Дід Ілько зовсім уже вмовк, мовчав і я, і мені було сумно: проймав такий жаль, наче я сам знав колись Уляну і був у неї закоханий. Мені знову захотілося, подивитись на неї і я, скориставшись тим, що дід вийшов надвір, підійшов до стіни, зняв фотокартку, і мене одразу ж пронизав отой погляд з-під брів, ударив, як блискавка, і я скоріше відчув, ніж подумав, що за такою йдуть не оглядаючись і кидають усе не жалкуючи. Я вдивлявсь і вдивлявся, і вже не вірилось, що її давно немає на світі, що вона лежить отам, у могилі, й від оцих очей, брів, чола — від усього оцього не лишилося й сліду. Все в мені аж стискалось од туги, од сліпої жорстокості життя, яке знищує з однаковою байдужістю красу і потворність, зло і добро.
В той день я знову не поплив на вечірню зорю — не було охоти, а вирішив натомість сходити на дворище, де жила Уляна,— спершу з чоловіком та сином, потім — із сином, а під кінець уже сама. Я вже знав, що її чоловік, отой Микола Телюк, помер у тридцять четвертому — згорів од сухот, дід Ілько й розповів, як він застудився на риболовлі: поліз зопалу за волочком, що впустив був із човна. А вода ж була як та крига, то він поки вивудив той волочок, геть посинів, а скільки чоловікові треба, щоб учепилась біда! От його за місяць і спалило. Уляна куди тільки його не возила —і в район, і в Полтаву — не помогло нічого. Привезла додому вже в домовині, дід Ілько йому і яму копав. Тільки тоді він не дідом ще був, а молодим чоловіком, і — ніде правди діти — ворушилися під час копання отого нечестиві думки, що якби оце не було на світі Параски, він би знову пішов свататись до Уляни... і за думками отими він викопав таку яму, що потім сам ледь вибрався з неї, і було йому гірко... "Так гірко, Андрійовичу, що, повірите,— заздрив Миколі, навіть мертвому заздрив..."
Ну, поховали Миколу, як годиться, з духовим навіть оркестром, із району привезеним, і жінки всі плакали, одна тільки Уляна й не плакала, не тужила та не побивалася,— ішла за труною, а обличчя — мов камінь, і баби вже її нишком судили, що в цієї Уляни, мать, і серця немає. "Тільки не те горе, Андрійовичу, яке кричить, а те, яке мовчить",— і він, дід Ілько, а тоді молодий іще чоловік, чи не єдиний розумів Уляну, бо вона йому була не байдужа...
Поховавши чоловіка, Уляна прийшла другого дня до сільради, та не сама, а з хлопцем, із Васильком, та й зажадала, щоб сина провели у метриці не Василем, а Миколою. А коли голова спробував заперечувати, що де ж це видано, щоб хлопця перехрещувати, що це — не за законом, Уляна не стада упрошувати, лише спитала: "Так не хочете? Тоді піду в район!.." І таки пішла б, якби голова не махнув на закон рукою та й не виправив Василя на Миколу.
Іще Уляна стала носити чоловікову одіж. І сорочку, й піджак, і штани, заправлені в чоботи. Вона й до цього одягала комбінезон, коли йшла на роботу, так то ж біля трактора, там не дуже натанцюєшся в спідниці, тож люди й не дивувалися, але коли вона стала і вдома поратись у чоловічому, й по воду виходити, і в крамницю,— одностайно вирішили, що жінка трохи звихнулася, що смерть чоловікова не минулася їй марно. Тільки дід Ілько, а тоді молодий іще чоловік, не засуджував Уляну і після смерті Миколи кілька разів заходив до неї, щоб помогти по хазяйству: чи сарай підправити, що геть похилився, чи стіжок пометати, бо жінці самій не так легко по хазяйству впоратися, та Уляна сказала йому, що вона й сама якось упорається, і йому, хоч-не-хоч, довелось одступитися. Ти більше, що й жінка, Параска, стала ревнувати його до Уляни,— не те що сваритись чи бігти з качалкою бити вікна розлучниці,— на це Параска зроду не насмілилася б,— а потихеньку плакати в пелену, і ті сльози були Ількові — ніж гострий у серце.
Тож він і перестав навідуватися до Уляни, а вона й не ходила ні до кого, мов ніхто їй не був і потрібен, ніхто, окрім сина Миколи, якого так любила, як рідко яка мати на світі. Бо син геть-чисто вдався в тата: і лицем, і поставою, й голосом, і усмішкою соромливою й тихою, тільки що од матері й узяв, так це її очі синющі, під світлими віями, тож були вони в нього не палкі, як у матері, а ніжні й замріяні.
Й Ілько не раз зупиняв хлопця на вулиці та частував його гостинцем, бо сирота ж, безбатченко, хто його й пожаліє, і Уляна якось йому сказала при зустрічі: "Балуєш ти його. В тебе ж своїх дітей повно",— на що Ілько відповів, що яке це баловство: цукерку дати дитині чи свищика, а своїх дітей він теж не забуває, хай Уляна тим не журиться, і наказував своїм лобурякам дружити з Миколою й не кривдити, бо ж він — сирота, і сини, спасибі їм, слухалися батька...
Я йшов селом, що поступово наче впливало у надвечір’я, а з голови все не йшла дідова розповідь, і перед внутрішнім зором моїм гойдалося суворе обличчя, з синющими, аж моторошними очима, од яких холодок пробігав по серцю. Воно то одпливало від мене, то наближалося, то виринало, наче з туману, то зникало зовсім...
Я йшов звивистою вулицею села, безлюдною й тихою, бо люди ще не повернулися з поля, а череда, мабуть, тільки рушила з паші, і все не міг позбутися відчуття якоїсь втрати, гіркої та безнадійної, мов я сам колись був молодим отим чоловіком, закоханим у красуню Уляну, і мені часом здавалося, що там, на давньому отому пожежиську, я знайду щось таке, що коли мене і не втішить, то принаймні хоч змиє гнітючий цей настрій.
Улянин двір лежав на краю села, над болотом. Узвишшя тут круто западало донизу, воно схоже було на ніс велетенського човна, що колись як урізався з розгону в очерети, так навіки й застиг; звідси навсібіч одкривався такий простір, що аж хотілося ступити вперед, з оцієї високої кручі, ступити й попливти у повітрі, бо й тіло здавалося •легким та прозорим, не підвладним земному тяжінню. Саме на цьому узвишші й тулився Улянин двір, вірніше, те, що лишилось од двору, бо не було ні плоту, ні будов, а лише здичавілі плодові дерева, та бур’яни, та кущі бузини й калини, що розрослися привільно, та на тому місці, де стояла хата, підіймався такий високий бур’ян, що коли б у нього зайшов, то сховався б, мабуть, з головою. Було тихо і сумно, як на всіх місцях, що їх полишає людина, дух якої, колись живий та веселий, тепер доскніває у бур’янах, непотрібний нікому. І як я не силував свою уяву, а так і не міг побачити здичавілий оцей двір іншим, доглянутим та веселим, із біленькою хатою посередині, з протоптаними стежками. Двір віяв такою безнадійною пусткою, що в мене аж стислося серце, і я пошвидше спустився з високої кручі — до води, до болота, де мене зустріли безмежні очеретяні зарості.
Очеретом заросла й колись прокошена вузенька водяна доріжка, по якій виводила Уляна свого човна,— на чистоводдя, на Сулу чи Зарів’є, щоб кинути сітку на рибу чи привезти сіна для своєї корови. Дід Ілько мені сказав, що там десь догниває й Улянин човен, але скільки я не товкся на березі, як не розгортав рогіз та вдивлявся, так нічого й не знайшов, бо дошки, мабуть, устигли зогнити зовсім або їх поступово засмоктало болото. Натрапив лише на стовп із геть поїденим іржею кільцем,— до нього, мабуть, і припинала човна Уляна, і, коли натиснув на нього ногою, він одразу ж упав, струхлявілий, а кільце легко висмикнулось із дерева. Не знати для чого я прихопив кільце з собою, хоч долоні мої почервоніли одразу, так наче взялися іржею, і сховав його потім у рюкзак, і ось воно лежить на письмовому моєму столі, я дивлюся на нього і думаю, як мені розповісти найкраще про те, що ж сталося з Уляною, з її сином Миколою, хлопцем навдивовижу соромливим і тихим, з самим дідом Ільком, молодим ще тоді чоловіком.
Почну, мабуть, із того, що невдовзі після відступу наших у Рогозівці об’явилися три поліцаї. Спробую одразу їх і змалювати, бо поліцаї ті відіграли неабияку роль у наступній трагедії.
Усі троє були місцеві, з Рогозівки: тут народилися й виросли, а один з них, найстарший, тут же й одружився, жінку взяв із рогозівських дівчат, і встиг за два роки нажити двійко дітей, бо чоловік був не ледачий і не давав своїй жінці вилежуватись. Нажив би, мабуть, і більше, аби не війна: другого ж дня разом із багатьма іншими рогозівцями його мобілізували. Чоловіки пішли на фронт із туго набитими сидорами, де лежали й харчі, й запасна одежина, Гордій же (так звали цього чоловіка) поніс майже порожню торбу, бо розмірковував так: раз беруть до армії, то армія повинна його всім і забезпечити, вистачить їй і того, що він підставлятиме лоба під кулі, та й те збирався робити порідше. Коли вб’ють, то лише добро пропаде, а дасть бог, не вб’ють та прийде час повертатися додому, то він уже знайде, чим поживитися,— порожнього сидора не принесе.
Гордій недалеко, мабуть, і зайшов, бо не встиг за ним і слід прохолонути, як він і об’явився в селі: цілий-цілісінький, ще й з отакенним сидором за плечима. Поніс того сидора одразу ж до комори, на дверях якої висів найбільший на всю Рогозівку замок,— не пустив навіть жінку. Що він там діставав, куди ховав, ніхто так і не довідався, тільки вийшов Гордій уже з порожньою торбою і аж тоді підійшов до дітей, які стояли тут же, біля комори, чекаючи од тата гостинця.
— Одвоювавсь, слава богу,— сказав своїй жінці Гордій, коли умився непоспіхом та сів до столу — поїсти з дороги.— Хай дурніші тепер повоюють. А нам треба жити.
Як збирався жити Гордій, рогозівці невдовзі й дізналися. Коли нова влада стала наставляти на селах старост та поліцаїв. Отоді й очолив Гордій рогозівську поліцію: він та ще двоє, ще не одружених, обоє й Гордієві родичі,— один двоюрідний брат, а другий — племінник, синок його найстаршої сестри, яка жила через двір от Гордія.
(Продовження на наступній сторінці)