"Так, так, — гарячково думала Єва. — Адам не згорів, він лише перетворився на атоми і кванти світла на тому вогненному острові. Атоми ж нікуди не зникають із світу білого — просто вони переходять із одного життя в інше. Із однієї форми Існування в іншу. У природі вічний і нестримний вир, тому атоми теж вічні і вічно житимуть у природі цієї планети".
Вона гладила траву.
— Це я, Адаме. Я, твоя Єва. А ти де? Озвися!..
В річку світлу заходила, мінливу воду гладила, у долоні її набирала, до води зверталася:
— Водо бистрая, скажи мені, де чоловік мій, Адам Весна?
А вода до ніг її лащилась, ніжила, хлюпотіла.
І здавалося їй, що Адам водою став.
— Озвися до мене, чоловіченьку мій… Чому ж ти мовчиш? Це я, Єва… Тебе шукаю на планеті Леонії. Коли б я знала мову води, то приходила б до річки і гомоніла б з тобою та й гомоніла. І легше було б мені. Але мови води я не знаю, тож голосу твого вчути не можу…
Шуміла вода, щось, певно, хотіла їй розповісти, та не могла Єва ту мову збагнути, і вода мчала до синього моря, бо всі ріки завжди до мерів поспішають…
Єва мовчазне каміння гладила. До німого каміння гомоніла:
— Чуєш, каменю твердий і важкий, може, в тобі атоми чоловіка мого, Адама Весни? Не міг же він зникнути безслідно із світу білого. Віддав він комусь атоми своєї любові і атоми мрій своїх.
Німий камінь мовчить.
А може, просто мову його не кожному дано почути й тим більше збагнути.
Щокою до теплого каміння тулилась, і здавалося їй, що відчуває вона його стримане дихання.
Дерево обнімала, до шорсткої кори щокою тулилась.
— Любе дерево, чи не в тобі мій чоловік, Адам Весна? Пожалій мене, дерево. Я всюди шукаю його, десь він на планеті у вічнім вирі природи…
А дерево шуміло собі та й шуміло кроною у височині. Чи до неба гомоніло, чи з іншими деревами спілкувалось, чи й до неї говорило. Та не знала вона мови дерев, то й збагнути нічого не могла.
— Але ж я щаслива була, тому й страждаю, — звірялася Єва деревам. — А за щастя треба платити. І платити дорогою ціною. От я і заплатила. Сповна…
До птахів у небо руки здіймала.
— Адаме, чоловіче мій, якщо атоми твої у птахах, то озвися до мене їхнім голосом!
І кричали птахи у небі високому.
Чи до Єви озивалися, чи між собою перемовлялися.
— Птахи, птахи, не літайте високо, не летіть далеко, хай хоч трохи побуде зі мною чоловік мій, Адам Весна…
— Мамо, мамо, з ким ти уві сні говорила?
— То я, синочку, татка шукала.
— Чому ж ти його не знайшла?
— У планеті він, сину. У Леонії нашій. Рідній нашій Леонії. Він у травах її високих, у водах її світлих, у землях її родючих і в небесах її дзвінких. Він у зоряних ночах, у сонячних днях Леонії…
А на Великих Рівнинах, на весняних вітрах високі трави шуміли, а в небі дзвінкому птахи кричали…
10
— Ти намисто наділа, мамо?.. Це тобі тато подарував, еге?
— Тато, сину, тато.
— Аяк воно називається?
— Бірюзове намисто.
У бронзове люстерко поглянула, а на неї звідтіля дивилась молода сива жінка із блакитним намистом на шиї.
— А коли до нас люди прилетять?
— Років, мабуть, через п’ять.
— А як же ми будемо жити аж п’ять років?
— Отак і будемо. Треба жити, щоб ти повернувся до людей, щоб на Землі знову був Адам Весна і щоб рід його хліборобів, ковалів і астронавтів ніколи не переводився.
— Розкажи мені про Землю.
Експедиційна ракета, що стартувала із зеленого поля Космопорту, стрімко йшла на далеку орбіту до "Геліоса", що з поверхні планети видавався маленькою світлою цяткою.
Астронавти поприпадали до ілюмінаторів — минали останні хвилини прощання з рідною планетою перед далекою-далекою дорогою.
Разом з ними не відводила зволожених очей від ілюмінатора і Єва. Ковтаючи сльози радощів, вона невідривно дивилась на планету, на якій народилася і під лагідним сонцем якої босоногим, світлокосим дівчатком у ллянім платтячку бігали на подвір’ї отчого дому. І здавалось тоді те подвір’я як світ широким та великим. А скільки ще світу було за подвір’ям, за вишняком! Степи і степи слалися за околицею її тихого патріархального містечка, яких уже небагато лишилося на Землі в епоху міст-гігантів та висотних будинків з мільйонним населенням… А коли вперше піднялась у Космос, то жахнулась: яка ж бо Земля маленька і самотня, голубий диск сиротливо висить у чорному зоряному небі. І з усіх боків його оточує ворожий Космос, мертвий чорний морок. Лише атмосфера тоненьким простирадлом захищає життя голубої планети від згубного впливу Космосу. І тоді Єва вперше подумала: як треба берегти свою планету, маленьку крихітку в Космосі, острівець життя у Галактиці, мікроскопічну пилинку Розуму на галактичних просторах.
Над ними рясно сяяли зорі.
Забувшись, Єва шукає поглядом у небі голубий диск і не знаходить. Тільки тоді збагнула, що вона не біля ілюмінатора ракети, а на Леонії, планеті, яка стала їй уже теж близькою, адже це планета її світлої радості, любові, неймовірного щастя і чорної біди. Все тут спізнала Єва, тому й чужа планета стала їй уже рідною та близькою.
— А мені страшно, мамо.
— Чогд тобі, страшно, синочку? — пригорнула малого до себе, гладила його по голівці, зазирала в оченята: — Чого ж тобі страшно, крихітко моя? Не бійся, я тебе не кину. Ти ж ниточка мого життя, ниточка між минулим і майбутнім, ниточка між сьогоднішнім і завтрашнім днем. І я вбережу тебе, щоб було в мені майбутнє, і щоб вічність на Землі була, і щоб безсмертя роду людського було…
— У тебе очі невеселі.
— Хто тобі таке сказав, синочку?
— Я бачу… Ти смієшся, а очі не сміються.
— А ти придивися краще. Бачиш, які в мене веселі очі. І я вже сміюся зовсім-зовсім весело. Ну, майже весело…
Над ними рясно сяяли зорі.
Небо було чорне, як біда, а зорі — світлі, мов надія.
І сяяло над матір’ю з сином сузір’я Кассіопеї, і шоста його зірка — далеке, неймовірно далеке Сонце людей — прискіпливо і пильно задивлялась матері в очі, ніби кажучи: ану ж бо, яка ти, Людино? Не зігнешся? Витримаєш?..
А на Леонії, над морем Спасіння, чорна ніч спалахнула криваво-червоною загравою, пронісся гул, потім гахнуло, як із ста гармат. Темне море навколо острова враз засвітилося, з кратерів хлинули оранжеві потоки лави і страшними драконами помчали до води. На молодій планеті народжувалися вулкани…
Епілог
1
Сива жінка з молодим і гарним обличчям йшла вузькою долиною між двома крутими хребтами Мідних гір і несла на плечі гірського козла, рогата голова якого у такт її ходи гойдалась у неї за спиною. Вбрана жінка була в шкіряну сукню, що щільно облягала її міцний стан із литими стегнами, і в таку ж безрукавку, на ногах — шкіряна взувачка, схожа на мокасини. З лівого боку висіла торба, зшита з ведмежих лап, з якої виглядав лук і стріли, за шкіряним поясом стирчав бронзовий ніж із дерев’яною колодочкою. У правій руці жінка тримала спис — на гострих блискучих ребрах наконечника спалахували сонячні зайчики. Голі руки і ноги жінки були аж коричневими від загару. Світле волосся її зібране на потилиці в тугий вузол і перетягнуте шкіряною стрічкою.
А на шиї — бірюзове намисто.
За жінкою ішов хлопчик у шкіряних шортах і безрукавці, в таких же мокасинах, на голові — брилик-сомбреро. Коли він відставав, жінка зупинялась, терпеливо очікувала, не знімаючи з плеча тушку, і м’яко казала:
— Адаме, не відставай, прошу тебе. Бо так ми й до вечора не дійдемо додому.
— Я не відстаю, це ти, мамо, спішиш і спішиш…
Жінка і справді поспішала, бо здавалось, що вдома (себто біля печери) її неодмінно хтось чекає. Коли ж надто засиджувалась коло печери, то навпаки, її тягло кудись… До гір, на Великі Рівнини.
Хлопчик підбігцем наздогнав свою маму і якийсь час ішов поруч.
— А ти, мамо, вже влучно стріляєш із лука. З першої стріли попала козлові в око.
Мати поправила сиве пасемце волосся, що впало їй на обличчя, зітхнула: (
— Біда, синку, всьому навчить.
— А що таке… біда?
Мати не відповіла. Попереду, стрибаючи з каменя на камінь, тихо жебонів струмок, поспішаючи кудись.
— Давай нап’ємося, — несподівано запропонувала Єва. — У цьому струмку дуже смачна вода.
— Ми колись із татком пили тут, як ходили з ним на полювання.
Жінка ткнула спис наконечником у землю, і він, застрявши, захитався сюди-туди, потім поклала на траву впольованого козла, зняла з плеча сумку з луком та стрілами і повісила її на древко списа. Витерла долонею лоба, полегшено зітхнула і підійшла до струмка. Опустилась на коліна, зачерпнула студеними долонями світлу, прохолодну воду і, не поспішаючи, стомлено пила. Те ж зробив і син: йому не дуже хотілося пити, але прагнув бути у всьому схожим на маму.
— Парить на дощ, — сказала мати. — А може, й гроза буде. Треба квапитись, щоб до дощу потрапити додому.
— А хмар же немає, тому й дощу не буде. Мати глянула на небо.
— Як немає, то зійдуться. Та й сезон дощів уже не за горами….
2
(Продовження на наступній сторінці)