Одного такого дня, коли відбувалися вищеописані приємні опади і голосніше від звичайного на озерах галасувало леонійське птаство, Адам повертався з полювання. Повертався не з порожніми руками: в одній ніс лук (стріли виглядали з торби, що висіла через плече), а в другій тримав важенного дудака, кілограмів на дванадцять-п’ятнадцять — аж руку відтягувало! І головне, з першої стріли взяв, бо таки навчився володіти луком.
Такого дудака вполювати б на Землі — сенсація! "Як повідомив представник Товариства мисливців та рибалок, член цього товариства геолог Адам Весна під час відпустки вполював рідкісну дрохву вагою майже пуд". Напевне, так писали б на Землі газети в недільних випусках, а тут і похвалитися ні перед ким. Єва вже звикла, що він регулярно приносить такі трофеї, тому й уваги не звертає, ніби так і повинно бути. Та-ак… Дрохви тут ваговиті, чи й понесеш в одній руці.
Йшов Адам голий до пояса — дощик-бо теплий, як душ. Гарний дощ! Засмагле, міцне тіло відливало бронзою. Дудакові крила (щоб не волочилися по землі) він зв’язав перевеслом з трави і ніс за міцні ноги, час од часу міняючи руки. На душі було спокійно і радісно.
Дощ то затихав, то знову рясно припускав, у голубому небі плавало не жарке зараз Сонце з своїм супутником, то пірнаючи за хмари, то виринаючи на чистоводдя неба, й Адамові хотілося застрибати, як колись у дитинстві, вигукуючи: "Сліпий дощ!.. Сліпий дощ!.."
І хоча Великі Рівнини зеленіли круглий рік, однак з початком літа і теплих дощів наче омолоджувались. Зелень ставала смарагдова, наче щойно з’явилася на світ білий і ще не відала, що таке сухий сезон — гарячий і бездощівний.
Адам повернув до річки Єви і пішов її лівим високим берегом. Річка в сухий сезон, себто взимку, була тиха й присмиріла, а влітку бурхлива, норовиста, як і та, чиє ім’я вона носить.
Дощ припустився, і по всій широчині ріки здійнялася хлюпавиця — одночасно лопались тисячі бульбашок, і в повітрі аж дзвеніло. На мілинах, попід очеретами, стояли, сутулячись, довгоногі та довгоносі бушлі, та в очеретах, незважаючи на дощ, кричало птаство.
До вілли "Кам’яні пенати" лишалося хвилин з десять ходу. Адам поміняв руки. І подумав: "Якщо народиться син, неодмінно навчу його стріляти з лука. Без лука на Леонії не виживеш".
Згадав Єву і прискорив ходу: як вона там? Пологи можуть початися з дня на день, і він остерігався надовго залишати її саму. Лякала неясність, непевність їхнього становища. А раптом виникнуть ускладнення? До кого бігти за допомогою?.. А втім, що буде, те й буде.
Дощ поступово затихав, виглянуло Сонце з своїм супутником, і над Рівнинами встали аж дві веселки. Точнісінько такі, які він не раз спостерігав у дитинстві, у далекому звідси Придніпров’ї. І здалося Адамові, що він удома, що гроза застукала його зненацька у степу. Й ось він, мокрий та забрьоханий, перестрибуючи через калюжі, поспішає додому, а навстріч йому біжить мати… Молода його і гарна мати, а він сам — маленький хлопчина. "Ну де тебе носило? Така гроза була, а тебе немає. Що я мала думати?.."
Зусиллям волі одігнав від себе те видиво. Бо спогади тільки щемом пекучим проймають груди і потім довго ходиш сам не свій.
Ось і бухта. Ще здалеку Адам побачив тотем і привітно махнув йому рукою. Стоїть тотем — крилатий охоронець їхнього роду, — значить, усе гаразд. Аж з душі відлягло.
Але відразу ж стривожився: Єви біля печери не було, а вона завжди очікувала його на майданчику, на отім-он камені сидячи.
Адам поклав під скелю дрохвача й обережно підійшов ближче. З печери долинав якийсь дивний звук: не то хтось стиха наспівував-намугикував, не то гомонів — ніжно, м’яко, щасливо… Слів не розібрати, але голос був такий умиротворено-радісний, що Адам застиг, мов заворожений… Здається, ще на Памірі, коли він лежав у гірській обсерваторії з високою температурою, ось так йому тихо наспівувала Єва.
Адам зробив ще крок і застиг. Із печери долітав спів. Єва співала комусь. Вона співала до когось… І взагалі, це було щось нове. За останні півроку він жодного разу не чув, щоб Єва співала. Та ще так проникливо, із щасливою ноткою у голосі.
І коли нарешті Адам збагнув, що то співає мати — молода мати! — його з голови до ніг обдала тепла хвиля: так може співати тільки мати своєму дитяті.
І тут почувся ще один звук, що змусив його здригнутися і завмерти в солодкій напрузі. Такого звуку Адам ще ніколи не чув, він його просто не знав. Але здогадався: то плаче дитина.
Він хитнувся і вхопився рукою за край скелі.
Отже, їх на Леонії уже троє!
— Ой, які ми крикливі! — озвалася Єва, і по голосу Адам відчув, що вона радіє. — Ану ж бо ще… ще покричи. На цій планеті дитячого плачу ще ніхто й ніколи не чув, то кричи, мій маленький, кричи голосніше й сміливіше! А тато почує і прибіжить. Тато наш полює десь і не знає, хто на світ білий з’явився, хто населення Леонії збільшив.
Адам зробив було рух, щоб забігти в печеру, і спинився, бо хотілося ще стояти отут і слухати дзвінкий плач немовляти і щасливий голос матері. А мале плакало так галасливо та дзвінко, і так ніжно щебетала до нього мати, що Адам ладен був стояти отут цілий вік і слухати, слухати, слухати й упиватися…
"Хто ж народився?" — подумав він і, ніби відповідаючи на його німе запитання, почувся голос Єви:
— Ой, як же ти гарно ніжками дриґаєш, хлопчику мій леонійський!
Син!
Син!!
Син!!!
— Дриґай, дриґай ніжками, мій маленький, — гомоніла Єва. — Планета велика, бігати є де, так що зміцнюй свої ніжки. А мама тебе зараз перемотає в сухеньке… Ах, які м’якенькі шкурки! Тато так постарався, замшу, як шовкову, вим’яв. Для синочка свого. Ну, йди, йди до мене, голячок ти мій!.. Дриґаєш ніжками, а того й не знаєш, що ти перша людина, яка народилася на цій планеті. Так потім і в біографії писатимеш: народився другого року нової ери на планеті Леонія в системі зірки А, сузір’я Центавра…
"І звідки у неї стільки ніжності? — подивувався Адам. — Ніколи б не подумав, що Єва може бути такою!.."
— Хлопчик з Леонії! Як гарно звучить: хлопчик з Леонії! Чуєш, синочку мій? Єдиний у всьому Всесвіті хлопчик з Леонії.
Навколо Адама враз стало світло-світло. З-за хмар виглянуло Сонце і засяяло в голубій, аж синій, небесній ополонці. Великі Рівнини стали такими зеленими, аж очам боляче було дивитися. А на морі почувся шум — тихий, заспокійливий. Він наростав, ближчав, і вже в бухті залопотіло. Пішов сліпий дощ. Адам стояв під тим дощем і посміхався. Який теплий та ласкавий сліпий дощ!
Дощ припустився дружно, рясно, весело.
А Єва стиха наспівувала у печері:
Котику сіренький,
Котику біленький,
Котку волохатий,
Не ходи по хаті,
Не буди дитяти!..
Адам вслухався у музику її співу і думав, що віднині його життя стане зовсім іншим, віднині засяє нова грань, незнана досі, незвідана…
Але в ту мить його пойняв страх.
Стало страшно від однієї лише думки: до Землі звідси далеко, так далеко, що й збагнути ту відстань не можна. А раптом його син ніколи не зустріне людей? Раптом він буде приречений усе життя провести на безлюдній планеті? Вони з Свою спізнали щастя, а що їхній син спізнає, коли самотнім житиме на планеті?
Від тих думок стало так важко на душі, так гнітюче, що Адам поспішив розвіяти тривожні думки. Ні, ні, Земля не полишить їх у біді, Земля виручить, і син його буде з людьми.
Він підійшов до тотема, обхопив стовп руками, притулився до нього щокою.
— Ну, охоронцю нашого роду, чув, як співає у печері Єва, чув, як дзвінко плаче мій син? Нова людина на Леонії, і тобі її охороняти й берегти.
Адам дістав свій бронзовий ніж і вирізав на тотемі: "Адам + Єва = Адам"
— Ось так, тотеме, — гомонів до стовпа. — Мій батько Адам, я Адам, тож хай і син мій теж Адамом зватиметься. Батько — Адам Весна-Перший, я — Адам Весна-Другий, а син хай буде Адам Весна-Третій. Щоб рід наш Весен ніколи не уривався в світі білому.
З печери лінькуватим перевальцем вийшов Нявкунчик, потягнувся на передніх лапах, вигинаючи лискучу спину, і смачно позіхнув. Загледівши господаря, підійшов до нього і, високо задираючи хвоста, заходився тертися об його ногу. І муркотів, муркотів, наче щось хороше-прехороше розповідав на своїй котячій мові. Дощ припустився ще дужче, на морі Спасіння стояв лункий виляск, а на Великих Рівнинах у голубизні неба сяяло сонце, мов намальоване.
Син, певно, заснув, бо Єва наспівувала вже зовсім тихо:
Дитя буде спати,
Котик воркотати,
Ой на кота — воркота,
На дитину — дрімота,
А-а-а… а-а-а!..
Адам слухав, і по його щоках, змішані з дощем, текли сльози, такі ж світлі та радісні, як сліпий дощ на планеті Леонія.
Частина п’ята
А ЗОРІ СВІТЛІ, ЯК НАДІЯ
1
І ходять по вічних своїх орбітах навколо Сонця дев’ять планет, дев’ять сестер і братів. А називаються вони… Хі-і, забула. Це ж треба, га? Забула, як називаються дев’ять планет Сонячної системи. Ай-ай-ай!..
— А я знаю, я знаю, ага!
— Ану ж бо скажи, синочку.
— І скажу, і скажу!.. Венера, Марс, Меркурій, Сатурн…
— Молодець. А далі?
(Продовження на наступній сторінці)