанку, терпляча, як смерть, і, як смерть, невідступна, липла Уляна до стіни комори, зливаючись з нею, вростаючи в неї, щоб ніхто не помітив, а насамперед Гордій, як вийде з хати. В неї мліли ноги, та вона боялася поворухнутись, боялась присісти, щоб не задрімати та не взівать свого ворога. Її пробирав холод, особливо під ранок, і вона діставалася додому, геть задубіла, і притьмом гріла окріп та парила ноги, щоб не застудитися та не звалитись у хворобі. Або щоб на неї не напав кашель...
Вона так і сказала пізніше Ількові, коли той спитав:
— Чого ти найбільше боялася, коли він вийшов із хати?
— Боялась розкашлятись.
(Продовження на наступній сторінці)