Грім пролунав серед ясного неба, коли двоє леонійських сонць — Толіман та його маленький супутник, зірка Б, — тихо і мирно сяяли в голубизні неба.
Мати і син од несподіванки здригнулися, потім поглянули одне на одного і засміялися.
— Гримить, — сказала мати.
— А хмар же немає.
Мати поглянула на небо — ясне, ані хмаринки,
"Дивно, — подумала жінка, — небо ясне, а гримить. Хоча хмари, мабуть, збираються за хребтом, тому їх і не видно. Треба поспішати".
І тут, перевалюючись через зубчату вершину західного хребта, в долину почала вповзати хмарка — наче клубок густого рудувато-лимонного диму, що утворюється після вибуху.
Знову гримнуло, але вже тихіше і ближче — долиною пішло відлуння. Мати з сином уже зібралися йти, як почувся тріск, у тісній долині, з усіх боків затиснутій високими хребтами гір, ураз стало свіжо, як буває у степу після дощу, і дихати стало легко, приємно. Заструменило і потекло повітря… Хмарка, що перевалила через хребет, раптом спалахнула, заіскрилась по краях — почувся ще один сухий тріск.
— Мамо! Мамо!.. — захоплено викрикнув хлопчик. — Яка гарна змійка до нас летить! Я ніколи не бачив таких змійок.
Мати рвучко оглянулась і застигла: із хмарки, що світилася якимось внутрішнім сяйвом, вниз, у долину, швидко мчала оранжева змійка-стрілка, на кінці якої вертілася куля завбільшки з кулак. Жінка хотіла було кинутись, щоб схопити сина за руку або ж загородити його собою, але не змогла навіть хитнутися: незрозуміла млявість опанувала нею, і Єва стояла, не в змозі ворухнутися.
Не долетівши до них кількох десятків метрів, змійка вигнулась і, витягуючись, пішла по великому колу, в центрі якого опинилася жінка з дитиною… Чувся сухий тріск, і високі трави, над якими пролітала змійка, почали безшумно лягати, наче в’янули — на зеленому листі заграли криваво-червоні полиски. Запахло не то паленим, не то болотяною водою. Жінка відчула легке поколювання в пальцях рук і в голові.
— Вона… колюча! — злякано мовив син, а мати все ще не могла вимовити й слова.
Як тільки змійка-стрілка уткнулась гостряком у свій хвіст, кулька легко зісковзнула з неї, збільшуючись, і затанцювала в повітрі.
Оранжевий обруч, у який перетворилась та змійка, почав танути, розпливатися, від нього зажовтіло повітря, і Єві здалося, що вона опинилася під прозорим ковпаком з високим склепінням. А по той бік прозорого, злегка жовтуватого ковпака крутилася сліпучо-яскрава кулька. Ось вона почала збільшуватись і невдовзі стала схожою на парасольку метра півтора в діаметрі. Знизу почали висовуватись червоні нитки, вони росли, збільшувались і звивалися, як живі.
"Медуза! — майнула в Єви думка. — Так, так, вона скидається на медузу…"
Колір її швидко змінювався: жовтий, червоний, оранжевий… Вона світилася і пульсувала. Чулося цокання, ляскання і ще щось, схоже на шепіт чи якесь шамкотіння…
"Вона дихає, як жива", — подумала жінка, і в ту ж мить відчула, що млявість у неї зникла.
Зненацька по медузі пробігла зигзагоподібна зеленкувата тріщина, медуза розкололась навпіл, наче розчахнулась на дві половинки з нерівними краями, і з неї вийшла жінка — висока, струнка, з в’юнким станом і вродливим обличчям. Ступаючи з однієї світлої плями на іншу (вони миттєво спалахували у неї під ногами і гасли), незнайомка зійшла на поверхню, і зелена трава під її ногами й навколо неї вмить вилягла, зникла. Жінка стояла на оранжевому колі. Вбрана вона була в якусь яскраву тонку тканину, що щільно облягала її статурну фігурку, і вся злегка світилася, розсіюючи навколо себе м’які, заспокійливі барви.
— Мамо, мамо! — закричав Адамчик, — А ця людина на тебе схожа, тільки волосся у неї золоте. Вона із Землі прилетіла, еге?
Єва отямилась.
— Ні, синку, — сумно похитала вона головою, — таких фей у нас немає. Ця Золотокоса не з Землі. Та й взагалі вона не людина.
— А хто це?
— Це… очевидно, зорова галюцинація. Химерне видіння. Пішли швидше з цього місця. Тут з’явилась кульова блискавка, це, мабуть, її "творчість". Але вона небезпечна, може вибухнути, а тому не роби різких рухів.
А далі все відбулося точнісінько так, як у фантастичному романі, яких Єва за своє дотеперішнє життя перечитала більше, аніж може витримати рядовий читач і в яких винахідливі автори описують найнеймовірніші зустрічі з космічним Розумом (з великої літери) у вигляді Мислячої Енергії (теж з великої літери). Все відбулося, повторюємо, точно так, як у фантастичному творі, з тією лише різницею, що відбулося… насправді. Читачі можуть вірити автору, а можуть і не вірити — це їхня справа. Зі свого боку автор ще раз підкреслює, що все відбулося точно так, як тут написано.
Про це навіть у Сьомому архіві Космофлоту Землі є відповідні документи.
Голос сказав:
— Перед тобою не галюцинація, ти помиляєшся, аборигенко!
Голос ішов від Золотокосої, але був якийсь штучний, змодельований машиною і зовсім не схожий на людський голос, тим більше на жіночий.
— Я не аборигенка, — одказала Єва з деякою образою. — Я астронавтка. Після загибелі нашого корабля з планети Земля, що в системі Сонця, тимчасово живу на цій планеті. А хто ти така, що зуміла виникнути з кульової блискавки і змоделювати нашу мову?
— Називай мене так, як ти вже назвала — Золотокосою, — відповіла незнайомка, підмоделювала голос, копіюючи його з голосу Єви, і він забринів уже приємніше, навіть трохи по-жіночому. — Тебе дивує мій голос, який я, може, не зовсім вдало копіюю з твого? — запитала незнайомка. — Вступаючи з вами в інформативний контакт, ми змушені вдаватися до вашого, в цілому примітивного, способу передачі інформації від одного суб’єкта до іншого, використовуючи звукові коливання. Між собою ми спілкуємось за допомогою зовсім інших, не зрозумілих вам комунікативних засобів.
"І все ж таки я сплю, — подумала Єва. — І в моєму сні ожив колись давним-давно прочитаний роман. Це ж треба!.."
— Ні, ти не спиш, — сказала Золотокоса. — І я не персонаж ваших фантастичних творів. Я й справді належу до Мислячої Енергії, себто до Розуму. Але не віданого вам, людям Сонця.
— Ти стоїш переді мною у своєму справжньому вигляді?
— О, ні, — вона, здається, злегка посміхнулася. — Наш справжній вигляд зовсім інший, і для вас, біологічних антропоморфних істот, він може видатись… як це сказати по-вашому, мало симпатичним. Ба навіть відразливим, бо у нас різні поняття про вроду. Але для наших чоловіків, — вона знову злегка посміхнулася, — ми у своєму справжньому вигляді є найвродливішими у всьому світі.
— Ми, земні жінки, теж для своїх чоловіків найкращі, — посміхнулася і Єва.
— Це свідчить про те, що представники сильної статі всюди однаковісінькі, тобто сліпці. Великі сліпці. На наше щастя.
— Тут я з тобою згодна, — зажурено одказала Єва.
— А перед тобою я заявилась в образі вашої жінки тільки тому, щоб тобі було легше контактувати зі мною.
— То хто ж ви?
— Посланці Великого Кільця Змії. Єва мигцем поглянула на небо.
— А де ж ваш корабель, посланці Великого Кільця Змії?
— У нас немає того, що ви називаєте кораблем. Космічний корабель, який би він не був досконалий і потужний, — надто застаріла і примітивна для нас техніка. Ми створили заряджену сферу, яка здатна переносити нас в інші простори. Всесвіт має безкінечну кількість світів, віддалених один від одного великим часом. У своїй сфері ми за малий власний час долаємо безкінечно великий час Всесвіту, пересуваючись з одного світу в інший. А прибули ми до вас із Кордону.
— Що означає Кордон?
— Ваші астрономи виявили об’єкти, які вони назвали квазарами. У телескопи ви бачите квазари, як маленькі зірочки. А насправді кожна така зірочка більша за всю вашу Галактику, що складається із ста мільярдів зірок. Річ у тім, що квазари знаходяться од вас на відстані в мільярди світлових років — на Кордоні видимої у ваші телескопи частини Всесвіту. Ми й прибули з такого Кордону, — пояснила Золотокоса.
— Мамо, а можна я… доторкнуся до цієї людини із золотим волоссям? — раптом подав голос Адамчик. — Вона така гарна…
— Не смій! — злякано крикнула мати. — Не ворушись і нічого не торкай!
— Не бійся, біологічна істото, наділена розумом, — посміхнулася Золотокоса. — Ти і твій паросток під захистом силового поля, яке захистить вас од нашого випромінювання. Воно життєдайне для нас, але смертельне для вас, недосконалих біологічних істот.
— Назви мені енергію, у формі якої ви існуєте?
— Вона невідома вам, — відказала Золотокоса. — Але така всемогутня, що може знищити весь ваш світ. Не дивуйся, ваша земна цивілізація нараховує всього 15–20 тисячоліть розвитку і не вийшла ще зі своєї колиски, тоді як наша цивілізація має понад мільярд років. Для нас не існує проблеми швидкості, космічних кораблів, часу тощо. Нам скоряються не лише зорі, а й галактики. Ми — сама матерія, вічна і незнищенна матерія, яка володіє Розумом. Ми всемогутні, бо перемогли навіть горе.
— Як? У вас немає… горя? — вражено запитала Єва. — Тобто у вас усі щасливі? Це… це просто неймовірно.
(Продовження на наступній сторінці)