Завжди отак мене запитував, наче я повинен був знати більше од нього. Мов і не висів у хаті репродуктор, який не вгавав ні вдень ні вночі. Спершу я навіть не міг через нього засинати одразу, а потім звик. Діда ж часто заставав під репродуктором: стояв, приставивши долоню до зарослого сивим мохом вуха, і на обличчі його стигла то увага напружена, то здивування. Часом бурмотів:
— Ти диви: все воно знає!
Бо до радіо ставився, як до живої істоти.
Поговоривши про останні новини, ми замовкли. Двір поволі кутався в темряву, чисте небо переливалося зорями, з долини, від очеретів та води, тягнуло сирістю, а хата все ще дихала теплом, як добре натоплена піч, і нам було гарно та затишно, і не хотілося рухатись, хоч уже пора було й спати. І я, ризикуючи знову розгнівати діда Ілька, запитав обережно:
— То як її звали?
— Кого? — мов прокинувся дід.
— Та жінку оту.
— Уляною... Уляною звали, а фамилія — Кащук... У нас Кащуків півсела: куди не ступи — через Кащука перечепишся... От і Одарка — Кащук...
— Родички?
— Родички!— гмикнув дід.— Були б родичками, аби за одного й того парубка заміж вийшли... Та якби ще Уляна її племінника на той світ не спровадила...
— За віщо?
— Було за що.
Дід їлько явно тримав руку покійниці.
— А чого в неї така широка могила? Втроє ширша од інших.
— Бо тамички троє й лежать. Чоловік її, Уляна і син... Я їх до гурту й позносив...
— І хрест поставили?
— Та й хрест...
--А чого не написали нічого?
— Навіщо? І так усі знають.
На цьому й скінчилася наша розмова. Дід Ілько встав, позіхнув, перехрестив рота, хоч у бога давно вже, мабуть, не вірив... Не те, що не вірив: десь у глибині душі, мабуть, допускав, що бог, може, і є, тільки дуже ж далеко, бо спробуй втриматися поблизу, як у небо так і жбурляють ракетами!.. Помахавши перед ротом рукою, дід Ілько мовив:
— А що, чи не пора й нам спати? — бо звик лягати з півнями.
Він одразу ж і заснув, а я ще довго перевертався то на один бік, то на другий, і все мені муляло і не давало спокою...
Другого дня я знову завів мову про Уляну Кащук. Ми щойно пообідали, і старий був у тому блаженному настрої, коли весь світ здається набагато приємнішим, аніж насправді, коли все довкола огортається якщо не рожевими, то все ж не похмурими кольорами і ніщо не викликає роздратування.
Сиділи в хаті: дід Ілько не пішов би під грушу нізащо, то тільки останнє ледащо валяється серед білого дня в холодку, та ще приїжджі, отакі, приміром, як я... ну, вам і бог велів, на відпочинку ж, то чому б і не полежати, щоб сальце зав’язалося...
— А ви хіба, діду, не заслужили відпустки? — запитав я, підлещуючись, бо мене аж пекла та могила, я вже знав, що не матиму спокою, поки про неї усе не дізнаюсь.— За свій вік, мабуть, таки натрудились досить?
— А таки натрудився,— погодився дід.— Промитої години не мав.— Та й глянув на свої розплющені долоні, які ні ножем не проколеш, ні врубаєш сокирою, така на них була шкіра міцнюща та мозоляста. Й одна з тих долонь була набагато коротша: ще в молодості втратив дід Ілько чотири пальці в барабані молотарки, через що його й не взяли в армію.— Що натрудивсь, то натрудивсь: хребет тріщав з ранку до вечора... Це ниньки розбалувались: як що, так і на машину. Забули, як і косу тримати... Як глянеш іноді, як подумаєш: що б ви, хлопці, без машин тих і робили!.. Отак, воно, Андрійовичу,— роки спливають, і люди міняються...
Він замовк, оповитий сумом за прожитими роками, а я, скориставшись паузою, сказав:
— А в мене з думки все ота могила не йде. І на полюванні про неї думав.
— Буває,— погодився старий.— Ото вас наврочило.
— Чи не відьмою та Уляна була? — запитав я у жарт.
Однак дід Ілько не сприйняв мого жарту.
— Відьма — не відьма, а такої жінки ще, мать, і земля не родила. Хочете глянути, яка вона молодою була? — І, не чекаючи згоди, підійшов до протилежної стіни, густо увішаної фото. Зняв одне, здмухнув пилюку.— Осьо, подивіться. Тут вона з жінкою моєю, покійницею. Разом дівували і під вінець водночас, вважайте, пішли. Параска — за мене, а Уляна Миколу за себе взяла. Кащука.
Я взяв фото, пожовкле од часу. Двоє дівчат, у стрічках, у вишитих рясно сорочках, у плахтах і чоботях дивилися прямо на мене, взявшись за руки, як ото роблять сільські дівчата. На їхніх обличчях застигла напружена увага, але якщо одна з дівчат дивилася якось аж налякано, то погляд другої був рішучий і суворий. Навіть на фото видно було, яка вона смаглява, які в неї чорні коси і брови, що сміливо й владно перетинали високе дівоче чоло. Дівчина була дуже красива, але краса її не обіцяла ні ласкавої покори, ні спокою: владно і гордо проступала вона і в стулених рішуче вустах, і в чітко окресленому важкуватому підборідді, і в погляді великих темних очей.
— Гарна? — спитав мене дід Ілько.
— Дуже.
— А побачили б ви її живою...
Дід Ілько обережно повісив фото на місце. Обличчя його мов аж розгладилось від зморщок, очі блищали ясно і молодо, і я, пронизаний здогадом, обережно спитав:
— Вона і вам, певно, подобалась?
— Подобалась!.. Не те слово, Андрійовичу. Два роки тільки нею і марив. Так мені світ зав’язала, що хотів навіть повіситись. Що тоді мене врятувало од смерті, й досі не знаю... А знаєте, чого вона не схотіла за мене віддатися? От умрете, не здогадаєтесь!
Я й не збирався вгадувати. Я мовчав, вражений щирим вибухом оцієї старої людини, в якої, здавалося, давно б усім пристрастям згаснути, а от бач... Я мовчки слухав, боячись сказати щось невлад і тим урвати несподівану сповідь, а дід Ілько тим часом вів далі, звертаючись уже не стільки до мене, скільки до самого себе:
— Сказати б — калікою був... Чи конопатим... Та люба жінка пішла б за мене з підстрибом — тільки пальцем кивнути! І Уляні не був гидкий. До танцю зі мною ішла — не пручалася, а додому проводив, то й обійнять дозволяла. В селі вже й знали, що я за нею впадаю, парубки вже до неї й підступитись боялися — всіх одвадив. І вона мовби на те й не гнівалась. Тільки щоб поцілувати — то було зась. Як гляне, як зведе свої брови, то й руки вірьовками повиснуть...
— А які в неї очі були?
— Сині, аж моторошні.
— Ну, а далі?
— Що ж далі... Далі краще б і не згадувати... Та вже раз почав, то треба кінчати. Відмовила мені Уляна, коли я став її сватати, от що було далі! Наче одрізала. "Гарна ти людина, Ілюшо, тільки не бути нам з тобою в парі: в перший же день або поб’ємося, або поріжемось. Ти такий, що тебе як не погладь — усе проти шерсті, і я медом не мазана... Ні, не така тобі жінка, Ілюшо, потрібна, тобі треба овечку, а в мене вовча кров — хіба не бачиш?" Прибила мене, як обухом, ще й наостанок пораїла: "Бери краще Параску (це про жінку .мою, а її тогочасну подружку), вона тиха та смирна, якраз по тобі..." З тим і пішла... Ні, не пішла — обняла ще мене на прощання: "Спасибі, що ти мене трохи любив, а тепер не ходи більше за мною, бо я собі вибрала пару".— "Кого?!" — закричав я до неї, та вона тільки головою на той крик похитала. "Не скажу, бо ти як не вб’єш, то покалічиш, а він мені живий та цілий потрібен". Отака була сатана!..
В оту ніч я замалим і не покінчив з собою. Вже й віжки припас, і рушив було до тієї верби, під якою Уляна дала мені відкоша: думка була саме на ній і повіситись; та, на щастя моє чи нещастя, під тією вербою якась пара стояла. Бубонять собі та сміються, а мені від сміху того вити охота. Не витримав: пожбурив віжки в очерет та й приплуганив додому...
Тато — покійник — потім цілісінький місяць ті віжки шукали, на сусіда грішили. І я за ними лазив у болото, та так і не знайшов...
Ну, одійшли в мене згодом трохи зашпори, бо людина, Андрійовичу, так уже створена, що яке горе її не пригне до землі, а вона, як та лозина,— погнеться, погнеться та й випростається. А тут і Уляна об’явила свого судженого-вудженого, Миколу Кащука, а по-вуличному — Телюка. І дід його Телюком був, і батько, і син у свій рід пішов: тихий та смирний, хоч до рани тули. Ота Одарка його рік на вірьовочці водила, пасла для себе, а Уляна вірьовочку ту й перехопила та прямо в сільраду. Чи не першою в сільраді й розписалася, бо в ті часи молоді більше в церкву вінчатися йшли, без вінця не було й весілля, та Уляна по-своєму вирішила, батьків не питала. Як надумалась тоді ж косу відрізувати, то теж не вагалась і хвилини: взяла ножиці, що овець стрижуть, і чоловікові: ріж! І той — що мав робити — одпанахав!.. Тільки брешу, косу вона пізніше одрізала, коли сіла на трактора... Коли, пак, це було?.. В тридцять першому чи в тридцять другому... Еге ж, у тридцять другому, в мене того року корова теличку й бичка привела...
— А Одарка що ж? — згадав я жінку з хмизом.— Так і примирилася?
— А що їй лишалося робити? Батьки Миколині, щоправда, пробували хлопця додому забрати, так Уляна їх на порозі зустріла з сокирою. То вони з чим прийшли, з тим і пішли... Отоді я й на Парасці женився — не так по любові, як Уляні на зло. Може, воно й краще, не знаю, на жінку гріх було скаржитись, тільки не раз бувало: пригортаю Параску, а бачу Уляну. Довго той чад у жилах бродив... Отак-то, Андрійовичу...
(Продовження на наступній сторінці)