У такі вечори їм здавалося, що в чорному небі яскравіше од звичайного сяє сузір’я Кассіопеї, особливо його шоста зірка. І здавалось, що вони відчувають на своїх обличчях навіть тепло проміння, що, долаючи морок Космосу, йде до них від рідного Сонця. Недарма ж земляни гордо називають себе Людьми Сонця!
Схвильована і збуджена, Єва тулилась до Адама, лащилась, шепочучи:
— Може, хоч одну Людину Сонця обнімеш, га? Май на увазі, вона не така й погана порівняно з іншими представниками Людей Сонця. До того ж любить тебе!..
— А… син? — озивався Адам і рвучко притягував її до себе.
— А я і не сплю, а я і не сплю! — зненацька лунало дзвінко, і до них із сміхом біг Адамчик. — Я все чув, що ви говорили.
— Ось я тобі зараз!.. — удавано сварилася Єва. — Де моя лозина? Кому давно вже пора спати?
Адамчик верещав од захоплення. Батько схоплювався і піднімав сина високо на руках, а мати, вдаючи, що не може дістати малого, підстрибувала, ганялась за ними, і всі троє здіймали такий веселий гармидер, що навіть сонні чайки на прибережних скелях починали обурливо галасувати…
Набігавшись, навеселившись, всідалися на каменях під зоряним блиском і дивилися на темне море, у якому спалахували різнобарвні світлячки. Адамчик починав дрімати у матері на руках, а вона, схилившись над сином, стиха наспівувала улюблену пісеньку про соловейка, яку колись співала на далекому Памірі його батькові:
Фіть-фіть-фіть,
Тьох-тьох-тьох,
Ая-я-я, ох-ох-ох!
Там соловейко щебетав…
Пісню підхоплював батько, і вони вдвох, посхилявшись одне до одного, співали теж одне для одного.
— А на Землі люди вміють так співати, як ви? — запитував син, і сон утікав від нього геть.
— Так, як я, уміють, — неквапливо озивався батько. — А ось так, як твоя мама… так нікому не дано співати. Так співає у всьому Всесвіті тільки вона одна.
Єва щасливо посміхалась.
Тоді вона і гадки не мала, що її чекає попереду…
Після сніданку Адам лаштувався у Мідні гори, а мати з сином бралися за навчання. Хоч Адамчика тягло з батьком у гори (там було цікавіше, аніж займатися математикою чи на скелі виводити малахітом літери), але мати наполягала:
— Я не хочу, щоб мій син повернувся на Землю первіснообщинним дикуном печерного віку! Доки прилетять земляни, ти будеш знати все те, що знала я у твоєму віці. І навіть ще трохи більше!
Через кожні три дні мати робила вихідний од навчання. Для сина то було святом — батько брав його тоді з собою у гори, вчив володіти луком, вистежувати здобич, збирати мінерали. О, які то були незвичайні походи!
У такі дні Єва лишалася "вдома", тобто в печері. Й тоді до неї приходила меланхолія, що переростала в ностальгію. Вона металась у печері, не знаходячи собі місця (постарілий Нявкунчик прожогом вилітав з печери й ховався у скелях, і тільки чути було, як він там жалібно нявкав). У відчаї Єва гамселила кулаками в стіни печери, вибігала на майданчик, а знесилившись, падала й непорушно годинами лежала, тільки зрідка стогнала крізь стиснені зуби.
Там її і заставали батько з сином, які поверталися з Мідних гір, поверталися веселі, збуджені, задоволені — з мінералами та дичиною. Адам ніжно піднімав Єву, заносив до печери і вкладав на лежаку. Розмовляли вони з сином пошепки, ходили навшпиньки, аби не потривожити матір.
Але одне для Адама було добре: приступи ностальгії в Єви швидко минали. І неодмінно закінчувалися приступами любові, тоді вони обоє бували неймовірно щасливими…
4
І настав час, коли батько з матір’ю вже змушені були ховатися від сина зі своєю любов’ю. А любов ще була такою молодою і так багла усамітненості. І хоч планета безлюдна, та, як невдовзі з’ясувалося, сховатися від Адамчика бодай на годину було не так легко.
А печера була одна на трьох.
Іноді вдень, коли вдавалося Адамчика на годину приспати, хутчій бігли з печери і падали у високі густі трави.
Якось після отакої втечі в густі трави і трапилося… Повернулися до печери, а сина немає.
Оббігали всю бухту, кликали, гукали, кричали — тільки чайки у відповідь жалібно кигичуть та мартини регочуть.
Адам збігав до річки, там метався і кричав до хрипоти, у відповідь — ні звуку.
І тоді він одчув неспокій.
Єва заголосила:
— Ой, чуло ж моє серце! Ой, біда ж прийшла!.. Ой, немає ж мого синочка!..
— Що з ним могло трапитись? Гуляє десь…
— Він же нікуди раніше не ходив. Та й куди може піти на безлюдній планеті?
— За метеликом погнався, а там якусь пташку побачив чи жучка, а там… — невесело фантазував Адам. — Він зараз у такому віці, що все йому цікаво, все манить.
— І це говорить батько, у якого пропала… щезла дитина?
— Хто тобі сказав, що вона пропала та щезла?
— Але ж немає нашого синочка, нема-ає-є!..
— Зараз немає, а через півгодини прибіжить…
Та Адамчик не повернувся ні через півгодини, ні через годину.
В одну мить Єва зів’яла, постаріла, поникла, як підрубане під корінь дерево. І голосила, не бачачи світу білого. Такого голосіння Адам ще не чув за своє життя.
Час од часу Адам з’являвся біля печери, питав на ходу "Немає?.." і біг по ширшому колу, намагаючись утекти від Євиного голосіння. Але втекти від нього було неможливо.
— Помовч! — прохав він Єву. — Дай хоч хвилину подумати, прикинути, знайти якісь версії, перебрати варіанти…
— Що версії?! Що варіанти?! Його схопив печерний ведмідь.
— Печерні ведмеді живуть у Північних горах і сюди, до моря, приходять рідко. За дев’ять років було лише два випадки.
— А це третій…
— Не наговорюй!
— А раптом… він захотів скупатися в морі?
— З наших розповідей він знає історію про спрута, який колись на тебе напав. Ні, в море він сам не піде.
Не встигав Адам обдумати одну версію, як Єва миттю висувала іншу. І голосила, голосила, голосила…
— Та помо-овчи-и!!! — крикнув він, бо урвався терпець, і пригорнув її до себе.
Єва притулилась до чоловіка і, схлипуючи, знеможено затихла.
— Це нам кара за любов! За наше щастя! От і втратили сина, — знову забідкалася Єва. — Чує моє серце… Укра-али сино-очка, укра-али!..
— Та хто його міг украсти! Привиди, чи що?
І тільки-но вихопилось в Адама те слово "привиди", як його наче струмом обдало.
— Стривай, стривай! Дай подумати!.. Ми водили Адамчика до чорних привидів на хребет? Водили, — відповів він сам собі. — Вони йому сподобались? Точніше, заінтригували. Так? Так. Просив він нас забрати ті привиди до печери, щоб нам усім разом було веселіше? Просив?
— Особливо маленького привида-хлопчика, тобто своє відображення, — пожвавішала Єва.
І обоє, не кажучи більше й слова, кинулись у Мідні гори. Не бігли, а наче летіли, не відчуваючи грунту під ногами.
Адамчик, живий і неушкоджений, стояв на гребені хребта і мирно "розмовляв" з таким же, як і він, маленьким хлопчиком, котрий стояв на протилежному хребті.
— Я з ним балакаю, балакаю, а він мовчить, — зустрів він батька з матір’ю скаргою на маленького чорного привида. — Я його до себе в печеру запрошую — не йде. Такий гарний хлопчик, а мовчить і мовчить. Я хочу з ним гратися…
Єва заголосила і накинулась на батька:
— Чув?.. Йому потрібні люди!
— Давайте заберемо чорного хлопчика до себе. Йому погано самому в горах. Він хоче з нами жити.
— Чому погано? — запитав Адам. — Адже у нього є тато і мама. Ось вони зараз з’являться.
Ледве Єва з Адамом ступили на хребет, як по той бік біля маленького привида з’явилися два дорослі.
— Прийшли!.. — заплескав у долоні Адамчик. — Тато й мама прийшли! Тепер він не сам! І він теж у долоні плеще, бо зрадів, що тато й мама прийшли.
Єва схопила сина на руки, обціловуючи його, промовляла:
— Синочку мій, я тебе більше не залишу самого ні на хвилину.
— І дарма, — озвався Адам. — Його треба привчати до самостійності. Бо самостійність теж іноді може знадобитися.
Тільки тепер Адам збагнув, що таке рідна дитина. І якими б важкими не були недоспані ночі, справжні труднощі тільки починаються. Синові потрібні Земля і люди. А якщо земляни не прилетять, що чекає їхнього сина? Йому стало страшно від цієї думки, і він поспішно прогнав її геть, переконуючи себе: ні, ні, земляни їх не залишать у біді!..
— Хлопчику! — гукнув Адамчик до своєї проекції на сусідньому хребті. — Приходь до нас у гості. Ми будемо вдвох гратися у бухті. Чуєш, хлопчику?
— Того хлопчика не відпустять тато з мамою, — крізь сльози сказала Єва. — Вони бояться його самого відпускати.
— То хай він бере з собою тата і маму.
І махав йому рукою.
А на протилежному хребті маленький чорний хлопчик на руках у мами теж махав йому рукою.
5
Після всього, що вони перенесли вдень, уночі було не до сну.
(Продовження на наступній сторінці)