— Поки що ні. Підводний вулкан прокльовується не ближче, як півтора кілометра від берега. А коли раптом припече, — Адам говорив спокійно і безтурботно посміхався, — то ми встигнемо втекти в гори чи на Великі Рівнини. Зараз же нам ніщо не загрожує, а спостерігати за появою такого сусіда мені, як геологу, цікаво.
Гомонячи, вони спустилися в бухту, і Єва забрела у воду. Зойкнула:
— Адаме, вода набагато тепліша проти звичайного!
Зненацька почулися легкі поштовхи, і з кокосових пальм загупали горіхи. Але поштовхи відразу ж стихли.
— Вулкан струшує нам горіхи, — весело сказав Адам. — Давай зберемо, доки море не забрало їх собі.
Вони позбирали горіхи і переносили їх у печеру.
Час од часу чулися глухі поштовхи, наче хтось товкся під землею, шукав виходу на світ білий і ніяк не міг його знайти.
Коли, проснувшись, з печери вибіг Адамчик і глянув на море, то аж застрибав з радощів:
— Море горить, море горить!.. Я ще ніколи не бачив, як море горить!
Адам, посадивши сина на коліна, заходився йому розповідати про вулкани, як вони сплять та як пробуджуються, як народжуються нові, про внутрішню будову планети, про роль вулканізму в процесі формування планет.
І в цей час почувся сильний струс — стовп диму, попелу та каміння сягнув угору на кілька кілометрів. Каміння з виляском падало у воду і зовсім близько од берега. Від осередку виверження розходились кругові хвилі буро-зеленого кольору, тоді як море було небесно-голубим.
Усі троє завмерли.
— Чи не пора нам тікати звідси? — висловила пропозицію Єва.
— Це ще тільки увертюра, вступ, — уточнив Адам. — Цікавіше почнеться пізніше, може, вночі, а може, й завтра. А втекти ми завжди встигнемо.
Того дня стало ясно, що в морі, якраз напроти входу в бухту, народжується острів. Утворення суші відбувалося за рахунок виверження підводного вулкана. Через день новоявлений острів уже здіймався над хвилями метрів на десять, а стовпи диму і вогню над ним шугали аж за хмари.
Острів ріс буквально на очах, щогодини збільшуючись метра на півтора. Спершу він формувався навколо головного виверження, а далі почав витягуватися в криву лінію, паралельно входу до бухти, і вже на другий день перетворився на витягнений хребет. Три стовпи білого диму, що здіймалися над голубими водами, мали досить мальовничий вигляд. Особливо гарно вони віддзеркалювались у морі. Було тихо і спокійно, навіть чайки повернулися на скелі і галасували там, мовби нічого й не трапилось. Адам цілими днями просиджував на камені, спостерігаючи за народженням острова-вулкана, боячись проґавити послідовність у розвитку подій.
Єва почала заспокоюватись і теж всідалася біля чоловіка дивитися спектакль "Народження острова". Голуба рамка моря і посередині три стовпи білого диму, що час од часу підсвітлювались загравою, і справді виглядали мальовничо.
— Картина-а, — хитала головою Єва. — Як у кіно…
7
Надзвичайної сили вибух підняв їх на ноги.
Була чорна ніч, і в морі творилося щось страшне, незбагненне. Не встиг відлунати перший вибух, як прогримів другий, третій, четвертий, і невдовзі вони вже збилися з ліку.
Базальт під ними глухо дрижав.
Складалося враження, що гігантські бомби вилітали із закупореної горловини і з неймовірною силою вибухали над островом. У перерві між вибухами було чути сичання і шкварчання, наче щось смажилося на велетенській розжареній сковороді, — то море кидалось у кратер.
При кожному вибухові, що закінчувався кривавим спалахом, Єва тремтіла й тулилась до Адама.
— Я боюсь, пішли в печеру, — прохала і тягла Адама за руку.
Але й у печері, схованій у скелях і захищеній скелями, не було спокою. Приглушені вибухи лунали грізно, і Єві здавалось, що ось-ось трісне каміння і завалиться печера. Вона схопила сонного сина на руки і вибігла з печери. Адам вибіг за нею. Вибухи почастішали і лунали з усіх трьох кратерів острова-хребта. Кривава заграва раз по раз освітлювала чорне море, в бухту пішли хвилі. З навіснілим реготом у пітьмі носився мартин. А один шугнув у них над головою, зловісно зашелестівши крилами, моторошно ухаючи та регочучи. Адамчик проснувся і злякано закричав.
— Пішли, Адаме, пішли звідси, — благала вона. — Я заберу сина, а ти зброю та посуд і пішли. На Великі Рівнини. Там вулкан не дістане. А тут я боюся…
— Почекай до ранку, — заспокоював її чоловік. — Адже нам поки що ніщо не загрожує, до вулкана не близько.
— Як це не загрожує, коли попіл вже на голову сиплеться! Я скоро оглухну від вибухів. Тобі цього мало?
А вранці зчинилося щось неймовірне.
Здавалось, що навколо новонародженого острова зчепилися між собою кілька ураганів, горою йшли хвилі, і в довершення раз по раз чулися грандіозні вибухи та підземні струси. У хмарі попелу сховалося Сонце.
І стало ясно, що море бореться з несподівано виниклою сушею у його володіннях. Тисячотонні маси води обрушувались на молодий, ще гарячий острів, заливали його кратери, дико й люто шипіли, наткнувшись на розплавлену магму, і тоді виникали гігантські стовпи білої пари. Проте море вже безсиле було загасити підземний вогонь, що через кратери виривався назовні. Як тільки море в хмарах пари відступало на мить, одкочувалось від острова, вогонь, що клекотів у надрах планети, вихоплювався з кратерів із новою силою. А з ним вихлюпувала оранжева лава і нарощувала острів.
Уся бухта була засипана попелом, велетенське каміння плюхалось у воду вже коло самого берега, і бризки, здійняті падінням, долинали до майданчика перед печерою.
Коли ж маси шлаку і попелу перегороджували шлях морю до кратерів, тоді виверження ставало зовсім іншим: у небо безперервно били пара і попіл, чулися оглушливі туркоти.
Вночі острів здавався вогняною кулею.
Численні спалахи, ніби гігантські блискавки, йшли один за одним з інтервалом у кілька секунд. Острів уперто боровся за своє існування. Та море не здавалося. Нові й нові тисячотонні вали води обрушувались на палаючий острів, на якусь мить гасили його всеспопеляючий вогонь, І здавалось, що море зруйнує, знищить і затопить його. Та розсіювалась пара, з острова знову било полум’я, і море відкочувалось назад. Тоді з кратерів вилітали тисячі тонн попелу та шлаку і нарощували схили острова, піднімали його вище й вище, щоб до кратерів уже не могла дістати вода.
Увертюра творення острова нарешті закінчилася.
Море програло битву.
Переміг вогонь. Бог підземного вогню Гефест здолав бога морів Посейдона. Переміг Адамів бог, бог вогню і ковальського ремесла, переміг невтомний бог-трудівник. Гостро пахтіло гарячим шлаком, розплавленим металом, і Адам з насолодою вдихав той запах — його ливарний запах.
Нарешті шлак повністю ізолював острів від води.
Після перемоги вогню море вже не могло заливати кратери, й острів почав швидко рости і невдовзі сягав із сотню метрів у довжину. Час від часу язики сліпучого полум’я шугали високо вгору.
Ще через день почалося виверження вогненних потоків лави. Вихлюпнувшись із кратера, жовто-червоні, оранжеві й апельсинові потоки мчали вниз по схилах і тільки досягали води, як угору били клуби гарячої пари…
Виверження лави тривало кілька днів, а тоді раптово припинилося.
Море заспокоїлось, знову стало голубим, аж синім, небо над ним висіло теж синє, і тиша, вперше після початку народження острова, прийшла в бухту. Під вечір на захололих схилах уже сиділи чайки.
Адам поглядав на острів, і той острів притягував його до себе, немов магнітом. Так хотілося походити по ньому, подивитись, які підземні скарби викинув на поверхню вулкан, хоч одним оком заглянути у жерло кратера: що там?
Та Єва не хотіла й слухати про якусь там екскурсію на щойнонароджений шматок суші в морі.
— Можна подумати, тобі мало місця на безлюдній планеті, що тягне ще й на острів!
— Але ж у кратерах ще клекоче лава, А заглянути в нього — все одно що заглянути в душу вулкана.
— Ти думаєш, що вулкани люблять, коли їм заглядають у душу? — посміхнулась Єва, і він вперше побачив, як вона змарніла за ці дні. — Я не геолог і то розумію, що вулкан на цьому не заспокоїться. Це лише передишка, затишшя перед новим виверженням лави. Острів ще буде рости й рости ї, можливо, сягне краєм до берега, а конусом своїм аж до хмар.
І все ж Адам залишився при своєму бажанні і тільки очікував зручної миті. Не скаже ж він потім на Землі, що не побував на острові-вулкані, не дослідив його тільки тому, що його… не пустила дружина. Колеги просто засміють. А він польовий геолог, і стихія природи — то його поле.
Єві снився сон.
Приснилося, що вона нарешті повертається на Землю, тому й посміхалася уві сні. А повернулися вони на рідну планету втрьох: вона, Адам і син Адам.
Корабель на далекій орбіті робив витки навколо планети, а вони спустилися на широке поле Космопорту на сріблястій ракеті.
(Продовження на наступній сторінці)