Задумалась, спохмурніла, а тоді, зненацька розмахнувшись, кинула ті коштовні мінерали у високу траву.
— Хай усі знають, як я запросто розкидаю коштовне каміння! Ах, яка я багата! Ціла планета належить мені. Подумати тільки: не цариця, не королева, лише кандидат наук, а мені належить ціла планета з такими коштовними мінералами. Ось тільки підданих немає.
— А я?
— З одним підданим царства не збудуєш.
— Чому б і не спробувати?
— Та вже ж пробуємо. Побачимо, що з цього вийде.
Відпочивши в холодку, рушили далі й невдовзі вийшли на той хребет, з якого вони бачили Чорний привид.
— Ходімо встановлювати контакт, — весело сказала Єва.
Піднялися на гребінь. Першим зійшов Адам, і невдовзі на гребені протилежного хребта — сонце вже світило їм у спини — в тумані з’явився давній знайомий — Чорний привид.
— Привіт, друже! — махнув йому Адам рукою. Чорний привид відповів помахом. — Це я, Адам. Немає людей на цій планеті, то хоч ти стань нам другом, безтілесний привиде!
І ледве біля Адама стала Єва, як по той бік поруч із Чорним привидом з’явилася ще одна фігура — жіноча. Теж у чорному.
— От нас уже й четверо на цій планеті. Як усе просто! Зійшли ми на хребет — і нас уже стало четверо. Правда, ті двоє мовчуни, але все одно вони схожі на людей.
Привиди були дуже схожими на людей, тільки не видно було їхніх облич.
— А їх оживити можна? — раптом запитала Єва.
— Треба їх матеріалізувати, і вони оживуть.
— Коли б тіні матеріалізувалися, то ми б з тобою вже й не протиснулися на цій планеті з-за Адамів та Єв. Але то були б копії, а не оригінали.
— Оригіналів, дорога моя, і серед живих людей небагато. А все копії, копії, копії… Ніби ж людина живе, трудиться, над чимось навіть замислюється, а придивишся — копія.
— А може, й ми з тобою чиїсь копії?
— Не думаю.
— Чому?
— Копії не захотіли б летіти з Землі — затишної та обжитої — у невідомі зоряні світи, не знаючи, що їх там чекає. Копії бережуть себе, обростають речами в комфортабельних квартирах чи жирком на роботі. А летіти в зоряні світи за тридев’ять земель, ризикувати собою і своїм благополуччям їм ні до чого. Ризикувати можуть тільки оригінали. На них Земля тримається. А копії… Особливо їх багато в літературі, тут для них роздолля, рай земний, як казали колись у давнину на Землі. Самі в душі копії, вони копіюють твори із неймовірною легкістю. І видають ті копії під виглядом оригіналів. Але копія є копією, як її не маскуй. А оригінали видаються рідко, не щороку, як не щороку можна написати справжні твори. А поки що йде гра в копії. Але я вірю, що на Землі настане такий час, коли люди-копії нарешті переведуться, а залишаться тільки оригінали. Ось тоді гомо сапіенс відразу підніметься на вищий щабель.
— Яку зливу асоціацій викликали у тебе ці привиди, — здивувалася Єва. — А якщо трапиться так, що зникнуть оригінали, а на Землі лишаться тільки копії?
— Тоді… прогрес зупиниться. Піде деградація. Ось чому копії завжди заздрять оригіналам і за певних соціальних умов стають дуже небезпечними. Ти історію людства добре знаєш — скільки таких періодів було, коли владу захоплювали копії і що вони тоді чинили. Хто змусив отруїтися у Давній Греції мудреця Сократа? Копії! Вони не могли стати такими оригіналами, як-от Сократ, а тому знищили мудреця. А хто спалив Джордано Бруно на багатті? Копії! Людські копії або копії у вигляді людей. Хто переслідував Галі лея? Теж копії. Копії стріляли в Пушкіна і Лєрмонтова, переслідували Шевченка й Овідія, виганяючи їх подалі від людей, на край світу. А хто убив Гарсіа Лорку? Теж копії із фашистськими свастиками, копії, що захопили владу і які терпіти не могли оригінальних людей, котрі не підкорялися їм, копіям, біля державного кормила. Хто відрубав голову Улугбеку? Копії! Копії! Вони знищують оригіналів, щоб їх ні з ким було порівняти і щоб ніхто не знав, що вони всього лише копії.
Так вони довго гомоніли, стоячи на гребені хребта, освітлені вже призахідним сонцем. Щоправда, говорив Адам, а Єва слухала. Він жестикулював руками, і його безтілесний двійник, його копія на протилежному хребті, теж жестикулювала і копіювала Адамові рухи. І це було як наочний приклад до Адамової промови про копії.
17
Вечорами Адам м’яв шкури.
Гора вим’ятих шкур росла й росла.
Єва посміювалась, киваючи на ту гору.
— Ти гадаєш, я народжу тобі відразу десятеро дітей?
— Пелюшки, Євочко, завжди знадобляться.
Адам м’яв шкури, й одноманітні рухи, як не дивно, заспокоювали його.
З кожним тижнем вагітність давалася Єві все важче і важче. На виду змінилася, обличчя загострилося, на ньому з’явилися коричневі плями, під очима постійні синці. До всього ж вона стала коверзливою, як ніколи.
Та найгірше було з їжею.
Попрохає вона, приміром, фазана, Адам добуде, запече його в багатті й ніжне, паруюче м’ясо подасть до столу, себто на камінь, що править їм за обідній стіл.
— Що це? — підозріло принюхується до м’яса Єва.
— Фазан, якого ти замовляла.
— Я замовляла фазана? — дивується вона. — Це тобі просто здалося. Фазана я терпіти не можу.
— А що б ти хотіла, моя дорога, з птиці чи з риби?
— Ну… хоча б… — Єва напружено думає. — Хоча б мідій!.. Я вже так давно не їла мідій!
Не кажучи й слова і не витрачаючи й хвилини часу, Адам виходить з печери, спускається в бухту, роздягається і запливає за прибій. Раз по раз пірнаючи, віддирає од підводного каміння десятків зо два мідій, приносить їх до печери, пече у багатті, і по якомусь часі ніжне оранжене м’ясо вже лежить у бронзовій мисці, розносячи апетитні запахи.
— Євочко!.. Твоє замовлення виконано, перед тобою найкращі мідії Леонії.
Єва сідає до каменя-столу, наштрикує шпичкою шматочок оранжевого м’яса, довго й підозріло до нього принюхується і, зрештою, сердито кидає:
— Знову мідії? Я ж їх терпіти не можу! Ти на злість мідіями мене годуєш.
Адам терпеливо й спокійно вислуховує і говорить:
— Вибач, будь ласка. А що б ти хотіла, моя дорога?
— Риби! — вередує Єва. — Так, так, я хочу риби. Мені здається, я вже давно не їла риби.
Через годину Адам повертається із великою рибиною, проштрикнутою списом. А ще по якомусь часі у бронзовій мисці парує запечена риба.
Але й од риби Єва відмовляється. І раптом викрикує:
— Хочу фазана! Так, так, хочу фазана!..
Адам дістає миску з м’ясом фазана, яку він подавав ще зранку, і врочисто ставить на стіл.
І Єва з апетитом їсть фазана.
Якось Адам наткнувся на гриби, що своїм виглядом і формою нагадували знані на Землі боровики. Отож зварив суп з м’ясом та грибами. Коли заніс до печери паруючий казан, то пахощі, як казала потім Єва, "трохи не збили її з ніг".
Ті пахощі й заманили печерного ведмедя.
У той вечір, коли вони всілися за кам’яним столом і глава хоч і маленької, але зразково-показової сім’ї розлив у миски юшку, почулося гупання, а потім сопіння.
— О, ще когось у гості несе! — жартома сказав Адам і відклав ложку. — Повечеряти не дадуть.
У ту ж мить розляглося таке ревіння, що луна в печері ледве не поглушила всіх.
Не розгубившись, Адам і собі закричав:
— Ану забирайся звідси геть! Дай спокійно повечеряти! Бо, як вийду, не поздоровиться!
Адамова впевненість мала під собою грунт: по-перше, у нього були спис, сокира і лук із стрілами, по-друге, і це головне, був упевнений, що у вузький прохід печери ведмідь не пролізе.
Як не дивно, але Єва не злякалась. Можливо, вона б і запанікувала, але в цей момент побачила, що Нявкунчик з переляку вистрибнув Адамові на голову і почав бити його хвостом по обличчю. Єва засміялася, розливаючи з ложки юшку.
А непрошений візитер застряв у вузькому проході — ні сюди, ні туди — і гатив лапою по камінню.
Тим часом Адам, різко змахнувши рукою і збивши кота з голови, кинувся до багаття, схопив палаючу головешку і ткнув її в пащеку нічному гостю. Заревівши, той в одну мить щез, тільки довго було чути його сердите ревіння, що віддалялося.
— Десятому закажеш, що непрошеним по гостях ходити не годиться! — навздогін кричав Адам. — Удруге не сунешся в печеру, де живуть двоногі істоти! Я до твоїх печер не заглядаю, і ти в мою не лізь!
І повернувся до Єви.
— Шкода, стільки м’яса втекло!
І, наче нічого й не трапилось, вони сіли вечеряти. Адам з Євою до свого каменя-столу, а Нявкунчик, усе ще не заспокоївшись (щетина на ньому грізно гороїжилась, і він сердито гатив себе хвостом по боках), обережно підійшов до своєї черепашки.
Невдовзі всі троє були зайняті юшкою.
Юшка і справді була смачною.
18
Закінчилася зима, а з нею і сухий сезон.
Задув, набираючи силу, північно-західний пасат, у вилинялому за зиму, білястому небі нарешті з’явилися хмари, і невдовзі перші дощі — рясні та дружні — прибили пил на Великих Рівнинах, зашуміли очеретами на ріках, захльоскали на озерах. Настало літо.
Сіренький небозвід наче хто підсинив — на очах заголубів.
(Продовження на наступній сторінці)