А поле таке ж, як і було тоді, коли вони прощалися тут перед стартом: широке, безмежне і зелене-зелене. Тільки його чомусь ніяк не може впізнати Єва. І люди змінилися… Зовсім нові, невідомі їй, зустрічають їх… "Це майбутні покоління, — здогадується вона. — Адже доки ми літали та жили на Леонії, часу на Землі минуло втричі більше, аніж у "Геліосі". І Єва уже не та. Хоч і не так їй багато літ, лише п’ятдесят, але ж вона геть сива-сива… Тільки син стоїть біля неї — молодий, стрункий, вродливий, вітер куйовдить його темно-русу парубоцьку чуприну, в мигдалевидні, батькові, очі світить Сонце… Все так на полі, як і тоді було і… щось не так. Придивилась Єва, аж то жовті кульбаби на зеленому полі стоять чорні, аж обвуглені.
Оглянулась. А на високій башті Космопорту горить чорний вогонь.
"Невже і справді вогонь буває чорним?" — запитала вона у когось, і хтось невидимий їй відповів:
"Якщо кораблі не повертаються із зоряних світів, Земля запалює тоді на високій башті чорний вогонь".
А над нею лунав магнітофонний голос:
"Увага! Увага!.. На Башті Радісних Зустрічей чорний вогонь! У траурний реєстр загиблих кораблів навічно заноситься "Геліос".
І полинули звуки полонезу "Прощання з Батьківщиною".
Аж чує Єва — скорбний голос зачитує імена загиблих астронавтів "Геліоса", і серед тих імен раптом лунає:
"Адам Весна-Другий…"
"Непра-авда-а!!! — закричала вона не своїм голосом. — Це жахлива помилка! Він не загинув, він живий!"
Закричала і — прокинулась…
8
Адам стояв із сином на прибережному піску, а понад берегом сюди й туди плавав дельфін і раз за разом вистрибував із води. Закручуючи на ходу волосся у вузол, Єва поспішно спустилася в бухту.
Дельфін то вистрибував із води, то носився по колу, то плив у напрямку вулканічного острова, то знову повертався до берега, до людей. Така поведінка дельфіна видалась Єві загадковою.
— Чому він такий неспокійний? — захекавшись від швидкого бігу, запитала Єва. — Він хоче привернути нашу увагу до себе, аби нам щось повідати.
— Мамо, — занепокоївся і Адамчик. — Тато каже, що він нас шукає. Людей. Він потребує допомоги.
— Дельфін і справді хоче привернути нашу увагу, — пояснив Адам-батько. — З самого ранку носиться по колу і вистрибує з води. А привернувши мою увагу, відразу ж пливе од берега до вулканічного острова, ніби кличе за собою.
Адам приклав долоню дашком до очей, щоб вранішнє Сонце не било в очі, і пильно щось розглядав на острові.
— Мені здається, — зрештою озвався він, — що хвилі викинули на острів дельфіна, бідолаха застряв у базальтовій тріщині і гине під промінням Сонця.
— Таке може запросто трапитись, і без нас того невдаху ніхто на цій планеті не порятує. Тільки ж як йому допомогти?
Єва забрела по коліна у воду. Вистрибнувши з води, дельфін її помітив і, урвавши коло, яке він снував, прямцем поплив до неї.
— А може, це той дельфін, що колись мене від спрута порятував? — занепокоїлась Єва. — І тепер він сподівається на нашу поміч?
— Не наділяй тварин своїми, себто людськими, почуттями.
— Дельфіни — не тварини. Дельфіни — великі й розумні діти моря.
Тим часом дельфін, збурюючи воду, швидко підплив до Єви, загальмував, як корабель на пристані, ткнувся мордою їй у коліна і, висунувши її з води, свиснув.
Посвист був дуже знайомим.
— Він!.. — вигукнула Єва. — Мій рятівник. Чуєш, як свистить? Я того посвисту ніколи не забуду. Але свист чимось стурбований, не веселий, як раніше.
Адам із сином теж забрели у воду. Дельфін зазирав їм в очі, наче хотів щось сказати і не міг. Бо між ним і людьми, далекими його родичами, була глуха стіна непорозуміння.
— Що з тобою, дитя моря? — Єва гладила дельфіна по шорсткій, як наждак, шкурі. — Скажи, чим я зможу тобі допомогти, рятівнику мій?
Дельфін відплив од неї і закрутився — він манив людей за собою, підстрибував, неспокійно свистів, показуючи, де біда і куди їм, людям, треба пливти.
— Він тебе врятував колись, і я мушу йому віддячити тим же, — сказав Адам. — За добро — добром. Інакше мені буде соромно навіть на море дивитись.
— Але ж небезпечно зараз плисти до острова! — жахнулася Єва. — Виверження тільки-но затихло, над кратерами ще куриться дим.
— Це море називається морем Спасіння, тож хай воно назавжди залишиться таким.
Адам, поцілувавши Єву, швидко роздягнувся і кинувся у воду.
— Не затримуйся довго! — крикнула Єва.
— А ти гляди, щоб син не потрапив на глибоке! — гукнув у відповідь Адам.
Дельфін, побачивши людину, що пливла, зробив коло і, манячи її за собою, попрямував до острова. Адам добре плавав, але змагатися з дельфіном усе ж не міг. Тоді він підплив до Адама впритул, повернувся спинним плавцем, що чорнів над водою, — здогадавшись, Адам ухопився за той плавець руками, і дельфін стрілою понісся до вулканічного острова.
Адам уже став на дно, бо над водою виросла його голова, потім з’явилася спина, й ось він, уже вийшовши з моря, ступив на застиглу лаву вогняного острова.
Ніби відчувши потилицею погляди дружини і сина, повернувся до них, посміхнувся і помахав їм рукою. І вони на березі бухти (яку він добре знав, але яку вперше бачив звідси, з боку моря) здалися йому маленькими і далекими-далекими, як ото коли глянути у бінокль з протилежного боку. І від того, що вони були такими далекими, Адамові стало лячно. "Більше ніколи не буду з ними розлучатися", — подумав він і посміхнувся: яке розлучення? Відплив усього на якихось півтора кілометра.
І тієї ж миті Єва ясно відчула, усім тілом відчула швидкий, як блискавка, підземний струс…
Адам нахилився і випростався з чимось чорним у руках. Розмахнувшись, відкинув його од себе.
"Камінь, — здогадалась Єва. — Розчищає завал… Але чому так довго? І що там трапилось?"
Дельфін крутився навпроти того місця.
Адам знову нахилився над тріщиною. І ледве він це зробив, як із середнього кратера, що був якраз над ним угорі, вихопився дим, затанцював рій іскор. А тоді з-за краю кратера виглянуло щось палаюче. І враз з’явився яскраво-оранжевий язик, лизнув схил і, збільшуючись, стрімко понісся вниз…
— Вулкан проснувся! — зойкнула Єва, і це були останні слова, що вона мовила вголос того дня, які зірвалися з її заціпенілих, похололих і помертвілих уст…
Далі все відбулося швидко.
Надто швидко і невідворотно.
Адам випростався з чорним каменем у руці, кинув його подалі від себе і повернувся до оранжевого язика, що мчав схилом униз, подивився і знову схилився над тріщиною.
Задрижала земля, з кратера хлинув густий потік лави. Вулкан глибоко зітхнув: "Уа-ах!!!" І нові потоки сліпучої магми, од якої різало очі, ринулися до моря.
Нарешті Адам випростався з дельфінчиком на руках і кинувся до моря. Він біг, а кілька вогненних змійок вже метнулися йому під ноги, Адам підстрибнув, пропускаючи їх. Швидко опинився біля води. Нахилився і пустив дельфінчика. До нього відразу ж підплив дельфін.
І тільки Адам зробив рух, щоб кинутись у море, як із тріщини, з якої він щойно витяг дельфінчика, вихопилась криваво-червона і сліпуча магма. Її появи, збоку, поруч, Адам не чекав. І це його й згубило.
Син пронизливо закричав.
Єва рвонула його до себе і долонями затулила йому очі.
А сама дивилась…
І побачила Єва, як на далекій-далекій звідси Землі, на високій башті Радісних Зустрічей Космопорту спалахнув чорний вогонь…
9
На Великих Рівнинах, на весняних вітрах високі трави шуміли: шу-у-у-у, шу-у-у!.. А може, то вони гомоніли поміж собою? Чи вітрам щось розповідали? Чи до неї озивались мовою своєю незбагненною і втаємниченою, що для людини — за сімома замками? І що вони хотіли їй повідати?
— Трави, трави, благаю вас!.. Скажіть мені, зелені трави, де чоловік мій, Адам Весна?
І німіла, прислухаючись до мови трав, й іноді їй здавалося, що вона розуміє, про що шепочуться трави. Тоді вчувався їй у шумі трав голос його незабутній:
— Я тут, Єво! Я зеленою травою став.
Вона притискала руки до грудей, бо серце аж вискакувало.
— Чую… чую тебе, рідний… Іду…
А високі трави на весняних вітрах шумлять.
А високі трави поміж собою гомонять.
Невже людина, яка мріяла, сміялась, страждала і кохала, раділа і гнівалась, співала і творила, невже вона може перетворитися у ніщо? Життя має кінець. Білкова оболонка теж. А Розум?.. Ні, ні, Розум мусить бути вічним у Всесвіті! Бо Розум — це теж матерія, матерія у найдосконалішому вияві. А матерія вічна і невмируща. То хіба може матерія зникнути, в ніщо перетворитися? Без такої складної матерії, як Розум, Всесвіт не може існувати. Смертна людина, а Розум її вічний. Та, по суті, й людина вічна. Не так людина, як її атоми.
(Продовження на наступній сторінці)